Леонід КРАВЧЕНКО: Як я був телевізійним камікадзе

Серпень вважають місяцем, приємним в усіх відношеннях, місяцем відпусток. Так склалася традиція, що саме на початку серпня завжди йшли у відпустки наші головні політичні лідери. І цього разу найкращий літній місяць не став винятком. Президент СРСР, Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов вирушив на відпочинок до Фороса. Водночас поїхало на південь багато міністрів і керівників провідних державних засобів інформації. Зібрався у відпустку і я, але Горбачов зобов’язав мене залишитися в Москві й готувати телебачення та радіо до найважливішої події року — підписання новоогарьовського договору.

Вийшло так, що саме на цей місяць припав пік моїх перевантажень. 5 серпня я розглянув і затвердив програми телебачення та радіомовлення на тиждень — з 19 по 26 серпня. І якщо сьогодні відкрити газети від 16 і 17 серпня 1991 року, то в них можна знайти телетиждень на 19—26 серпня. Погляньте, яким було оголошено телевізійний день на фатальний понеділок 19 серпня. Ви побачите, що там планувався показ фільму-балету «Лебедине озеро» та нового художнього телефільму «Три ночі».

А тепер повернімося до початку місяця. Вже 8 серпня я вирушив до Ленінграда, щоб бути присутнім на дуже важливій церемонії підписання протоколу про проведення Ігор доброї волі в цьому місті. А 9 серпня під час обіду в ленінградському готелі «Смольнинська» мене знайшов за телефоном з Фороса Михайло Горбачов.

Привітавшись, Михайло Сергійович запитав: «Ти що, Леоніде, сховався в Ленінграді?» Я розповів йому про свою місію, і тоді він попрохав: «Повертайся терміново до Москви й одразу завтра зателефонуй мені по урядовому зв’язку. По міському телефону розмовляти не можу».

Наступного дня вже зі свого кабінету я зв’язався по спецзв’язку з Горбачовим. Він сказав: «У Москві, та й у країні неспокійно. Ти це сам знаєш. Усі свої сподівання я пов’язую з підписанням новоогарьовського договору. Якщо не вийде, країна розвалиться. День підписання — 20 серпня. Час підписання — з 12-ї до 16-ї години. Продумай, Леоніде, сценарій прямої трансляції цієї урочистої церемонії. Повернуся до Москви — будь готовий доповісти».

У мене було зустрічне запитання до Горбачова. Річ у тім, що вранці з Алма-Ати зателефонували телевізійники і від імені Назарбаєва попросили організувати телевізійний міст з Красної площі в Алма-Ату. Йшлося про те, що 12 серпня з’їжджаються до столиці Казахстану лідери союзних республік. І, мовляв, добре було б присвятити цій події телеміст з показом виступів на Красній площі фольклорних ансамблів. Я запитав своїх казахстанських колег: «Ця зустріч лідерів має міжреспубліканський характер чи вона пройде з участю Горбачова? Адже він на відпочинку у Форосі...» У відповідь почув: «Про присутність Михайла Сергійовича нам нічого не відомо».

Я переповів Горбачову, що знаю про зустріч в Алма-Аті. Поцікавився: «Михайле Сергійовичу, а ви поїдете до Алма-Ати? Якщо так, то я візьмуся за організацію телемосту. А якщо ні, нехай цим займається Всеросійська телекомпанія».

Була пауза. Потім з неприхованим роздратуванням Горбачов зазначив: «Отакої, за моєю спиною про щось змовляються. Ні, я цю справу поламаю...» Але Борис Єльцин своєї поїздки до Алма-Ати не відмінив. Він лише переніс її терміни і побував у гостях у Назарбаєва саме напередодні путчу. 18 серпня після хлібосольних зустрічей Єльцин повернувся до Москви, де власне застілля тривало допізна, отож його пробудження вранці після повідомлення по телебаченню та радіо про «ГКЧП» було вдвічі тяжким. Проте, за свідченням поінформованих джерел, Єльцин та його оточення близько сьомої ранку на машинах примчали до Білого дому і, на свій подив, виявили, що всі телефони працюють і ніхто їх не намагається заарештовувати.

Розмова з Горбачовим обернулася для мене зривом важливої поїздки до Англії, де з 17 по 20 серпня проходила зустріч журналістів Схід—Захід. Довелося відмовитися, проте ще в суботу, 17 серпня, я дав обширне інтерв’ю для Единбурга.

А напередодні, в п’ятницю, я мав розмову з керівником апарату Президента СРСР Валерієм Болдіним. Ми з ним визначилися щодо телевізійного показу урочистої процедури підписання Союзного договору, призначеної на 20-те число. Болдін погодився і сказав, що 19 серпня Горбачов прилетить до Москви і ввечері в його кабінеті ми остаточно узгодимо телевізійний сценарій. Так і вирішили. Але вранці в суботу Болдін у складі групи керівників країни полетів до Фороса для переговорів з Горбачовим.

Про цю драматичну зустріч багато сказано-переказано. Я переконаний в одному: близькі сподвижники Президента полетіли до нього для узгодження одного з проектів запровадження надзвичайного стану. Треба було заручитися його підтримкою — бодай усною. Які підстави так вважати? Ну, по-перше, про це свідчать у своїх зізнаннях самі високопоставлені візитери до Фороса. Їм можна повірити хоча б з тієї причини, що ще в перші місяці 1991 року Горбачов доручив Павлову, Пуго, Крючкову, Янаєву та Язову готувати пропозиції із запровадження надзвичайного стану. Чим це було спричинено? Тим, що Росія, по суті, оголосила банкротом Радянський Союз (відмова платити до федерального бюджету основну частину російських податкових зборів, визнання верховенства Конституції РРФСР і російських законів над федеральними, бойкот будь-яких постанов союзного уряду, якщо вони стосуються Росії, тощо), вся обстановка в СРСР стала некерована. Прибалтика та інші республіки готові були залишити СРСР. Ось чому загнаний у куток Президент СРСР і дав доручення про запровадження надзвичайного стану.

Було розроблено чотири варіанти запровадження надзвичайного стану. Коли з ними ознайомили Горбачова, він сказав: «Гаразд. Нехай поки що полежать». Я про це детально розповідаю через те, щоб легше було зрозуміти мій стан у ніч на 19 серпня, коли офіцери КДБ вивезли мене з державної дачі в Жуковці і доставили на Стару площу до будинку ЦК КПРС. Але спочатку був телефонний дзвінок приблизно о першій годині ночі. Телефонував секретар ЦК Манаєнков. «Леоніде Петровичу, — сказав він, — нам терміново треба зустрітися. Справа вкрай невідкладна».

Я спробував упиратися, мовляв, чи не можна почекати до ранку.

— Ні, — твердо заперечив Манаєнков. — Коли ви прийдете до нас, зрозумієте, що справа не терпить зволікання.

...У кабінеті Манаєнкова був ще перший секретар Московського міськкому партії Прокоф’єв. Без особливих передмов мені показали для ознайомлення документ, точніше, його проект, яким оголошувалося про створення «ГКЧП». Як коментар було сказано, що готується запровадження надзвичайного стану. Але поки що не зрозуміло, чи в країні, чи в Москві та Ленінграді. Манаєнков роз’яснив, що основні документи ще в роботі і їх потрібно буде забрати після четвертої ранку в Олега Шеніна, який заміщував Горбачова на посту генсека.

У мене до зустрічі з Шеніним ще було півтори години в запасі, і я заїхав попередньо на Таганку у свою квартиру. Якоїсь миті сяйнула думка: «А чи не порадитися мені з Горбачовим?» Зазвичай набрав відповідний номер (у мене і вдома було встановлено урядовий зв’язок), проте виклик не проходив. Моє занепокоєння зростало, і з нелегким серцем я вирушив до Шеніна.

Він зустрів мене у кабінеті і без передмов оголосив: «Надзвичайний стан запроваджено в Москві. Ось пакет документів, які потрібно з шостої ранку передавати по телебаченню та радіо». Поки я побіжно переглядав папери, Шенін встиг розповісти, що напередодні представницька делегація була в Горбачова у Форосі (він дав зрозуміти, що сам перебував у складі делегації) і провела з ним гостру розмову з приводу запровадження надзвичайного стану. Горбачов начебто пропонував це зробити, лише заручившися попередньо підтримкою Верховної Ради. Але, як Шенін дав зрозуміти, делегація наполягала на своєму: запроваджувати надзвичайний стан негайно. Врешті-решт Горбачов гнівно мовив «Ну чорт з вами, робіть. Але обов’язково і терміново треба зібрати Верховну Раду, щоб усе законно було».

Я не зміг прочитати всі документи — часу було обмаль, але встиг ознайомитися з листом Лук’янова та указом Янаєва, де було сказано, що у зв’язку з хворобою Горбачова віце-президент бере обов’язки Президента на себе. В мене коти зашкрябали по душі. Що ж могло бути насправді з Горбачовим? Ця тривога потроху згасла того дня лише після повідомлення, що на спеціальній прес-конференції виступить його лікар і все пояснить.

До Останкіно я прибув десь за двадцять хвилин до шостої ранку. На цю пору телецентр було оточено десантниками і бронетранспортерами. Спочатку мене самого до приміщення не пускали, не допомагало навіть моє депутатське посвідчення. Але втрутився офіцер безпеки, який мене супроводжував, він кудись зателефонував з машини — і все владналося. Щоправда, звернув увагу, що Останкінська башта оточена автоматниками, в ефірних зонах перебували посилені наряди міліції. До мого кабінету тягнули якийсь додатковий зв’язок. Раз по раз потрапляли на очі незнайомі люди в цивільному. Ми почали працювати в умовах захопленого телецентру.

З мого боку вказівки були тільки програмного характеру. Диктори читали документи, які мені вручив Шенін. Хочу особливо підкреслити, що це були заяви Голови Верховної Ради А. Лук’янова, указ віце-президента Г. Янаєва, заява радянського керівництва, підписана Янаєвим, Павловим і Баклановим. Крім того, звернення віце-президента СРСР Янаєва до глав зарубіжних держав і Генерального секретаря ООН та перше звернення «ГКЧП» до радянського народу. Інакше кажучи, це були документи, підписані всіма вищими керівниками країни, окрім Горбачова. І коли через певний час багато хто намагався дати юридичну оцінку того, як називати події 19 серпня — державним переворотом, путчем чи якось інакше, то треба пам’ятати таку особливість. Це не той класичний варіант державного перевороту, коли до влади приходять якісь «чорні полковники», тобто люди, котрі не стояли при владі. На чолі «ГКЧП» були люди, які мали вищу владу в країні.

Мене не раз запитували потім, зокрема і слідчі на численних допитах: чи не могли б ми відмовитися читати документи «ГКЧП» по ТБ та радіо? У відповідь я щораз підкреслював: вибору в нас не було. Відповідно до Закону про пресу, статті 23, ми зобов’язані були оголосити ці документи без будь-якої правки, бо їх підписали вищі посадові особи країни.

Однією з найбільших помилок керівників «ГКЧП» була цілковита неспроможність грамотно розпорядитися і вміло використати роботу державних засобів масової інформації. І передусім електронних — телебачення та радіомовлення. Здійснювалися заходи лише заборонні, тоді як треба було задіяти теле- і радіоканали для грунтовного, а головне — доказового роз’яснення цілей і завдань створення «ГКЧП». Натомість було наказано вилучити з програм будь-який живий ефір, а роботу другого каналу дублювати з першим.

Модель подвійного каналу, коли одні й ті самі передачі йдуть водночас по обох загальносоюзних каналах, мені добре була відома із сумних часів похорону генеральних секретарів ЦК. Отож усе це не раз відпрацьовувалося в програмній сітці. Принциповим було те, що я вирішив не ламати за змогою заздалегідь оголошену та опубліковану минулого тижня програму телевізійного дня на 19 серпня. А вона передбачала показ фільму-балету «Лебедине озеро» та нового телефільму «Три ночі».

Чому я так вчинив? Мені геть не зрозуміла була роль Горбачова в оголошенні надзвичайного стану. Добре знаючи його схильність до великих політичних маневрів і прагнення ніколи не «засвічуватися» під час прийняття ризикованих і непопулярних рішень, я цілком міг припускати, що «ГКЧП» освячено і волею Президента. З другого боку, а раптом він справді тяжко хворий і його фактично усувають від влади? Тоді мені, відомому як людина Горбачова, просто непристойно було поставати проти нього.

І потім насторожував такий факт. Адже якщо серйозно ставити найпотужнішу пропагандистську зброю —телебачення та радіомовлення під гвинтівку «ГКЧП», треба було заздалегідь (бодай за добу) ввести мене в суть справи. А тут за найтаємничіших обставин вивозять уночі з державної дачі і повідомляють змовницьки сенсаційну новину. Повідомляють в останню годину, не розуміючи специфіки роботи телебачення та радіомовлення. Таке завдання навіть чарівникові не під силу, і тому я прийняв рішення не відміняти заздалегідь оголошених теле- і радіопрограм. Відклали лише музично-розважальні передачі. Ось чому ми зберегли в ефірі і «Лебедине озеро», і прем’єру телефільму «Три ночі», оголошені в програмі телевізійного дня ще минулого тижня.

А впродовж 19 серпня було справжнє пекло. Спробував зв’язатися з Горбачовим. Зрозумів, спецзв’язок з ним заблоковано. Виходив на членів «ГКЧП», умовляв виступити по телебаченню і роз’яснити, що насправді відбувається. Ніхто не погодився, пославшися на те, що ввечері буде їхня прес-конференція, ось її й потрібно показати в прямому ефірі. Один тільки Анатолій Лук’янов пообіцяв дати коментар, але наступного дня. «Розумієш, Леоніде Петровичу, — сказав він, — основний мій головний біль — терміново скликати Верховну Раду. На пошук їх кинуто наявних людей апарату. Адже у всіх відпустки, роз’їхалися по всьому Союзу, а дехто й за кордоном».

Багато громадських організацій зверталося з проханнями виступити по телебаченню на підтримку «ГКЧП». На телецентр прибули більш як сто представників «Трудової Москви», але їх не впустили до приміщення. Керівники деяких союзних та автономних республік також готові були заявити по ТБ і радіо про свою готовність підтримати запровадження надзвичайного становища. А дехто навіть надіслав свої готові телеролики. Серед них було, зокрема, телезвернення Назарбаєва.

За безперервними телефонними дзвінками складалося враження, що більшість підтримує «ГКЧП». А ось московська влада заявила про іншу позицію. Зателефонував Гавриїл Попов і попросив: «Ми з Лужковим удвох хочемо виступити по телебаченню і заявити протест. Надай нам таку можливість». Я гірко пожартував: «Мужики, вас до телецентру не впустять, тут особливий режим». «Ну тоді надішли нам камеру, сам приїжджай і втрьох гуртом виступимо проти», —наполягав Попов. «І мене до вас не випустять, адже ми працюємо під контролем». «Ну тоді, чорт з вами, май на увазі — більше трьох днів вони не протримаються, а ти упускаєш свій шанс», — тільки й сказав на прощання Попов.

Увечері ми транслювали прес-конференцію керівництва «ГКЧП». Її чекали з нетерпінням, тим паче передбачався виступ лікаря про здоров’я Горбачова. Проте лікар, який його лікує, не виступив. А Геннадій Янаєв, котрий вів прес-конференцію разом зі своїми сподвижниками, пояснив, що після одужання Президент візьметься до виконання своїх обов’язків. І демонстративно підкреслив, що Горбачов — його друг і вони разом іще попрацюють. До речі, слід зазначити, що в усіх документах «ГКЧП» ніде не було відкритої критики Горбачова. Тільки в доволі похмурих тонах оцінювалася економічна ситуація, що склалася в країні. Але її і прикрашати було неможливо.

А загалом прес-конференція дуже розчарувала. Печать якоїсь невпевненості проступала майже в кожному виступі. Увечері я поїхав на дачу. В програмі «Время» знову було прочитано всі документи «ГКЧП». А потім ішов репортаж, зроблений Сергієм Медведєвим з мого дозволу. Пролунав виступ Єльцина. Дали ми й нерозбірливу заяву Кравчука, українського лідера.

Показ цих матеріалів викликав різкі відгуки. Як мені потім розповідали, в програмі «Время» телефони просто розривалися. Саме на тлі цих безперервних дебатів, постійних телефонних дзвінків, нескінченних виволочок, претензій, що лунали з різних боків — від «червоних» і «білих», ми вирішили направити до Білого дому пересувну телевізійну станцію для проведення 21 серпня прямої трансляції засідання російського парламенту.

Але напередодні увечері мене викликали на засідання «ГКЧП» у зв’язку з прийняттям постанови про регламентацію діяльності телебачення та радіомовлення. Прибув на засідання близько 8-ї години вечора. Зайшов передусім до приймальні Янаєва, якого добре особисто знав. Колись ми навіть в одному будинку мешкали. Коли з кабінету вийшов сам Янаєв, він був дуже стомлений. Запитав мене з якоюсь прикрістю: «Льоню, а ти чого тут стовбичиш?» Я просто відповів: «Геннадію, мене Борис Пуго покликав на засідання. Адже ви збираєтеся прийняти постанову щодо телебачення та радіо. Начебто з тобою узгоджено...» «Так-так, справді. Що ж, пішли на засідання, це поверхом вище», — погодився Янаєв.

Коли піднімалися нагору, на сходах між поверхами в напівтемряві натрапили на будівельні риштування. Очевидно, вдень тут ще робили ремонт. Янаєв рішуче нирнув під ці риштування, я — за ним. Коли обоє обтрушувалися від пилу, він не без гумору зазначив: «І тут... твою мать, барикади понабудували!»

Спочатку усамітнилися основні дійові особи — члени «ГКЧП». Про щось радилися за зачиненими дверима. Через півгодини покликали решту. Янаєв одразу зачитав драматичну заяву, що шокувала, як мені здалося, навіть найближчих сподвижників. Він оголосив, що за жодних умов нападу на Білий дім або будь-яку іншу державну установу Росії у Москві не станеться. І тут-таки віддав цю заяву мені зі словами: «Терміново в програму «Время». Настала, як у «Ревізорі» в Гоголя, німа сцена. Потім відбувся короткий обмін думками. Сенс реплік зводився до того, що членів «ГКЧП» по радіо і по ТБ оголошують уже державними злочинцями (я це прийняв на свій рахунок), а тут закликають дати гарантію, що жодну російську урядову установу не буде захоплено, а чутки про арешт керівників Росії — справжнісінька вигадка. Янаєв обвів поглядом усіх і запитав: «Справді хтось є, хто вважає, що треба нападати на Білий дім?» У залі повисла мовчанка. Проте він тут-таки попросив мене повернути його заяву назад. Вона так і не побачила світ. Потім з короткою довідкою виступив Бакланов. Він змалював тяжку соціально-економічну ситуацію в країні на той час і сказав, що обіцяні у зверненні до народу зниження цін та інші пільги не проводять у життя. Потрібно терміново знаходити кошти, щоб підтримати обіцянки «ГКЧП». Присутні на засіданні перші заступники глави уряду Догужієв і Маслюков досить різко на це відреагували. «Коли ви створювали свої документи, то з урядом не узгоджували», — заперечив Юрій Маслюков. Він нагадав, що в бюджеті — цілковита дірка і, коли робили обіцянки, не враховували, що кошти взяти нема звідки.

У цей час без обговорення мені вручили документ, що регламентує роботу ТБ і радіо. Я його переглянув і шепнув на вухо Борисові Пуго: «Що робити?» Він порекомендував терміново передати в ефір. До програми «Время» залишалися лічені хвилини, тому документ факсом терміново направили на телебачення.

У ці самі хвилини мене покликали в приймальню до телефону. З’ясовується, телефонував Володимир Щербаков, перший заступник прем’єра.

— Я спробував передати для програми «Время» терміновий документ, але без твого дозволу його в програмі «Время» не приймають, — поскаржився він.

Я, звісно, поцікавився змістом документа. З’ясовується, це було повідомлення уряду про призначення Віталія Догужієва виконувачем обов’язків прем’єр-міністра. Валентин Павлов занедужав.

За урядовим телефоном я дав відповідне розпорядження і залишився в приймальній біля телевізора. Невдовзі оголосили перерву, і учасники засідання «ГКЧП» висипали до приймальні. Серед перших з’явилися Догужієв і Маслюков. Я одразу підійшов до них і розповів про дзвінок Щербакова. Обличчя Догужієва перекосилося в гніві.

— Про яке засідання уряду може йти мова, якщо ми з Маслюковим тут, — обурювався Догужієв. — Це Щербаков спихнув на мене свої обов’язки заміщувати Павлова. Цей номер йому не пройде!

Віталій Догужієв, невисокий на зріст, увесь скуйовджений, продовжував обурюватися. Його заспокоював великий добродушний Юрій Маслюков:

— Віталію Хуссейновичу, ну що ти, їй-Богу, кип’ятишся? Нічого страшного, ну побудеш кілька днів прем’єром... Знаєш, поїхали звідси, бацнемо по склянці горілки за наше здоров’я і твоє призначення — та й усе на тому. Тут більше робити нема чого.

Так вони й зробили. Їхній приклад наслідував і я, вирушивши на дачу в Жуковку.

Наступного дня ми організували пряму трансляцію засідання російського парламенту. Кілька разів повторно давали його в ефір.

Десь близько п’ятої-шостої години вечора мені зателефонували керівники обох палат Верховної Ради СРСР Іван Лаптєв та Рафік Нішанов з пропозицією прокоментувати події, дати оцінку військово-політичному путчу як спробі державного перевороту. Їх виступ планували показати увечері в програмі «Время». Я, звісно, дав згоду.

З’явилися вони майже о 17-й годині, дуже хвилювалися. Запис не виходив, зробили кілька дублів. І тут раптом у студії лунає телефонний дзвінок. У слухавці чую жіночий голос: «Це з Фороса. З вами хоче переговорити Михайло Сергійович Горбачов». Я попросив зателефонувати мені через п’ять хвилин до мого кабінету, адже там телефон урядового зв’язку. І справді, через кілька хвилин почув характерний голос Президента:

— Вітаю тебе, Леоніде! Я цілком заволодів ситуацією у країні. Встиг уже переговорити з президентом США. Я тебе прошу записати мою офіційну заяву для радянського телебачення!

Він почав надиктовувати текст заяви, а на завершення попросив:

— Я вважаю, Леоніде, що ти сам маєш оголосити в програмі «Время» мою заяву. До речі, хочу запитати тебе — ти заодно, чи що, був з цим «ГКЧП»? Якого біса ти показав їхню прес-конференцію?

Я заперечив і розповів Горбачову про те, як став заручником цих подій.

— Ну гаразд, не переживай, — сказав на прощання Горбачов. — Приїду до Москви, в усьому розберемося.

Коли зумів розшифрувати свої записи, надиктувати друкарці текст, замислився: чи маю право я особисто виходити в ефір з цією заявою? Чи не буде це пошло? Хоч би як там було, після деяких роздумів дійшов висновку, що все-таки правильно буде в такий момент викласти офіційну заяву Президента СРСР не керівникові державної телерадіомовної компанії, а дикторові телебачення. Так і зробили. Про що я ніколи не жалкував.

Дивним і важким був ранок 22 серпня. Я приїхав на роботу, і мій перший заступник Лазуткін повідомив, що в нього в гостях міністр преси і засобів масової інформації РРФСР Полторанін. Треба зустрітися. Зайшов до них. Полторанін без натяків зробив офіційну заяву, що мене усунено з посади голови Всесоюзної державної телерадіомовної компанії і про це буде Указ Президента Єльцина. Заодно Полторанін попередив мене про кримінальну відповідальність, оскільки на телебаченні зачитували документи «ГКЧП». Ми дуже посперечалися. «Не Єльцин, — заперечував я, — призначив мене керувати телебаченням і радіо Радянського Союзу, і не йому мене звільняти з посади. Це має право робити тільки Горбачов».

Проте я був наївний. Через день на вхідних дверях мого кабінету було зірвано табличку «Л. П. Кравченко», а натомість хтось почепив папірець «державний злочинець». І тоді спочатку був Указ Президента Росії про моє звільнення, а через добу цей неправовий документ завірив своїм Указом Президент СРСР.

Михайло Сергійович не захотів запросити мене, розпитати, як мені працювалося в дні надзвичайного стану. Втім, він завжди передусім непокоївся тільки про себе.

...Усю осінь 1991 року мене, народного депутата СРСР, запрошували до Генеральної прокуратури РРФСР. Більш як 12 допитів! А десь наприкінці листопада старший слідчий в особливо важливих справах запитав мене: «Адже ви ні в чому не винні, то чому жодного разу до нас у Генпрокуратуру не зателефонував Горбачов і не заступився за вас?»

Більше Михайло Сергійович мені жодного разу не зателефонув. Я йому також.