Військова база «Канатове», розташована в степу неподалік Кіровограда, — зовні типове авіамістечко, що їх ми звикли бачити в численних заморських і вітчизняних кінофільмах. За широкими воротами КПП — чистенькі доріжки, якими ходять чоловіки і жінки у формі, між розфарбованих у камуфляж будинків — зелені всюдиходи, а колючий дріт навколо певних важливих споруд нагадує про особливу державну значущість об’єкта. Злітна смуга, спроможна приймати літаки усіх типів, стрілою йде за обрій. Зверху над усім — високе синє небо, що так вабить пілотів. Цієї пори його синява чиста, висока, відкрита — про таке казав письменник: тут багато неба. Але на землі на всьому відбиток діловитості і порядку. Жодного натяку на те, що база доживає свої останні місяці. Важко повірити, що незабаром всього цього не буде.
У «Канатовому» базується Н-ський гвардійський Черкаський ордена Богдана Хмельницького бомбардувальний авіаполк. Осторонь, за низькими дахами складів, виблискують на сонці сріблясті хвости його Су-24М. Це надзвукові ударні літаки зі змінною геометрією крила, здатні нести високоточні бомби з лазерною корекцією траєкторії, ракети з телевізійним наведенням, ракети спецпризначення й ракети «повітря—повітря». Су-24М виконує бойові завдання за будь-яких метеоумов, літає поза зоною бачення чужих радарів, з огинанням рельєфу аж до гірської місцевості (Карпати, Кавказ), працює з прифронтових аеродромів і дозаправляється у повітрі. Він може бути тактичним бомбардувальником, штурмовиком, розвідником, і тепер залишаючись на рівні озброєнь провідних армій світу, в тому числі і країн НАТО. В авіаційному довіднику написано, що нічого сучаснішого в цьому класі не мала навіть Радянська Армія. Важко повірити, що за півроку цілого полку цих літаків у нас не буде.
Цей гвардійський полк завжди вважався елітним, був у ВПС серед найкращих за підготованістю екіпажів з усього комплексу бойового використання літака. Піднявшись за сигналом тривоги, полк одним кидком міг перелетіти на Кавказ чи в Прибалтику у повному складі. На проміжні аеродроми при цьому не сідали, кілька разів заправляючись у повітрі від літаючого танкера, і кожен екіпаж міг робити це без проблем. Аби набути такого класу, пілоти практикувалися близько десяти років. Наприкінці літа цей полк поріже свої машини на брухт, здасть прапор і припинить своє існування.
Три десятки літаків аж ніяк не зайві Україні, адже ударна авіація наших Збройних Сил і без того максимально обмежена, зважаючи на розміри нашої Батьківщини.
— Усе логічно і закономірно, — кажуть знайомі авіатори, з якими не раз доводилося спілкуватися. —Нестача коштів стосується армії так само, як і всього суспільства. Рішення про наше реформування приймалося в Міністерстві оборони, у Головному командуванні ВПС. Наші генерали — самі льотчики, які знають, що таке авіація для країни, що таке для пілота літак, що таке — літати. Все, що можна було зробити для нас, було зроблено, як і для інших реформованих авіачастин. Отже, інакше не можна було.
Найбільших втрат за свою шістдесятирічну історію полк зазнав у Велику Вітчизняну, коли з нього назавжди пішли понад дев’яносто пілотів, штурманів, стрільців-радистів. У 1996—1997 роках, коли заборгованість із грошового забезпечення у «Канатовому» сягала 9—10 місяців, полк залишали, кому геть нічим було годувати родину. Сьогодні пригадують, що просили у вищого керівництва: «Якщо немає грошей, пришліть пального. Хочемо літати». І літали, і полк було збережено. Двоє молодих льотчиків, яких випадково трапилося підвезти у машині до міста, питання про розформування їхньої частини коментували скупо:
— Шукатимемо роботу в Кіровограді, ми ж усі торік тут квартири отримали. Наших у місті багато на базарах, у банках в охороні працюють. Дослужують до першої можливості і на пенсію в тридцять п’ять років виходять... Не потрібні ми країні — то що ж, як накажуть, ми люди військові. У нас товариші з ескадрильї, хто старші, листуються з друзями, які залишилися служити в Росії, Білорусі. Вони там усі літають, до ста годин на рік нальот. Такі самі Су-24М росіяни зараз модернізують, будуть ще кращі. А ми хоч би не доскорочувались до того, щоб зовсім без авіації залишитись. Армія без авіації — вже не армія.
Ясно, що це розуміють не лише рядові льотчики, а й господарі високих штабних кабінетів. Кілька авіаполків, включених до складу Об’єднаних сил швидкого реагування, сьогодні мають усе необхідне для збереження боєздатності. До них переводять класних пілотів з розформованих частин, найкращу техніку, повною мірою забезпечують пальним. Головнокомандувач ВПС генерал-лейтенант Ярослав Скалько у своїх виступах не раз наголошував, наскільки важливим є для командування так званий людський фактор, особливо на теперішньому етапі. Нещодавно повідомили, що кращі льотчики отримуватимуть більше пального для льотної практики, для вдосконалення професійних навичок. А облік гасу вестиметься персонально і з точністю до літра. Військова авіація України, схоже, вступає у пору свого відродження, і завдяки демобілізованим літакам інші крилаті машини отримають змогу залишитись у строю. Це стосується і бомбардувальників, і винищувачів, і розвідників. Але передчасно списаних літаків все одно шкода. Літаки ж не винні — вони хоч зараз готові піднятись у небо.
Утім, кожен читач може думати по-своєму. Навіщо нам, мовляв, ударна авіація? Краще б виплатили зарплату вчителям! Ми ж нікого не чіпаємо, живемо у злагоді з сусідами, розбудовуємо державу і, здається, уже всім довели свою миролюбність. Але ще місяць тому ми щовечора вдивлялися в екран телевізора і в репортажах зі Сходу бачили таких самих мирних людей, які... Власне, ми бачили здебільшого вже те, що залишили від них та їхньої батьківщини непрохані гості в брудно-жовтому камуфляжі. Де гарантія, що завтра хтось не прийде до нашої хати і не почне навчати нас жити по-своєму. Хто нас тоді захищатиме?
Кіровоградська область.
P. S. Коли у 1999 році заморські «миротворці» бомбили Югославію, місцеві газети Кіровоградщини написали: «До війни — година польоту». У «Канатове» випадково саме тоді завезли пальне і влаштували планові навчання. Прокладаючи маршрут, штурмани навмисне «зачепили» край Кіровограда у лівому розвороті. Городяни чули над головами гудіння турбін і заспокоєно переглядалися: «Над нами — свої». На тролейбусній зупинці тоді довелося почути: «Слава Богу, не лише міліція нас береже!» Коли закінчував цю статтю, спробував розшукати по телефону командира авіабази і командира полку. Не вийшло. «Усі на летовищі, — пояснив черговий. — У нас сьогодні польоти». Авіація літає — вона живе.
Чотири тисячі льотчиків «полетять» у нікуди
Володимир Артюх, генерал-майор, заступник начальника Головного штабу ВПС:
— Проблема, про яку йдеться, надзвичайно болюча не лише для тих, хто служить в авіаполку й на авіабазі «Канатове». Така само доля чекає в нинішньому році ще три авіаполки. Рішення про це уже прийнято Міністром оборони. Протягом двох-трьох наступних років у ВПС буде скорочено приблизно чотири тисячі офіцерів через відсутність належного фінансування авіації.
Щодо «Канатового», то згідно з директивою Міністра оборони від 2 грудня 2002 року розформування цього підрозділу передбачено провести до кінця 2004 року. Кращих льотчиків (шість осіб) уже зараховано в бойові підрозділи інших частин, куди вони перейдуть разом із технікою, на якій літали. Крім того, змінить місце дислокації приблизно третина літаків, що перебувають на озброєнні у цьому підрозділі. Машини, які вже вичерпали свій технічний ресурс, підлягають утилізації. Частину техніки продамо, звісно, якщо на неї знайдуться покупці.
На місці авіабази плановано створити авіаційну комендатуру для утримання аеродрому і споруд. Утім, можливий ще один варіант: міська влада, про що йшлося на нараді у міського голови Кіровограда, де я також був присутній, має намір взяти аеродром на свій баланс. Остаточно питання ще не вирішено.
Сергій Онищенко, генерал-лейтенант, заступник начальника управління бойової підготовки та військово-навчальних закладів ВПС:
— Реформуванню підлягають не лише бойові підрозділи авіації. У зв’язку із зменшенням кількості польотів Харківський інститут льотчиків ВПС України скоротив прийом курсантів. Тому плановано провести реорганізацію окремих факультетів. Соромно говорити, але кількість льотчиків, які після навчання жодного разу не піднімалися в небо, постійно збільшується. Їх нині вже сотні. Тим часом підготовка льотчиків обходиться найдорожче порівняно з підготовкою спеціалістів інших військових професій.
Скорочення авіаторів боляче позначається на подальших долях людей. Нам потрібен чіткий механізм соціального захисту й адаптації тих, хто завтра змінить військовий мундир на цивільний одяг. Скорочення армії триває уже десять років, а на державному рівні й досі немає системи захисту колишніх військовослужбовців, більшість з яких залишається наодинці зі своїми проблемами.
Записав Віктор СКРИПНИК.
Вінниця.
