Воскресла з попелу
Місто Корюківка — районний центр Чернігівської області стоїть на річці Бреч (басейн Дніпра). Засноване 1657 року переселенцями з Правобережжя України, серед яких був і козак Омелян Карука (за версією, від його прізвища пішла назва міста). Входила до Киселівської сотні Чернігівського полку. Періодично належала гетьманам Самойловичу, Мазепі, чернігівському полковникові П. Полуботку. З 1797 р. — у складі Александрівської волості Сосницького повіту Малоросійської, а з 1802 р. — Чернігівської губернії...
Ось така хронологія. Тому, коли задумувався цей матеріал, я чудово розуміла, що місто Корюківка значно молодше своїх сусідів: Новгород-Сіверського, Любеча чи того-таки Батурина. Лише троє з лишком віків стоїть воно на березі невеличкої річки Бреч і не може претендувати на таке саме місце в історії. Та й за ці три століття на долю нащадків його першопоселенця запорозького козака Омеляна Каруки (а може, й ні, бо версій виникнення міста є кілька) — випало всього вдосталь: були й піднесення та розквіт, і роки горя та сліз.
Та про все по порядку.
Основні ремесла населення того часу були землеробство й лісництво. А ще займалися кустарним промислом: виробляли побутові речі й взуття, а з деревини — вози, сани, бочки, гонили дьоготь. Розвинені були кожум’яцькі технології, де широко використовувалася дубова кора. Саме заготівельників її і звали каруками. І це ще одна версія походження назви міста. Згодом тут з’явилися два цукрові заводи. На цей період припадає найбільший розквіт промисловості краю. Продукція цих заводів за високу якість отримала золоті медалі на Всеросійській виставці в Москві (1882) та Всесвітній — у Парижі (1900). Але оскільки ринки збуту були далеко, 1884 року сюди проклали залізничну гілку. 1887 р. обидва заводи купив капіталіст Бродський, відомий фабрикант і меценат. І в цей час тут було збудовано Свято-Вознесенську церкву, відкрито однокласне училище, церковнопарафіяльну школу, 1896 р. земську школу, 1904 р. — лікарню. В 1897 році побудовано цегельний завод. Перша світова війна і Жовтнева революція підвели риску в суспільному розвиткові міста.
Але найжахливішу сторінку в його історії вписала Велика Вітчизняна війна. Доля корюківських цукровиків, хліборобів, лісівників, як і власне, всієї матері-України опинилася в епіцентрі політики фашистської Німеччини.
Ще задовго до початку Східної кампанії верховоди фашистського рейху чітко визначили подальшу долю України. Хортистській Угорщині було подаровано Закарпаття. «Навічно» до складу румунського королівства було віддано українські землі так званої Трансністрії. 12 центральних областей республіки стали рейхкомісаріатом «Україна». А Чернігівська, Сумська, а також Харківська, Донецька та Луганська області залишилися в юрисдикції вермахту і відділялися від території республіки зоною якнайсуворішого режиму.
Таку політику фашистської Німеччини з перших днів окупації відчули на собі корюківчани. Завойовники третього рейху керувалися відомою постановою Гітлера про те, що «Війна проти СРСР буде істотно відрізнятися від війни на Заході. На Сході жорстокість має розцінюватися як благо для майбутнього». Тому й не дивно, що там, де проходили німці, розливалися ріки крові.
У грудні 1941 року гітлерівці розстріляли сім мешканців містечка над Бречем. У лютому 1942-го було знищено всіх громадян єврейської національності — майже 300 людей. А трохи згодом ще 130 осіб.
А після офіційного проголошення «Генерального плану» «Ост» у практиці нацистського геноциду намітилися нові аспекти, коли найвищим обов’язком на Сході стало масове знелюднення завойованих територій. За два роки окупації на Чернігівщині гітлерівці замордували, розстріляли, спалили живцем майже 128 тисяч чоловіків, жінок, дітей.
Та найжахливіше випробування чекало на Корюківку в перші дні весни 1943 року. У доповіді Надзвичайної державної комісії про злочин окупантів у Корюківці сказано:
«Каральним загоном гестапо 1—3 березня 1943 року було повністю спалено районний центр Корюківку з усім населенням, що там проживало, яке під виглядом перевірки документів було зібрано в приміщення громадських установ. І там було розстріляно із автоматів. Одночасно загони жандармерії обходили місто і на місці розстрілювали все наявне населення. Після знищення населення місто було спалено».
Напередодні Корюківку майже цілий день тримали партизани. Було знищено понад сотню гітлерівців і поліцаїв, виведено з ладу майже всі підприємства, знищено склад з пальним, телефонну станцію, пошкоджено стрілки на залізниці.
І ту я хотіла б торкнутися однієї дуже болючої теми. Нині деякі історики закидають, що таке спустошення гітлерівцями Чернігівщини і зокрема Корюківки пов’язано з тим, що тут активно діяв підпільний райком партії, періодично базувався Чернігівський підпільний обком. У районі чинили жорстокий і непримиренний опір партизанські загони. Тут починало свої дії партизанське з’єднання під керівництвом славетного О. Федорова. Тож, мовляв, за цей дещо невдалий епізодичний опір і було покарано Корюківку. Так чи так це? Якщо виходити із свідчень учасників подій, що партизани проводили свою каральну операцію в останній день лютого, то чи був час у фашистів для підготовки такого масового людиновбивства? Ні, таку акцію готували заздалегідь. Та й треба взяти до уваги, що то був 1943, переломний, рік. Фашисти відступали, а тому в хід ішли найжорстокіші методи. А партизани лише як могли захищали батьківщину. І якщо їм і можна докоряти, то хіба що за те, що того дня не змогли стати на захист людей. Та хай там що, а в ті дні було розстріляно сім тисяч мешканців, а саму Корюківку вщент спалено. А скільки таких міст і сіл по всій Україні!
...1 березня 1943 року було похмурим. Сніг щойно почав танути і це утруднювало ходу тих людей, котрі намагалися втекти з партизанами від дикої розправи до лісу. Навздогін летіли кулі. Гітлерівці наказали людям збиратися з документами в центрі для нібито перепису. Сюди потягнулися людські потічки. Хтось не хотів іти, і тоді їх гнали силоміць або розстрілювали вдома. За розповідями очевидців, це було жахливе видовище, коли струмки талої води перемішалися з кров’ю. Усе багряніло. А навколо тиша. Мертва тиша. Ті, хто якимось дивом зміг уникнути розправи, були в лісах або навколишніх селах і звідти вже спостерігали, як палає рідне місто. З усіх споруд уціліли одиниці. Серед них і церква. Чи від того, що була цегляна, чи, може, Бог врятував її.
У березні 1943 року Корюківка стала суціль братською могилою. Живі, хто повернувся до до рідних згарищ, не в змозі були перенести всіх загиблих до кладовища, тому на багатьох подвір’ях, у садках з’явилися хрести над могилками рідних. На жаль, за браком газетної площі не можу розповісти детально про окремі випадки, подати свідчення очевидців. Та й було б несправедливо розповідати про одних, не сказавши про інших учасників тих жахливих подій. Адже всі вони заслуговують на пам’ять. А ті, хто живий — на гідне життя.
Століття, вічність минуть, але прийдешнє покоління не повинно забувати трагедію. Прикро, що ні за часів радянської влади, ні нині не увічнено належно пам’ять спалених і розстріляних. На жаль, корюківська трагедія дуже довго замовчувалася офіційною владою. Тому, мабуть, до кінця й не встановлені прізвища загиблих. Щоб виправити становище, щоб сповна віддати дань пам’яті загиблим і нині сущим корюківчанам, не завадило б створити музей цього міста. Адже окрім трагічної сторінки тут є люди, славні своєю діяльністю, творчістю. Це і скульптори, і композитори, і поети, і науковці. Про них чимало написано книжок, монографій, статей у журналах. Багато імен корюківчан занесено до енциклопедій. Багате й насичене сьогодення Корюківки. Місто, попри всі негаразди живе й розвивається. Тож чому б усе це не зібрати докупи і не створити музей Корюківщини. Де також детально розповісти про трагедію під час Великої Вітчизняної війни. Назвати всі імена. Там мають бути розповіді очевидців, неодноразово опубліковані в пресі. Тим паче, що таку спробу вже зроблено. Щойно побачила світ книга «Корюківка моя: біль і любов», підготовлена активістами Чернігівського регіонального земляцтва в місті Києві. Це їхній своєрідний подарунок краянам.
Нині точиться чимало розмов про будівництво в Україні пам’ятника, який би увічнив пам’ять спалених міст. І одним із претендентів на його побудову є, безперечно, місто Корюківка. Це вона життями майже всього тодішнього населення сплатила дань війні — жорстокій і всепоглинаючій. І було б справедливо, якби цей обеліск нарешті постав саме тут. Як символ усіх спалених міст і сіл України, як нагадування про страшне лихоліття. І якщо це не можливо вирішити на державному рівні, то може, відгукнуться меценати, благодійні фонди, а можливо, й німецька сторона. Тим більше, що наближається день Перемоги і хотілося б, щоб за гучними словами, що їх проголошуватимуть на урочистостях керівники різних рівнів, нарешті була справа. Звичайно, з точки зору Великої історії Корюківська трагедія перших днів березня 1943 року тільки маленький епізод тієї найжорстокішої з усіх воєн. Але це наша історія. І ми маємо її пам’ятати. А ще ліпше — шанувати.
