Чиї ви, хлопці, будете?

І от: площа з чистенькими прилеглими вуличками, які не вирізняються серед сотень інших у цьому місті. Житлові будинки, кіоск з напоями, дитячий майданчик, сповнений галасу — звичайна місцина, як і всі інші в Німеччині чи деінде. А ось і акуратна табличка з написом: «Площа Голуба—Лебеденка». І лаконічна довідка: «Адам Голуб, 12.06.25, Дніпропетровськ. Георгій Лебеденко, 06.10.23, Київ». Яка лиха доля закинула вас, хлопці, сюди, в це місто, на ріг вулиць Ланштрассе і Крігштрассе?

Як добре, що є Інтернет! За кілька хвилин пошуків комп’ютер видав довідку про все, що мало стосунок до цієї площі з такою незвичною для тутешніх місць назвою. А 1966 року в газеті «Франкфуртер рундшау» було надруковано спогади повоєнного німецького письменника Ганса Фріка. Він, здається, був чи не перший, хто насмілився уголос вимовити те, що пригнічувало німців по обидва боки Берлінської стіни й що досі багатьом із них не дає спокою: спільні спогади про часи націонал-соціалістської диктатури. Хіба ще мало серед людей старшого покоління очевидців катувань, розстрілів ні в чому не винних людей? Таких, що писали доноси або байдуже спостерігали, як убивають інших? Хіба не вони намагаються відвести погляд під час зустрічей, а неприємні спогади загнати в найпотаємніші закутки душі, щоб не тривожити власне сумління. Вже тоді багато хто казав, що час поставити крапку в цій історії, віддати належне і жертвам, і катам — хто на що заслуговує. Ганс Фрік видав документальну повість про події, очевидцем яких був сам: убивство есесівцями двох українців, які втекли з концтабору.

Ганс Фрік написав свою повість за 20 років по війні. Ще не позаживали рани в усіх учасників національної трагедії і ганьби: кому пекли спогади про програні битви, кому було соромно за участь у брудній війні, ще комусь — за вчинену підлість, та ще й на очах у сусідів, які вважали їх добропорядними бюргерами. Чи не тому твори Ганса Фріка суспільство довго «не помічало», ніби їх і не було? Даремно він божився, що все, про що написав, бачив на власні очі.

Забутий і незатребуваний, він, кажуть, приохотився до алкоголю. Тому, коли про його «тему» після приходу до влади соціал-демократів і «зелених», які нарешті відкрито заговорили про злочини нацистів, скоєні щодо мирного населення окупованих територій і, зокрема, колишнього Радянського Союзу, а також про виплати бодай символічних компенсацій, Ганса Фріка це вже не хвилювало. Як він сьогодні? Комп’ютер видав довідку: помер три місяці тому...

Адам Голуб і Георгій Лебеденко були в’язнями концентраційного табору «Катцбах», створеного для військового заводу «Адлерверке». Через нього пройшли понад 1600 бранців різних національностей та віросповідань. Він належав до системи нацистських таборів, де людей знищували за принципом «Смерть через роботу»: в’язням створювали нелюдські умови праці, тому вони надривалися і швидко помирали. За спробу втекти чи будь-яку іншу провину ув’язнених карали: розстрілювали або забивали до смерті, здебільшого вночі, та вивозили з території табору. Але бувало, що трупи складали в ящики-домовини й вони залишалися на плацу ще по кілька годин.

Гансу Фріку тоді було 15, і йому, як і іншим хлопчакам з прилеглих до концентраційного табору вуличок, було цікаво, що там, за колючим дротом? А чи важко хлопчиську знайти лазівку і в найнеприступнішому паркані? Цікавість змусила його зазирнути в один із ящиків на плацу: в ньому лежало троє замордованих... Фрік упродовж життя переживатиме події, очевидцем котрих став ще підлітком. А вчені за кілька десятиліть потому візьмуть його свідчення за основу історичних досліджень, а також злочинів нацистів.

Війна наближалася до кінця. В’язнів «Катцбаху» сповнювали тривожні передчуття: поповзли чутки, що всіх їх буде страчено. Попри те, що втеча була безнадійна, а сама її спроба каралася розстрілом, двоє відчайдушних вирішили втікати. Це були Адам Голуб і Георгій Лебеденко. Видно, все-таки сподівалися, що вдасться вижити, адже вони вже пережили мало не найстрашніше. Однак немилостива доля розпорядилася по-своєму...

Хлопці вирвалися з концтабору. Це було в середу, 14 березня 1945 року, о шостій ранку. Жінка, яка жила в будинку навпроти заводу, розповідає, що почула голосні крики й галас на вулиці. Вона зрозуміла, що, очевидно, хтось утік з табору. Незабаром пролунав постріл. Одного з утікачів куля наздогнала одразу, саме навпроти лавки торговця Гіла. Це й був Георгій Лебеденко. А от другий утікач ніби крізь землю провалився, хоч бігти тут не було куди. На вулиці лементував есесівець з «Адлерверке» Мартін Вайс, який шукав нещасного в підвалах навколишніх будинків. Йому допомагала сусідка, підсвічуючи ліхтарем. Досі, навіть випадково зустрічаючись, жінки не дивляться одна одній в очі...

Так само, як і інші мешканці-свідки подій весни 1945-го, що сталися на розі вулиць Ланштрассе та Крігштрассе. А кому хочеться згадувати, що колись більшість із них у центрі міста вийшли полювати на людину, як на звіра? Адама Голуба заповзятливі мешканці знайшли в одному з підвалів і стерегли, поки не наспіли есесівці. Коли вони приїхали, перед будинком уже зібралося майже 30 тутешніх мешканців.

Згадуючи, як есесівці розправилися з утікачем, Ганс Фрік у своїй повісті називає Адама Голуба «варшавцем». Це можна пояснити тим, що більшість в’язнів «Катцбаху» були поляками. Письменник змінив імена вбивць, бо вони залишилися непокараними: есесівця Мартіна Вайса названо «Шварцем», що означає чорний, а його «помічника» в цій кривавій бійні Дітера — «Черником».

«Бідолаха, пише Ганс Фрік, як же вони, потішаючись, знущалися над ним!» Спочатку штовхали носаками черевиків під сідницю один до другого: з одного боку вулиці — до протилежного. Навіть попри те, що Черник був проти такої «роботи» на очах у свідків. Так тривало досить довго: з одного боку вулиці до протилежного. І щоразу дедалі сильніше в сідницю «варшавця»: ніби забавлялися м’ячем. Це було зовсім не смішно, але багато хто з тих, що спостерігали за екзекуцією, сміявся. Вони його били, гери Шварц і Черник, але робили це так, ніби ще не вирішили, що буде далі. Удари, здавалося, не були сильні. Однак обличчя утікача заливала кров. Потім Шварц підняв руку з пістолетом, але опустив її. При цьому обличчя ката мало майже мрійливий вираз. Раптом Шварц щосили вдарив свого бранця пістолетом в обличчя, якщо те закривавлене місиво можна було так назвати...

Ганс Фрік пише, що коли б він був на місці «варшавця», то, очевидно, прискорив би розвиток подій: приміром, зробив би спробу вирватися і втекти, у такий спосіб припинивши страждання, бо куля наздогнала б його миттєво. Але з давніх-давен відомо, писав Фрік, що мученики терплять до останнього... Ніби когось на той час це цікавило! Заради справедливості треба сказати, що Черник кілька разів намагався зупинити Шварца, щоб той не вбивав в’язня привселюдно. Але він погано знав старого Шварца: той запхнув дуло пістолета в рот «варшавцеві» й вистрілив». Так написав Ганс Фрік про останні хвилини життя Адама Голуба з Дніпропетровська.

Чиї ви, хлопці, будете? Може, в Києві, Дніпропетровську чи деінде є люди, які знали двадцятирічного Адама Голуба та двадцятидворічного Георгія Лебеденка, які загинули мученицькою смертю на розі двох тихих, затишних вулиць у Франкфурті-на-Майні? До визволення їм залишалося менш як два місяці...