Патріарх Таджикистану поет Турсун-заде виїздив з Москви до Трускавця пити Нафтусю, і Файзуло Ансорі, таджицький поет, звернувся до нас з Борисом Харчуком: «Наш їде до вас. Може, проведемо?»
І ось ми на московському Київському вокзалі. Пізня година. М’яке золотисте освітлення під склепінням критої будівлі. На крайній правій колії стоїть вагон, на якому малиновий сигнальний ліхтар. Відкривається потяг... Файзуло пірнає в останній, спальний вагон. І за хвильку виходять таджики удвох. Познайомившись, шпаціруємо уздовж перону, скільки там лишалося часу до відправки...
Уже здавен Турсун-заде звучить, як назва великого таджицького міста. А тоді, було це у вересні 1960-го, чому нам було так хороше, так затишно поруч з тією вже літньою людиною? Про що стиха гомоніли? На якій мові?
Звичайно.
Або ось: на початку травня 1964 року двоє запеклих мотоциклістів, мій друг і я, опиняємося у пана Раді. В Ужгороді. Мурована кам’яниця на некрутому схилі. Дерева саду. І квіти, квіти... і постійне туркотіння горлиць. Дотоді я не знав людського осідку такої вивершеності і краси. Мабуть, мій захват передався невтомному господарю, пану Раді, і цілий тиждень він не відпускав нас у дорогу. Власне, нам належала тільки вечірня година, коли смеркалося. З наших походів на річку Уж чи крутий карпатський схил ми приносили пляшку «Сотичної». Пан Раді вносив глек «Ізабелли». В плиті палахкотів вогонь, по стінах трепетали тіні. А за столом пан з панею зрідка підіймали маленькі келишки з горілкою, ми підіймали рубінові келихи доброго вина... Що то було? Люди, різні за віком, за походженням, за способом життя, втішалися незвичною порою, за якої усіх звело докупи, звело для одного — пізнати справжню радість з отого, що усі ми — люди!
Якщо люди, звичайно.
«Мы знаем, что ныне лежит на весах
И что совершается ныне.»
Талановиті поетичні рядки не мають віку!
Поети не бувають безнаціональними, адже література це слово, а рідне слово — як тавро на круп — один раз і навіки!
Інколи дивуєшся, як мало і як хибно вичитують з історії. Здається, ніде не тиражується стільки хибних тверджень, як тут. Ба, ні! Їх іще більше, коли йдеться про людські мови. Надто про мови близькі, що зоветься, з одних князів, одного вірування... сказати б, з однієї історії.
Русифікація.
Українізація.
А що насправді?
Радянський Союз задумувався одразу як багатонаціональна держава. Якою мовою повинні були послуговуватися громадяни, щоб зрозуміти один одного? Єдиною такою мовою на той час була російська — розроблена великими поетами і мислителями.
«Я русский бы выучил только за то...»
Відкиньмо політику. Як? Коли на здоровий хлопський розум. Оглядаюсь, як було конкретно в моєму разі. Переїхали до Львова. Мені десять. Потрібно до школи. Найближче російська. Ведуть туди. Вислухавши, завуч говорить: навіщо вам ламати йому судьбу? Шукайте українську школу. Звичайно, знайшли.
Пригадую моїх майстрів. Письменники Валерія Герасимова і Володимир Лідін, кінодраматург Михайло Блейман. Усі вони знали своє походження. І чомусь ніхто і не думав мене русифікувати.
Ірина Вільде, відколи я почав ходити до неї по мудрість і літературну майстерність, якось-то запитала: «Грицьку, ти думаєш по руску?»— «Ні». — «А як?» — «Так, як у нашій сім’ї». Відома письменниця мрійливо осміхнулася. Потім мовила: «Ну, гаразд. Здається, ти іще не видів Карпат. Поїдь. Поглянь. Ось тобі слово на твою дорогу — т і ч о к!»
Отак майстер мудро, з великим терпінням, ставив мову початківця.
Нині неймовірно складна мовна ситуація. І, як на мене, знову через те саме — через нашу нікчемність. Через надію на насильницькі способи українізації. Через дискредитацію українства помітними, публічними людьми. Легко було все валити на північного сусіда. Легко сьогодні клясти Москву. Але ж, оглянутися, хіба Москва це не ми? Не ми самі? Якщо не вповні, то хоча б наполовину, чи принаймні частково... Ось, згадаймо тільки три імені: Маяковський, Шолохов, Ахматова. Хто їх вивів у світ?
Українка і русак. Українка й донець. Українець і...
«И мы сохраним тебя, русская речь,
Великое русское слово.»
А. Ахматова.
Виходить, проблеми виникають не тільки у нас.
Тільки ось вирішувати їх потрібно мудро, тактовно, засвідчуючи культуру — не брязкаючи державністю і насиллям, а привабливістю глибинного українства, а не поверховою грою в нього.