Формально в Сельці давно жодного жителя не повинно було б бути, а землю взагалі ні орати, ні засівати не можна. Бо це друга зона. Та сама, «безумовного (обов’язкового) відселення». Але давно вже нема на дорозі поста, завданням якого було не пускати сюди сторонніх. У Сельці кинулася в око підвода, заставлена бідонами з молоком — після радіологічного контролю його визнають придатним до переробки. Це для селян — «жива копійка», хай і не дуже велика після цінових сюрпризів. Заробити можна і в навколишніх лісах, багатих на гриби та ягоди (дарма, що «фонять»). А єдиним результатом багаторічної епопеї з переселенням стало те, що в Сельці тепер не півтори тисячі жителів, як до аварії на ЧАЕС, а близько 800.
Побудували, щоб розвалювалося
— Як розпуститься листя на тих берізках, то й даху не видно, туди вилазять, щоб березові віники заготовити, — вчитель Селецької школи Юрій Стадник показав на довгобуд.
Історія повчальна. Коли 1986 року бабахнув Чорнобиль, авторитетні мужі сказали: в Сельці жити можна. Й ударними темпами почали зводити школу. Кажуть, нібито навіть меблі для неї взялися завозити. Але настав 1990 рік. І вже новий присуд: людей звідси треба відселяти. У селі пам’ятають візит першого нашого чорнобильського міністра, який назвав недобудову пам’ятником безгосподарності. Так і стоїть той «пам’ятник» із соснами і березами, що виросли на даху.
Юрій Стадник живе в сусідньому селі Бабиничі. Каже, що по спідометру звідси до його домівки два кілометри 800 метрів. У Бабиничах було профтехучилище, яке готувало механізаторів для села, там Юрій працював майстром, але на початку 90-х ПТУ закрили. Тому й став учителювати в Селецькій школі. У Бабиничах працювати ніде, але то третя зона і людям провели газ. Селець теж мав би газ, якби 1990 року не вирішили, що тут не можна жити. Тож прокладати газові труби припинили, але відселити людей так і не змогли. Школу опалюють дев’ятьма грубками — дровами та брикетом. Якось один з класів загорівся, тоді, на щастя, помітили вчасно. Поряд котельня, споруджена на «чорнобильські» гроші, яка, звичайно, не діє. А мала б опалювати також адмінбудинок, будинок культури, дитсадок, фельдшерсько-акушерський пункт (фельдшер узимку приймає у звичайній хаті). До цього переліку «пам’ятників» 1986—1990 років, коли в Сельці ударними темпами йшло будівництво, належить і водогін: вийшов з ладу, а грошей на ремонт катма.
А ще за перші післяаварійні роки відгрохали комплекс на півтори тисячі свиней. Як і передбачено санітарними нормами, на чималій віддалі від села. Тож тепер той об’єкт, хоч і руйнується, не дуже очі муляє. А в місцевому господарстві сьогодні... 12 свиней.
Хто-хто в хаті живе?
Чому Селець так і не вдалося переселити? Відповідь на це запитання можна шукати, наприклад, у Брусилівському районі: на аукціоні вже продано сотні вимуруваних стін і фундаментів, що так і не стали житлом для переселенців. Спершу потенційні новосели самі відмовлялися від переїзду, роздивившись, яке житло, з чималими недоробками, їм пропонують. Потім будівництво заглохло, від ідеї компактного переселення відмовилися. Жителям Сельця почали давати ордери по всій Україні. Але ж дітям не заборониш рости, одружуватися, дарувати дідусям-бабусям онуків. У списку на переселення значиться одна сім’я, а насправді їх уже кілька. Звичайно, квартира тоді дістається комусь із дітей. Якщо житло в селі добротне, за нього держава виплачує чималу компенсацію, і за ці гроші можна купити помешкання для ще одного сина чи доньки. А батьки залишаються в уже зданому будинку, платять квартплату. От і в сільського голови Марії Зайченко така сама ситуація: діти поїхали, а вона наймає будинок, який раніше був її власністю.
Список сільських хат зафарбований різними кольорами. 171 будинок має статус «власного заселеного», тобто люди живуть, як і жили. 157 — «державний заселений»: виписалися, одержали компенсацію за залишене житло, але частина сім’ї залишилася — уже без прописки.
— Хто ж буде дітям торби передавати? — сміялися жінки, коли запитував, чому не виїхали.
Коли сільський голова Марія Зайченко розповідала про життя-буття, до неї прийшов представник одної з районних організацій і повідомив, що потрібні будуть картосхеми села — для проведення радіологічних досліджень. Ідеться про те, в якій зоні бути Сельцю. Історія вже з бородою. Сесія сільради, яка відбулася ще 27 грудня 1997 року, констатувала: «У селі немає газу, перервано будівництво школи, вкрай занедбано господарство, закрито свинокомплекс, доведено до крайньої межі дійне стадо. Тому тепер давати згоду на переведення в третю зону сесія не має ні юридичного, ні морального права. Це можливо лише за умови газифікації села, добудови школи... Залишити всі пільги для жителів с. Селець як потерпілих другої категорії. Надати бажаючим житло в чистій зоні».
— Потім це питання ще раз порушувалося, — згадує Марія Опанасівна. — До нас приїжджали різні люди і казали, що для того, щоб надавалися кошти на будівництво, треба перевести село в третю зону. Але ж ми бачимо, що й третій зоні тепер нічого не виділяють.
Люди хочуть поєднати пільги другої зони з перевагами третьої. А тим часом, як стверджує сільський голова, є вже ідея закрити тут школу, об’єднавши з Народицькою, бо фінансується освіта в розрахунку на кількість учнів, освітні заклади важко утримувати.
Жито й овес — урожай увесь
Чого-чого, а різних пертурбацій жителі Сельця набачилися. У період «концентрації» були бригадою народицького колгоспу імені Леніна. Згодом виокремилися в самостійний колгосп «Радянська Армія». Його реорганізували в радгосп. Перші роки після аварії запам’яталися абревіатурою КНДГ. Київське науково-дослідне господарство — то був полігон для столичних учених. Вивчали тут, як і на що впливає радіація, поки не припинили фінансування.
Реформування земельних відносин звелося до зміни назви — стали СТОВ «Полісся». Якщо в кількох інших господарствах Народицького району, які теж належать до другої зони, землю розпаювали, то тут застрягли на початковій стадії: ще тільки виготовлено акт на право колективної власності на землю. Нині вирішують, де взяти 2900 гривень, щоб заплатити за ці документи.
Та й на чому тим прибуткам узятися? Посіяли 140 гектарів жита. Ще 150 гектарів займає овес, стільки само — трави. Це все. Але ж у господарстві близько тисячі гектарів ріллі.
— Решта площ «гуляє». Нічим сіяти, нічим збирати. Комбайнам по 20 років. На добрива грошей нема, —констатував директор СТОВ Петро Пінчук.
— Ми — «вівсяний колгосп», — пожартував один із співрозмовників.
На польові роботи припасли чотири тонни пального. Одержали через агробіржу — віддадуть житом. Слава Богу, перезимувало воно добре. Значить, буде чим і з людьми розрахуватися. Торік теж на зарплату видали 80 тонн жита і вівса.
«Ударна сила», на якій тримається СТОВ, — то три доярки, дві телятниці, один їздовий, шість механізаторів і два водії. Немає не тільки головного агронома чи головного зоотехніка, а навіть головного бухгалтера. Фахівці виїхали. Загалом у господарстві працює 35 осіб. У селі майже 800 жителів, а хоча б кормові буряки не можна посіяти, бо, щоб обробити, доведеться, як практикує сусіднє сільгосппідприємство, у Західній Україні людей наймати.
Якби 1990 року Селець не зачислили до другої зони, учні давно б навчалися в новій школі, а в оселях стояли б газові плити. А все інше навряд чи змінилося б: тваринницькі комплекси зруйновані і там, куди не долетів чорнобильський попіл, а незасіяні поля є і на найкращих чорноземах...
Житомирська область.
