Євразія — простір єдності

Народження ідеї єдності Євразії пов’язують з іменем Петра Савицького (1895—1968 рр.) Економіст за освітою, він є учнем Володимира Вернадського, котрий у постреволюційний час керував Академією наук України, і «легального марксиста» Петра Струве.

Однак погляди його формувалися, переважно, під впливом праць слов’янофілів. Відомо, що до слов’янофілів «першої хвилі» належав Тарас Шевченко. Основна ідея Петра Савицького полягала в тому, що Росія посідає «серединну» позицію в рамках усього материка Євразія. Звідси висновок, що Росія — це не частина Європи, але й не продовження Азії в Європу. Росія — самостійний світ і особлива духовно-історична та геополітична реальність, яку він назвав «Євразією».

Росію Савицький, отже, розумів геополітично, не як національну державу, а як особливий тип цивілізації, що виникла на основі кількох складових — арійсько-слов’янської культури, тюркського кочівництва, православної традиції. Такий підхід цілком реально перегукується з позицією британського історика Арнольда Тойнбі. Він був переконаний, що «генезис цивілізацій вимагає творчих зусиль більш як однієї раси», не кажучи вже про кількість етнічних утворень, які залучаються в цей процес. Але Савицький в даному разі вважав те, що виникло на євразійському просторі, не ординарним, а унікальним, «серединним», синтезом світової історії.

У цих цілком реалістичних поглядах російського мислителя з українським корінням здивування здатне викликати хіба що згадування про причетність аріїв до генезису нашої цивілізації. Особливо після легковажних публікацій минулих років українських публіцистів і навіть учених про походження українського народу безпосередньо від аріїв. Насправді, про таку зворушливу спорідненість, яка досі зігріває душі чималої кількості національно свідомих галичан, вести серйозну мову не доводиться. А от зв’язок аріїв з генезисом слов’ян стає дедалі очевидніший. У всякому разі, російський лінгвіст Наталя Гусєва писала, як один санскритолог (санскрит — мертва мова аріїв) із Індії, перебуваючи в Москві, сказав їй здивовано: «Ви всі тут розмовляєте якоюсь давньою формою санскриту, і мені багато що зрозуміло без перекладу». І це не випадково. Бо навіть назва священного тексту аріїв — «Рігведа» — звучить цілком по-російському: «рьк» — мова, «веда» — знання, відання, тобто «знання мови».

Савицький певною мірою виправдовував прихід монголо-татар. Він вважав, що завдяки кочівникам «Росія зберегла свою незалежність від агресивного романо-германського світу». Ця теза досить переконлива, оскільки монголо-татари не втручалися в релігійне і культурне життя східних слов’ян. На відміну від них, рицарі-хрестоносці, поляки і Ватикан прагнули насадити на Русі католицизм і тим самим замінити наш цивілізаційно-культурний код на інший.

Продовжувачем Петра Савицького став Лев Гумільов, син Миколи Гумільова і Анни Ахматової (Горенко), родом із Вінниччини. Як бачимо, самою історією євразійству судилося завжди перебувати в тісному зв’язку з Україною.

Окрім Петра Савицького, з яким протягом десяти років Лев Гумільов листувався, а 1966 року познайомився особисто, чималий вплив на нього справили роботи князя Миколи Трубецького. Незадовго до смерті, в 1992 році, в одному з останніх інтерв’ю Лев Гумільов згадував про князя Трубецького: «Особливо важливі дві його роботи: «К проблеме русского самопознания» та «Об истинном и ложном национализме», в яких він піддає критиці укорінений у нашій свідомості «європоцентризм». Євразійський поліцентризм передбачає, що таких центрів багато. Європа — центр світу, але й Палестина — центр світу. Іберія й Китай — теж саме. Центрів багато, кількість їх можна підрахувати за схожістю ландшафтів».

За радянських часів праці князя-емігранта не видавали, вважаючи його запеклим монархістом. Однак Лев Гумільов з таким ярликом для князя не погоджувався: «Візьміть роботи князя Трубецького і подивіться: досить слабке місце вони відводили у суспільному устрої Росії монархічному принципу. Петра Першого Трубецькой лає всіма словами, а монархічна ідея — він вважав — може бути, а може і не бути, він не хотів випереджати вибір народу.

Найголовніше — «не потрапити до німців на галеру», до європейців тобто. Я з ним цілком згоден, це найголовніше. Я не хочу бути у німців на галерах. Це вже було в нас якось».

Лев Гумільов у своїх працях розвив ідею про те, що етнічні великороси (росіяни) — це не просто гілка східних слов’ян, а особливий етнос, створений за допомогою слов’яно-тюркського злиття. Звідси — геополітичне з’єднання ліса й степу становить історичну сутність Росії, зумовлюючи характер її культури, цивілізації, ідеології, політичної долі.

На думку Гумільова, етнокультурні утворення — нації, держави, релігійні громади — у всьому схожі з живими організмами. Вони проходять періоди народження, юності, зрілості й старіння, а потім зникають, або перетворюються на так звані «релікти». Це дуже нагадує Арнольда Тойнбі, який характеризував історію релігійних цивілізацій як народження — розвиток — розквіт — надлом — занепад — загибель.

Він вважав, що надійним критерієм для розрізняння етносів служить стереотип поведінки. Використовував він і категорію «суперетнос». Тойнбі розумів її як групу етносів, що з’явилися в одному регіоні й об’єднані спільністю історичної долі. Погоджуючися з тим, що кожний етнос являє собою оригінальну форму адаптації людини в біоценозі ландшафту, можна стверджувати, що суперетноси існують у межах певних етноландшафтних зон.

З цього приводу Лев Гумільов наводив дивовижні приклади. Так, північний кордон римського світу обмежувався рамками розповсюдження виноградної лози, а на півдні впирався в степові і напівпустельні ландшафти Аравії та Африки. Мусульманський Схід як суперетнос не поширювався за кордон культивованої в оазисах фінікової пальми і майже збігався з зоною напівпустель, де склався міцний симбіоз людини і верблюда.

Сухі степи Євразії, що простяглися від угорської пушти на заході і до вибалок Хінгану на сході, є екологічною нішею степового суперетносу, яку в наш час заповнюють нащадки тюрків і монголів — пастухи і вершники. Велика Китайська стіна відділяє степові ландшафти від субтропічного Китаю, де в басейні Хуанхе і Янцзи мешкають народи Китаю, старанно вирощуючи рис.

Державні кордони СРСР охоплювали щонайменше сім різних суперетносів. Їхнє злиття було б можливе лише за цілковитого нівелювання ландшафтів, що треба визнати принципово нереальним. Але неможливість злиття зовсім не означає нездатність до добросусідства та щирої дружби. Навпаки, єдино правильний девіз стабільного співіснування народів у поліетнічній державі, як зазначав Лев Гумільов, — «в мире, но врозь». Такий підхід багато в чому перегукується з відомою тезою давньокитайського філософа Конфуція — «єдність, але без уніфікації».

Суворим попередженням для всіх політиків, що ратують за «злиття», має стати приклад Кампучії, де за Пол Пота тотальному геноцидові передувала кампанія створення «єдиної кхмерської нації». Відомо, що такі погляди, на жаль, домінують у очолюваній Віктором Ющенком «Нашій Україні».

Гумільовський суперетнос — це явище географічне. Західну Європу від Росії, російського суперетноса, який є генетичним продовженням Київської Русі, відділяє нині, як і в середньовіччя, невидимий ландшафтний кордон — нульова ізотерма січня. Якісний скачок у кліматичних умовах детермінував на сході інші форми адаптації.

Суперетноси — довготривалі етнічні системи. Їх кордони мобільні не лише в просторі, що пов’язано з істотними віковими коливаннями клімату, а й у часі. Причина цього — внутрішні закономірності етногенезису та впливу сусідів.

Принципове значення для контакту має компліментарність взаємодіючих суперетносів. Саме позитивна компліментарність двох основних суперетносів СРСР — російського і степового (тюркські народи) — стала основою створення Московської держави, а потім територіального розширення Російської імперії і непорушності СРСР у роки Великої Вітчизняної війни. І навпаки, послаблення такої компліментарності, в тому числі й між народами всередині суперетносів, стало однією з причин розпаду СРСР.

Інакше кажучи, тут доводиться вести мову не лише про географічне явище, як робив Лев Гумільов, а й про культурно-духовні зв’язки і в середині суперетносів, і між ними. Хоча ці зв’язки, їх характер, також значною мірою визначаються ландшафтно-кліматичними умовами. Річ у тім, і це нині загальновизнано в світовій науці, що ландшафтно-кліматичні умови визначально впливають на зміст і характер релігійного вибору людей. Релігія, в свою чергу, формує морально-етичні норми, які стають сутністю культури, а, отже, й головним у стереотипі поведінки людей, їхньому ставленні одне до одного.

Менша ступінь залежності людини від природи в Західній Європі і об’єктивна можливість індивідуалізації економічної діяльності наприкінці середніх віків привели до Реформації, яка побачила ліпший спосіб служіння Богові в особистому економічному успіхові. Народився капіталізм, культура, яка насамперед служить створенню й накопиченню нових багатств. Суворість нашого простору націлювала людину на використання колективних форм життєдіяльності. Тому православ’я не потребувало реформації.

До речі, всі ці відмінності чудово бачив і розумів Карл Маркс, коли, з одного боку, підкреслював, що капіталізму повною мірою відповідає та форма християнства, яка прижилася в Західній Європі, а з другого, — спілкуючись і листуючись із російськими революціонерами — зазначав, що його вчення створювалося саме для Європи, а не для Росії, і тим паче Сходу.

Інша річ, що «іконоборчі» кампанії під орудою Омеляна Ярославського, а затим — за часів Хрущова послабили вплив близьких одне до одного морально-етнічних норм православ’я та ісламу на людей. Як наслідок — зменшився ступінь компліментарності з усіма сумними наслідками для країни, що з нього витікають. Але водночас всім стало зрозуміло, що культура — це багатопластова історія, яка йде з глибини віків; вона здатна переживати час і обставини, лише не треба її «підставляти» і «спрямовувати».

Навіть первісний аналіз євразійства дає змогу зробити кілька перспективних висновків.

По-перше, Євразія це повноцінне «місце розвитку», родючий грунт для етногенезису та культурогенезису. І вже лише з цієї причини світову історію слід розглядати не винятково через призму «Захід і всі решта», а як багатополярну. При цьому північна і східна Євразія викликає до себе особливий інтерес, бо є альтернативним Заходу джерелом дуже важливих цивілізаційних процесів.

Цікаві думки з цього приводу висловив на початку 20-х років минулого століття китайський філософ Лян Шумін, відповідаючи на панічний «Присмерк Європи» Освальда Шпенглера. Відзначивши «речовість» західної культури, він підкреслив, що в культурі Китаю переважає ставлення людини до людини. Тому їй властиво конфуціанське дао — «шлях золотої середини», шлях до гармонії. Культура Індії спрямовує волю людини назад, до самопізнання і самовдосконалення.

Звідси Лян Шумін дійшов висновку, який було сприйнято із захопленням на Сході: поки люди не наситяться речами, вони прямуватимуть за Заходом. Але рано чи пізно гору візьме потреба людини в людині, і тоді світовою культурою стане китайська. А коли-небудь, у далекому майбутньому, коли пересичені речами і обтяжені контактами люди відчують потребу в самопізнанні, вони зажадають індійської культури з її аскезою, самообмеженням.

Зі щирою повагою ставлячися до китайського народу і його великої культури, зазначимо, що весь наш шлях пролягав, і так, мабуть, буде й надалі, між китайським «переважанням ставлення людини до людини» та індійським «самопізнанням і самовдосконаленням». В цьому сенсі ми справді близькі до Сходу, але продовжуємо залишатися альтернативою Заходу, будучи водночас унікальним і самобутнім формуванням.

По-друге, геополітичний синтез лісу і степу, що лежить в основі російської державності, є провідною реальністю для культурного і стратегічного контролю над Азією та Східною Європою. При цьому такий контроль сприяв би гармонійному балансу Сходу і Заходу, тоді як культурна обмеженість західної цивілізації, що виражається у прагненні до планетарної гегемонії, і нерозуміння культури Сходу призводять лише до конфліктів і потрясінь.

По-третє, є необхідні передумови для консолідації євразійського простору. Євразія, як пише московський політолог Андрій Окара, — це «спільність православних слов’ян, тюркомовних мусульман та деяких інших етнічних і релігійних груп». Він справедливо розглядає цю спільність як метакультурну — що мешкає на єдиній у фізико-географічному сенсі території і має спільні елементи матеріальної культури, культурні коди, які частково збігаються, схоже відчуття простору, світоглядні установки тощо». Він упевнений, і з його думкою можна погодитися, що «мобілізаційно-політичний потенціал цієї ідеї (він пише про створення Єдиного економічного простору і Організації регіональної інтеграції. — Авт.) є значним».

Скептикам можна навести приклад. Євросоюз міг виникнути і зміцнитися лише тому, що Західна Європа має єдині історію і культуру, які згуртували об’єднані в ЄС країни й народи. Зовнішні кордони Євросоюзу переважно збігаються з кордонами імперії Карла Великого, створеної у другій половині VІІІ століття. Дехто навіть цілком серйозно іменує імператора Карла «першим інтегратором Європи». У такому визначенні є велика доля перебільшення. Але не можна забувати, що саме Карл Великий заснував у своїй імперії народні школи з латинською мовою навчання, що допомогло здолати мовні і культурні бар’єри між народами і започаткувало, разом з єдиною для Західної Європи релігією, формування історично-культурної спільноти.

Розповідаючи нещодавно про роботу свого уряду, український прем’єр Віктор Янукович не зміг обминути й проблему економічних відносин на пострадянському просторі. «Адже ми отримали спадок від радянської промисловості, яка будувалася на зовсім іншій концепції. І та частина великого Радянського Союзу, яка нині — Україна, вона ж 12 років тому працювала на економіку величезної держави — СРСР, — зазначив прем’єр. — І це... досі дається взнаки на економічному розвиткові України. Вочевидь, нам потрібно відновлювати економічні зв’язки з сусідніми державами — колишніми союзними республіками і усунути дисбаланс в реалізації продукції, використанні можливостей нашої промисловості».

Дещо плутано, але правильно, по суті, висловився В. Янукович. Як то кажуть, краще пізніше, ніж ніколи. Об’єктивні потреби економічного життя і воля народів починають, нарешті, проникати у свідомість правлячих еліт. Важко сумніватися в тому, що формування економічних і геополітичних просторів завжди відбувалося за певними закономірностями. Може, не до кінця нами розгаданими, але відповідно до них. У основі розпаду союзної держави були політичні й ідейні помилки, і жодним чином не потреби економіки чи воля народів.

Економіки, як і величезні етнокультурні утворення, про що вже казав, формуються в певних ландшафтно-кліматичних зонах і завжди тяжіють до самодостатності. Якщо ж така самодостатність не забезпечується, тоді настає або епоха конфліктів з сусідами, або епоха співпраці і союзів з ними.

У разі, якщо економіка виходить за рамки своєї зони, вона або розпадається на окремі частини, або утримується як відносна цілісність військово-політичною силою. Британська економіка, рушивши в далеку Індію, розпалась, як розпалась і вся світова колоніальна система. Здолавши кордони США у формі транснаціональних корпорацій, американська економіка існуватиме лише доти, доки Сполучені Штати залишатимуться наймогутнішою у військово-політичному сенсі державою світу. У економічному плані їх не сьогодні-завтра залишить позаду Євросоюз, що набирає сили. Він і є прикладом того, як несамодостатні економіки окремих країн долають цю прогалину з допомогою інтеграції.

Пригадаймо, що коефіцієнт залежності України від імпорту перевищує 40 відсотків. У колах економічної громадськості, коли мова заходить про залежність від імпорту, завжди в першу чергу називають Японію. Насправді цей рівень в Японії втричі менший за наш. До того ж не доводиться говорити про співставлення наших експортних можливостей з японськими — тут насправді «дистанція дуже велика».

Як у такому разі бути? До Європи нас не приймають. Як відомо, згідно з рішенням Єврокомісії 11 березня 2003 року ми опинилися в «дружньому кільці найближчих сусідів» разом з Росією, Молдовою, Білоруссю та десятьма країнами Південного Середземномор’я від Марокко до Ізраїлю та Палестини. Попереду — укладання між ЄС і цими країнами нових «угод про добросусідство». Що буде в цих угодах, ще побачимо. Зрозуміло одне, що членство України в Євросоюзі в недалекому майбутньому не намічається.

Залишається лише один шлях — до створення Організації регіональної інтеграції. В Україні чимало політиків, особливо в лавах «Нашої України» Віктора Ющенка, які негативно ставляться до нового витка інтеграції на пострадянському просторі. А даремно.

Як, приміром, думає Україна розв’язувати в майбутньому питання про поставки енергоносіїв? Є гарячі голови, які гадають, що після інтервенції США до Іраку світ заллють дешевою нафтою. Їм треба залишити свої романтичні уявлення за шкільними партами, за якими колись сиділи. Нафту видобувають не лише в Росії. І ті, хто займаються її видобутком в Канаді, на Алясці, в Північному морі, не дозволять опустити ціну нижче 20 доларів за барель. Діапазон, який дає змогу всім дихати вільно, в тому числі й Росії, давно визначено: від 18 до 25, 26 доларів за барель. З тяжінням до верхньої межі неформального коридору. Безплатного сиру для націонал-демократів не передбачається.

Дехто наївно чекає манни небесної від вступу до СОТ. Однак малоймовірно очікувати від приєднання до цієї організації розширення експортних можливостей українських виробників. По-перше, ми вже сьогодні, з ким можна, торгуємо в режимі найбільшого сприяння на основі двосторонніх угод, і в цьому сенсі істотного поліпшення доступу українських товарів на внутрішні ринки бути не може. По-друге, з продукцією високої складності нас і в складі СОТ у світ не пустять, а те, що продаємо нині, продаватимемо й далі. А тим, хто розраховує на прямі іноземні інвестиції, слід би пам’ятати, що їхній приплив залежить від загальної політико-економічної ситуації насамперед і від чіткої державної промислової, грошово-кредитної і податкової політики.

У цьому сенсі, як зазначають фахівці російського Інституту комплексних стратегічних досліджень, приєднання до СОТ само собою не розв’язує проблему браку інвестицій, а з ними й припливу технологій. Потрібні політична стабільність і економічне зростання. Китай і до вступу до СОТ, і після отримував і отримує інвестиції.

Крім того, вступ до СОТ означає не лише доступ на чужі ринки, а й відкриття своїх, що загрожує новими втратами в економіці країни. Вступаючи до цієї організації, потрібно робити чимало застережень і торгуватися. Легше домогтися бажаного, якщо йти до СОТ разом з Росією та іншими ініціаторами створення Організації регіональної інтеграції.

***

Є у нас люди, які заперечують або сумніваються в євразійському виборі, однак свято вірять у американську демократію. Чи в долари, які за віру цю отримають? В євразійській спільноті демократії, мовляв, не передбачається, а от у американців вона є. Вони можуть ознайомитися з думкою про американську демократію письменника Нормана Мейлера. Знаменитий автор «Голих і мертвих» пише: «Викрадення голосів виборців у Флориді під час останніх президентських виборів — яскравий приклад того, що бушисти здатні на все. Підтасування зробленого віруючою в демократію нацією вибору ганебне. В демократичному суспільстві такого бути не може: вибір не крадуть. У цей момент, коли відбувається викрадення голосів виборців, в силу самого факту демократія закінчується.

У тих, хто провів виборчу кампанію Буша і займався підрахунком голосів у Флориді, чудові гени, успадковані ними від предків—адвокатів і банкірів, які 125 останніх років чудово справлялися зі своїми обов’язками: щонеділі ходили до церкви, а в понеділок накладали арешт на майно вдови».

Утім, якщо в американців суть демократії зводиться до викрадення голосів на виборах, нам уже нема чого в них переймати. Цілком ймовірно, що в Україні демократія, якщо керуватися цим параметром, навіть випереджає американську.

І остання крапка над демократичним «і». Днями американський журнал Forвes опублікував карту, на якій позначені країни, що являють собою загрозу США після Іраку. На першому місці в цьому списку значаться аж ніяк не Північна Корея і не Іран, як могли б передбачити націонал-демократи Віктора Ющенка, а... Білорусь і Україна. В пояснювальній записці як повідомляє інформагентство Glavred, сказано, що «ці країни, що межують з новими членами НАТО, можуть нести загрозу всьому регіону».

Камо, грядеші, панове?