Помилки, що радують
Найпесимістичніші прогнози стосовно озимих не виправдалися. Очікувані втрати і пересівання з 80 спочатку впали до 60, потім до 40, а подекуди, приміром, на Хмельниччині, обмежилися вже 20 відсотками.
Помилилася у своїх прогнозах і наша газета. І слава Богу. В усякому разі, різкого скачка цін на «горючку», який ми передрікали у тижневих економічних оглядах на початку місяця через зростання тарифів на залізничне і трубопровідне транспортування вуглеводнів, не сталося. Незважаючи на сезонне зростання споживання солярки й бензину у зв’язку з посівною кампанією. Тут, як на мене, позитивну роль відіграли два чинники.
По-перше, з приходом на наші нафтопереробні заводи найбільших гравців із Росії не просто збільшилися майже вчетверо, а й стабілізувалися щомісячні обсяги постачання в Україну сирої нафти. Але головне — всі ці «лукойли», ТНК і «татнафти» конкурують між собою за всіма правилами ринкової економіки. Демонструючи у такий спосіб її реальні переваги й можливості. Я, безперечно, аж ніяк не збираюся ідеалізувати ситуацію, що склалася, але нині український нафторинок, мабуть, найструктурованіший. А отже — і найпрозоріший та найдоступніший для ефективного діалогу між владою та бізнесом. Саме тому квітневі ціни на заправках якщо й не радували надто власників авто, то в усякому разі не шокували.
По-друге, багато чого навчилися й наші хлібороби. І хоча біржова торгівля як ринковий механізм, що регулює ціни, у нас досі залишається в зародковому стані, — підкреслимо, грошові, — оборудки «під майбутнє» між сільгосппідприємствами і нафтотрейдерами дедалі більше витісняють авральні. За експертними оцінками, у січні—лютому українські селяни сплатили не лише за квітневі, а й майже до 40 відсотків липневих та серпневих поставок «горючки». Це, звичайно, ще не класичний біржовий ф’ючерс, та все-таки крок до нього. А отже — й до стабілізації цін чи, в усякому разі, до реальної, а не декларованої відмови від їх адміністративного регулювання.
Тож, грець би його побив, інколи, з’ясовується, приємно припускатися журналістських помилок!
Квітневий скандал
У чому не помилилася наша газета, так це в тому, що жодні адміністративні зусилля не зупинять зростання цін на зерно і хлібопродукти.
Для необізнаних зерновий скандал, що спалахнув у квітні, був громом з не дуже весняного неба. Чи ж до жартів! За оголошеного в 40 мільйонів тонн торішнього урожаю практично в усіх областях зерновий запас на середину місяця впав до критичної, двотижневої, позначки!
І що тут почалося... Глави обласних держадміністрацій запровадили заборону на вивезення борошна й зерна із підвладних їм вотчин і обмежили торговельну надбавку на хлібобулочні продукти. Почалися розмови й про приписки, і Генпрокуратура одразу ж порушила кримінальні справи проти служителів статистики. Доблесне МВС відрапортувало про багато сотень розкритих злочинів на зерновому фронті. Крім того, знайшли крайнього — ним виявився взятий під варту колишній віце-прем’єр з аграрних питань Леонід Козаченко.
От тільки здається мені, що з усього зчиненого гвалту толку — ті-таки горезвісні кота сльози. Навіть за крутіших партійно-диктаторських часів щось не пригадується доведених до суду справ про приписки. І взагалі. До чого тут служителі статистики? Яку цифру їм скинуть господарники, таку й додаватимуть. Або, навпаки, відніматимуть. Це раз.
Що стосується міліції, то, за традицією, цілковита більшість зернових справ стосується дрібних крадіжок, від яких ну ніяк не вдається відвикнути колишнім колгоспникам. Звичайно, і миші можуть урожай зжерти, але 15 або 20 мільйонів тонн (а саме таку цифру називають зниклого невідомо куди врожаю) перетягати на свої подвір’я навіть найзагартованішим у боротьбі з державою селянам не до снаги. Це два.
І, нарешті, третє. Другого Павла Лазаренка, — а саме так деякі мої брати по перу поспішили наректи колишнього віце-прем’єра, — для нашої економіки із Леоніда Козаченка вочевидь не виходить. Одне за одним розсипаються висунуті проти нього звинувачення. Гарячкові спроби правоохоронців окреслити злочини, нібито скоєні колишнім головним аграрником країни, що й спричинило майже хлібну катастрофу в державі, здаються, м’яко кажучи, малопереконливими.
Проблема з хлібом — це не знахабнілі чиновники, не дрібні несуни і навіть не приписки. Це проблема відсутності ринкової структуризації в агросекторі. Від кредитування сільгосппідприємств до створення реально діючих зернових бірж і державного регулювання цінових котирувань на них через інтервенції служб держрезерву. Ну й, безперечно, наведення елементарного порядку, що, як довів нафторинок, можливий лише за наявності жорсткої конкуренції.
А то як у нас? Терміни погашення банківських кредитів сільгоспвиробниками припадають саме на пікове сезонне падіння цін на зерно. Тому й змушені селяни продавати пшеницю за безцінь, аби либонь не потрапити під заставні санкції. За фактичного браку біржової торгівлі — це лише на руку спритним ділкам. А факти псевдоекспорту великих партій зерна з наступним його псевдоімпортом? З метою отримання надприбутків за рахунок повернення ПДВ і цінового навару в кінці хліботоргового року, в лютому-березні? Про ці оборудки всі кажуть, однак конкретних фігурантів ніхто не називає, і тим паче не вимагає відповісти. Ну дуже вже ситуація нагадує нафторинок п’яти-шестирічної давнини, коли на ньому тривали бандитські розбірки, а реальної конкуренції не було...
Що стосується адмінресурсу, то тимчасово з допомогою заборон ціновий ефект отримати можна. Але ж цим проблему не розв’яжеш. Скажімо, на Дніпропетровщині заборонили підвищувати ціни на батони, булки й «кирпичики». Проте самі хлібопродукти худнуть не по днях, а по годинах. Деякі вироби в квітні втратили четверту частину своєї ваги. Такі, брате, справи.
Програма — ще не економіка
У квітні Кабінет Віктора Януковича отримав річну індульгенцію від Верховної Ради — нардепи ухвалили представлену ним програму дій уряду в сфері економічного і соціального розвитку країни. А отже — наші міністри спокійно можуть керувати державою 12 місяців, протягом яких законодавці їх своєю недовірою не потривожать.
Щоправда, найважливіший для потреб і сподівань народу документ одразу ж назвали не економічним, а політичним. Та й сам ритуал схвалення програми, за оцінками спостерігачів, давно вже втратив свою початкову сутність і перетворився на формальність. Не заперечують цього факту ні Президент, ні виконавча, ні сама законодавча влада. І справді, яка різниця, що там у програмі? Адже якщо пригадати, то жодному із колишніх Кабінетів у своєму схваленні ВР не відмовляла, так само як і жодну з раніше ухвалених програм не було виконано. Хтось із колишніх прем’єрів не встигав, а хтось і не прагнув довести реальність своїх обіцянок.
Як на мене, то найглибшу і найтоншу оцінку всьому тому, що сталося, дав Президент, назвавши квітневу програму протоколом про наміри. Додамо, про дуже хороші наміри. Адже, як підкреслив Л. Кучма, якщо наміри уряду, насамперед у соціальній сфері, буде виконано, то Віктору Януковичу відкривається пряма дорога в Президенти на майбутніх виборах глави держави. Однак на пряму своїм наступником нинішнього прем’єра Леонід Данилович не назвав. Мовляв, кожний президент проводить свою лінію...
Ну не знаю, чого тут більше. Національного лукавства, яке притаманне більшості наших політиків, чи впевненості в недосяжності задекларованих у програмі цілей. Як на мене, останнє вірогідніше.
Узяти хоча б темпи зростання ВВП. Обережний прогноз в 4,2 відсотка на цей рік уже в квітні було перекрито майже вдвічі. Найбільший приріст показали будівельники — майже 17 відсотків. Ну й де вони, новозбудовані об’єкти? Хто покаже мені заводи і фабрики, що будуються? Понад 90 відсотків новобудов у країні — це житло. Переважно в столиці і великих обласних центрах. А ціна на квартири до квітня зросла на ті самі 17 відсотків!
Не кращі справи і в інших галузях. Зростання обсягів вироблюваної продукції та послуг фактично припинилося — про це свідчить стрімке скорочення позитивного сальдо у зовнішній торгівлі, де ціни залишалися відносно стабільними. Інерція екстенсивного зростання економіки на технологічно застарілих промислових потужностях, що залишилися нам у спадок, яку спостерігали в 2000—2002 роках, досягла своєї межі. Найпоінформованіші аналітики уже нині кажуть про стагнацію, ознаки якої очевидні.
Насамперед — це падіння купівельної спроможності українських грошей. Прогнозовані на кінець року відсотки інфляції благополучно здолали у квітні. Тепер нам обіцяють схуднення гривні на 8 копійок. Намічені підвищення зарплат і пенсій цих втрат не компенсують, що й дало право Президентові заявити наприкінці місяця про фактичне припинення зростання реальних доходів населення. Як на цьому тлі уряд Януковича розв’язуватиме соціальні проблеми — рівняння щонайменше з двадцятьма невідомими.
Зрозуміло одне: без інновацій в реальному секторі нам із системної кризи не виборсатися. І в урядовій програмі інноваційної моделі подальшому розвиткові присвячено чимало абзаців. Цілком правильних за суттю. Але з одним, а точніше, з двома недоліками: по-перше, зовсім не окреслено механізм переведення вітчизняної індустрії на інноваційний шлях розвитку, а по-друге, не зрозуміло, звідки взяти потрібні для цього кошти.
Ось так і живемо. Під прапором чергових правильних програм, у горнилі політичних баталій політичної еліти і з вічним очікуванням ліпшої долі...
