На центральній площі Донецька кілька разів на рік розташовується заїжджий луна-парк. Дуже прикметне явище для міста, яке претендує на епітет «європейське». Під час «лівих» акцій біля пам’ятника Леніну власники атракціонів драпірують голі сідниці намальованих дівуль, щоб не дратувати пенсіонерів під червоними прапорами. Така собі політкоректність по-донецьки. Присутність примітивних, але дорогих розваг у центрі міста — факт показовий. Чи не таке уявлення про «донецьких» складається збоку: мовляв, люди тут грошовиті, але невибагливі, звикли колективно працювати і колективно відпочивати, відчувають ностальгію за минулими часами і ковбасу цінують більше, ніж рідну мову... О, мало не забула — ще один стереотип, що спадає на думку, коли дивишся на розмальовані вагончики, які з грюкотом проносяться над головою: «Донбас порожняк не жене!»
Аванси і борги
Призначення Віктора Януковича Прем’єр-міністром України на його малій батьківщині розцінювали як серйозний прорив донеччан у велику політику, адже тривалий час представники регіону були фактично позбавлені можливості впливати на прийняття рішень «нагорі».
Приблизно таке саме відчуття спостерігалося рік тому, після тріумфальної перемоги «команди однодумців», як величали себе кандидати в депутати всіх рівнів від блоку «За єдину Україну!». В 23 мажоритарних округах на виборах до місцевих рад «регіонали» зайняли майже всі вакансії. Однак уже кілька місяців потому аналітики почали говорити про те, що очікування виборців не справдилися. Зокрема, донецька депутація в парламенті виявила незрозумілу пасивність, незважаючи на те, що ідеологічних розбіжностей між колегами начебто й не було.
Така само суперечливість панує в оцінках діяльності уряду Януковича. З одного боку, захоплені відгуки з приводу затвердження програми діяльності Кабміну. З другого — обережні оцінки, що вписуються у формулу «крок уперед, два кроки назад». З одного боку — прем’єр залишається чи не найпопулярнішою політичною постаттю на Донбасі: за даними опитування, що його в березні провів серед мешканців обласного центру Донецький інформаційно-аналітичний центр, позитивний рейтинг Януковича становить 42 відсотки. З другого — такий рейтинг здається авансом на майбутнє.
Малиновий дзвін
У політичній палітрі Донецької області — очевидне переважання малинового (саме цей колір обрала для емблеми Партія регіонів). Ідеться про переважання кількісне, адже напередодні парламентських виборів до «регіоналів» записалися майже 260 тисяч донеччан! Але наприкінці минулого року народний депутат України, один із лідерів партії Володимир Рибак визнав, що у формуванні партійних лав були «перекоси». І пообіцяв, що партія очиститься від «баласту». Хоча така заява пролунала, масштабних «чисток» у регіоналів непомітно. Зате спостерігається новий етап партійного будівництва: з обранням головою партії Віктора Януковича створено струнку вертикаль, на всіх щаблях якої — люди, пов’язані не лише партійними квитками, а й службовою субординацією.
За даними Донецького інформаційно-аналітичного центру, у березні цього року Партію регіонів (блок «За єдину Україну!») 16,7 відсотка донеччан назвали такою, яка відіграє найпозитивнішу роль у житті України. На другому місці — Комуністична партія (9,9 відсотка). Від 1 до 3 відсотків симпатиків зібрали СДПУ(о), «Наша Україна», Партія зелених та Соціалістична партія України. Цікаво, що під час опитування у грудні минулого року на запитання про довіру до політичних партій 44 відсотки мешканців обласного центру назвали Комуністичну партію.
Падіння популярності партії із також міцним донецьким «корінням» пояснюється швидше зменшенням зацікавленості політикою взагалі. Більшість донеччан заклопотана насамперед проблемами виживання. Майже половина респондентів заявила, що найбільше потребує відчуття безпеки і стабільності, ще 20 відсотків прагнуть відчути турботу з боку близьких і рідних. Серед інших проблем люди називали ремонт чи придбання квартири, отримання роботи тощо.
— Загалом донеччани відзначали або стабільність, або погіршення ситуації в Україні в період, який минув після останніх парламентських виборів, — каже директор Донецького інформаційно-аналітичного центру Євген Копатько. — Аналогічні оцінки динаміки соціально-економічної ситуації в Донбасі за даний період. А кількість тих, хто оцінює зміни в Донбасі позитивно, становить приблизно п’яту частину респондентів. 44,8 відсотка респондентів заявили, що за останні півроку їхнє життя в цілому не змінилося ані на гірше, ані на краще, тоді як ще приблизно 40 відсотків негативно оцінюють зміни, які сталися в їхньому житті в цей період.
За судом чи «за поняттями»?
Цікаво, що коли складати уявлення про ситуацію в області із місцевих газет і телебачення, картина виявилася б значно оптимістичнішою. Секрет простий: переважна більшість засобів масової інформації або засновані місцевою владою, або контрольовані нею, або мають серед засновників великі бізнесові структури, які визначають і економіку, і політику на Донеччині. Йдеться не обов’язково про пряму пропаганду ідей Партії регіонів. Однак одностайність, із якою деякі журналістські колективи «відпрацьовують» певні теми, — конфлікт навколо Комсомольського рудоуправління чи розбиті після зими дороги, — наводить на роздуми.
Справедливості заради варто сказати, що перерозподіл сфер впливу у ЗМІ області відбувся ще років три тому, і теперішня ситуація — лише пожинання плодів. Через придбання пакетів акцій або цільову донорську допомогу контроль над більшістю донецьких газет, серед яких — «Вечерний Донецк», «Салон», «Донецкие новости», а також телерадіокомпанією «Україна» отримали фінансово-промислові структури, назви яких пов’язують з ім’ям президента футбольного клубу «Шахтар» Рината Ахметова та голови обласної ради Бориса Колесникова.
Альтернативне друковане слово в регіоні знайти важко. Саме альтернативне, а не опозиційне на кшталт «Комуніста Донбасу». Коли минулого місяця члени журналістського об’єднання «Хартія-4» відвідали Донецьк, вони здивувалися двом речам: відсутності конфліктів журналістів із владою та дуже малою кількістю судових позовів до редакцій. «Під час розмови з донецькими журналістами нам пояснили, що тут усе відбувається «по понятиям», — розповідав Олександр Кривенко. Справді, конфлікти навколо публікацій «ображені» воліють владнати з господарями видання, а не в суді.
Так само важко говорити про альтернативні політичні сили на карті області. Складається враження, що представники опозиції або «дружніх» до Партії регіонів організацій давно посіли місця «згідно з купленими квитками». І не намагаються зазіхати на чужу територію.
Молодий, спортивний і небідний
На тлі затишшя на політичному фронті цікаво спостерігати за змінами на фронті керівному. Владу на Донеччині дедалі більше представляє нове покоління 40-річних керівників — амбітних, вільних від комуністичного минулого, наполегливих і... не бідних: у кожного за плечима — капітал і серйозний бізнес. Досвід у якому накладає свій відбиток на стиль теперішньої роботи.
До когорти «нових керівників» належать насамперед голова обласної ради Борис Колесников та його заступник Сергій Клюєв — брат народного депутата Андрія Клюєва (до речі, це не єдиний приклад сімейності в політиці, в обласній раді представлені і брати, і «батьки і діти»). В обласній держадміністрації «новачком», але далеко не «слабаком», вважається перший заступник голови Василь Джарти, призначений на цю посаду з крісла міського голови Макіївки, де змусив рахуватися із собою багатьох керівників. До речі, спільною рисою учорашніх підприємців, а нині державних службовців є закоханість у спорт. Хтось полюбляє футбол, хтось — хокей, а хтось віддає перевагу боротьбі — у спортивному розумінні цього слова.
Коли йдеться про спорт, політику і Донецьк, передусім спливає прізвище президента футбольного клубу «Шахтар» Рината Ахметова. І хоча він утримується від публічних висловлювань на політичні теми, мешканці регіону називають його ім’я поряд із прізвищами місцевих політиків. А рейтингові президента «Шахтаря» — 46 відсотків «позитиву» — позаздрив би будь-який партієць. Футбол у Донецьку давно перетворився на більше, ніж футбол: на кожному домашньому матчі в ложі почесних гостей перебувають «батьки» міста і області. А золоті медалі чемпіонів України з футболу отримали і голова обласної ради Борис Колесников, і тодішній голова облдержадміністрації Віктор Янукович, і міський голова Донецька Олександр Лук’янченко.
На останній сесії обласної ради народний депутат України, голова фракції «Регіони України» Раїса Богатирьова озвучила вимогу, про яку в області говорять давно, — виборність голів облдержадміністрацій. «Я вважаю, що лише в тому разі, якщо керівників виконавчої влади регіонів обиратиме народ, а не призначатимуть у Києві, може бути досягнута контрольно-законодавча незалежність регіонів». Донецьку вже недостатньо бути економічно самодостатнім — він прагне реальної самостійності і дуже нервово реагує на нав’язані «згори» рішення. Показово, що на цьому грунті виникають суперечки між донеччанами-керівниками. Зокрема, міський голова обласного центру Олександр Лук’янченко піддає різкій критиці реформи у вугільній галузі, які проводить віце-прем’єр Віталій Гайдук. Свою позицію з цього питання має і голова профільного комітету Верховної Ради Андрій Клюєв.
Погони і дискусія
Одна промовиста тенденція для розуміння місцевих особливостей. Діяльність політичних партій і організацій перебуває у віданні одного із заступників голови обласної держадміністрації. І от уже років п’ять цим заступником призначається людина із «силовиків». Тобто зі структур, робота в яких заздалегідь передбачає армійську дисципліну та наявність лише однієї точки зору. Зокрема, незадовго до парламентських виборів минулого року посаду заступника голови облдержадміністрації обійняв начальник управління СБУ в Донецькій області Юрій Самойленко. А нині «головний по політиці» — колишній заступник начальника обласного УСБУ Олександр Третяк.
Утім, а щось у цьому є. Адже коли соціологи Донецького інформаційно-аналітичного центру поцікавилися, хто із відомих героїв міг би стати кумиром молоді, найбільше симпатій респондентів набрав... Штірліц. На другому місці опинився Володимир Висоцький, якого завдяки ролі в телесеріалі «Місце зустрічі змінити не можна» теж можна зарахувати до «силовиків». А півроку тому у відповідь на запитання про прототипи політичних діячів, які могли б реально змінити ситуацію в Україні, 32 відсотки мешканців міста назвали Володимира Путіна, 13 відсотків — Йосипа Сталіна. Такі ось парадокси, товаришу час.
