З історії українсько-британських відносин
Велика Британія й Україна знаходяться в різних частинах Європи — відповідно на північному заході та південному сході. Сьогодні відстань між Києвом і Лондоном пасажирські літаки долають приблизно за дві години. А тисячу років тому, коли між двома країнами почалися перші контакти, це займало незрівнянно більше часу — напевно, місяці. Останнє доводить: взаємні зв’язки були потрібні вже нашим предкам. Вони спілкувалися попри величезні простори й небезпечні шляхи, що пролягали між ними. Це засвідчує, зокрема, друге місце, яке слідом за німецькими денаріями посідають англійські пенні в скарбах монет, знайдених на території Давньої Русі.
Самобутнє минуле, висока культура та захоплююча міфологія найдавнішого населення Англії — кельтів, їх нерівна, але героїчна боротьба проти римського нашестя привертали увагу й симпатії в Україні. Мабуть, про це свідчить і цікава, але поки що не доведена теорія українського правознавця, історика й політичного діяча Сергія Шелухина про кельтське походження Русі.
Уже на порозі Х ст. в англосаксонських джерелах з’являються відомості про Русь. Зі свого боку, Нестор — автор Повісті временних літ («Літопису руського») знав про бурхливі події, які вирували на далекому Альбіоні. Він писав, що Яфет «взяв і острови», серед яких назвав Британію, розповідав, що по морю Варязькому «сидять варяги... на захід — до землі Англійської».
Ці свідчення декому здавалися ризикованими, доки уродженець Києва і професор Одеського університету, згодом академік М. Алексєєв не вказав на механізм встановлення контактів між давньою Британією та Київською Руссю — через Скандинавію й Візантію. Справді, наші землі — за історичними мірками — одночасно зазнали нашестя варягів (норманів). Східні слов’яни на зламі першого тисячоліття нашої ери зберегли власну самобутність. А тодішньому населенню Англії довелося зазнати гіршого — воно було колонізоване норманськими завойовниками.
«Хроніка Адама Бременського» повідомляє про перебування при великокняжому київському дворі Ярослава Мудрого синів англосаксонського короля Едмунда Залізнобокого, який загинув у 1016 р., під час нашестя датських військ Канута, що завоювали Англію.
Ще через півстоліття дочка останнього англосаксонського короля Гаральда — Гіта перебралася в Данію, до двору короля Свена ІІ — зятя Ярослава Мудрого. Заручившись із Володимиром Мономахом, вона, вірогідно у супроводі численного почту, поїхала далі на Схід. Понад три десятиліття — у 1074—75 рр. — Гіта була Великою княгинею Київською. Про дружину Володимира Мономаха розповідається не лише в описах подорожей завойовників Англії — норманів до Київської Русі. Пам’ять про неї збереглася й у давньоірландських сагах («Сага про Інгвара-мандрівника», «Едмундова сага» та ін.). У сім’ї Великого князя Київського шанували родинні пам’ять і традиції Гіти. Сина її і Володимира Мономаха — Мстислава на честь англійського короля-діда називали й Гаральдом.
У Х—ХІІІ століттях співробітництво між державами підтримувалося значною мірою через шлюби і родинні зв’язки їхніх правителів. У цей історичний період між володарями Київської Русі, Британії та Скандинавії (про них ідеться разом тому, що нормани неодноразово вторгалися в Британію, оволодіваючи її королівським престолом) було укладено 13 шлюбів. Співробітництво між Руссю та Британією значною мірою реалізовувалося в торгівлі, але не обмежувалося нею. Англосакси, які залишали острів, наймалися не тільки на військову службу до армії Візантії. Вони, як з’ясував М. Алексєєв, опинялися й у руських дружинах. Є історичні відомості про існування шотландського монастиря і церкви у XІІ ст. в Києві.
Монголо-татарське нашестя, спочатку відрізавши Русь від морських шляхів до Середземномор’я, а потім і зовсім поневоливши її, перешкодило налагодженню стосунків з Британією, як і з іншими країнами Західної Європи. В ті важкі часи можна було говорити лише про спорадичні, часом через посередників, торговельні зв’язки українських земель з Англією. Згодом їх розвитку заважає Польща. І все ж англійське сукно, яке з ХІV ст. вивозиться на зовнішній ринок, надходить в українські землі, особливо активно в ХVІ—ХVІІ століттях. З другого боку, через Велике князівство Литовське з XV ст. здійснюється експорт збіжжя та деревини Балтійським морем з України до Британії. Флот, що був одним з головних чинників, які забезпечували розвиток та могутність острівної держави, будував свої фрегати з деревини. Надходження її різновидів, зокрема корабельної, з багатих тоді на ліси українських земель через польський Гданськ було, за сучасною термінологією, однією з важливих статей англійського імпорту і сягнуло особливого розмаху в ХV столітті.
Історики також пишуть про прориви окремих українців в університети Британії. У більш пізні часи, за їхніми даними, Юрій Немирич, відомий у середині ХVІІ ст. в Україні, Польщі та Швеції автор політичних і теологічних трактатів, вчився в Кембриджі й Оксфорді. Іще один українець — Семен Десницький з Ніжина — у 1767 р. закінчив університет у Глазго, захистивши магістерську й докторську дисертації.
Природно, що звістки про Україну та події, що відбувалися на її землях, надходили до Англії, яка після Столітньої війни активізує діяльність на міжнародній арені. З донесень англійського посольства в Стамбулі, а також історичних праць, зокрема «Всесвітньої історії турків» (1603), на Островах дізнавалися про козацькі морські походи Чорним морем до Анатолії. Англійські урядові кола цікавилися козаками як можливими союзниками у конфлікті Британії з європейськими католицькими державами.
Ідеться насамперед про середину ХVІІ ст., коли в Європі практично одночасно відбулися знакові події, які вплинули на весь подальший перебіг історичного розвитку. На заході континенту відбулася Англійська революція, очолювана Олівером Кромвелем, на сході — Українська революція під проводом Богдана Хмельницького. Відповідно в Англії зріс інтерес до Української козацької держави. Британські газети досить компетентно інформували про тодішнє становище в Україні. «Бриф релейшн», наприклад, 16 жовтня 1649 р., досить докладно описуючи облогу Збаража та битву під Зборовом, подала повний текст Зборівського договору, який ще кілька віків потому залишався невідомим українському читачеві.
Обізнаність зі становищем в Україні засвідчив і лист, направлений з Британії Б. Хмельницькому (наводиться в записках краківського міщанина М. Голінського 1649 р.). В Англії з великою пошаною ставилися до керманича Української держави. Він характеризується як «божою милістю генералісимус війська і стародавньої грецької релігії й церкви, володар всіх запорозьких козаків, страх і знищувач польської шляхти, завойовник фортець, викорінювач римських священиків, переслідувач язичників, антихриста та іудеїв». Визначний історик І. Крип’якевич висловлює припущення, що з цим листом звернувся до Хмельницького Олівер Кромвель. Сучасники й дослідники європейської історії, природно, вдавалися до аналогій між діяльністю видатних діячів Британії та України — О. Кромвеля та Б. Хмельницького. Є відомості, що у 1656 р. О. Кромвель намагався встановити дипломатичні зв’язки з Україною.
Відомі факти — щоправда, поодинокі — перебування англійців в Україні в ті буремні роки. В заснованому 1632 р. Київському колегіумі навчався син шотландського генерала Патрика Гордона, який перебував на службі в російській армії, — Григорій. Патрик Гордон (1635—1699) — відомий інженер-фортифікатор, був одним з керівників будівництва укріплень Старої Києво-Печерської фортеці в 1679 р., моста через Дніпро. Він керував також зміцненням укріплень Чигирина в 1677—1678 рр. під час загарбницьких походів Туреччини.
Патрик Гордон залишив щоденник, в якому розповів про обрання гетьманом Мазепи (25 липня ст. ст.) 1687 р. (наводимо із скороченнями):
«Близько 10 год. з великого табору прибув генералісимус із боярами й визначними людьми перед військом. Вони перейшли через сторожу, подалися до шатра, де була уряджена каплиця, наказано принести всі інсигнії гетьманської гідності... На рівнині вже годину стояло майже 800 козаків на конях, 1200 — без коней...
Після молитов, що тривали близько чверть години, всі вийшли з шатра, а також винесено інсигнії і знову покладено на стіл. З черги генералісимус вийшов на лавку і сказав козакам, що царі, згідно зі старим звичаєм, дозволили їм вибирати вільними голосами гетьмана... Спочатку запанувала коротка тиша, але згодом почулися голоси, що хочуть вибрати Мазепу. Це скоро поширилось, і всі почали кричати, що хочуть Мазепу на гетьмана. Деякі назвали якогось Борковського, але згодом затихли. Генералісимус запитав визначних козаків, кого вони хотіли б мати за гетьмана. Усі одноголосне відповіли, що хочуть Мазепу. Після того на лавку став думний дяк і голосно прочитав текст присяги, на яку всі присягнули. Щойно гетьман склав присягу.., принесено книжку зі статтями, під якими гетьман і визначні козаки підписалися».
Зацікавленість у подіях на Україні посилювалася в міру того, як спільними російсько-українськими зусиллями було ліквідовано турецько-татарське панування в Північному Причорномор’ї. Англійці уважно спостерігали за процесами в українських землях, зокрема зміною їх статусу і ставленням до цього з боку тутешнього автохтонного населення. Не в останню чергу такий інтерес прояснювався входженням цих територій до складу Росії, яка, значно просунувшися на південний захід і вийшовши на береги Чорного моря, ставала головним конкурентом Англії на Балканах, у Середземномор’ї та на Близькому Сході.
Правлячі кола хвилювало територіальне розширення й зростання міжнародного впливу Російської держави. Відповідно у Британії пильно стежили за розвитком пов’язаних з цим подій. Ідеться і про поразку Карла XІІ та Мазепи у 1709 р. під Полтавою, і про дії прихильників останнього, і про поведінку більшості козацької старшини, і про настрої українського населення. Збиралися відомості про діячів, які відстоювали незалежність України, підтримувалися певні зв’язки з П. Орликом, який перебував у еміграції. Разом з тим, в останні десятиліття XVІІІ ст. британський уряд виступав з демаршами проти переслідування у Польщі некатолицького населення.
Уродженці Британських островів зробили свій внесок і у зміцнення російсько-українських причорноморських володінь, зокрема в Криму. В роки Кримської (1854—1856 рр.) і Другої світової війни жорстокі бої відбувалися в районі Меккензієвих гір. Своєю назвою ця місцевість зобов’язана адміралові Ф. Ф. Меккензі, який в 1783—1786 рр. командував Чорноморським флотом. Шотландець Томас Меккензі з 1765 р. служив на російському флоті, був учасником Чесменської битви. З 1783 р. у чині контр-адмірала його відряджено на Чорноморський флот, брав участь у його становленні. Після приєднання Криму до Росії Г. Потьомкін віддав наказ віце-адміралу Ф. Клокачеву про небхідність увійти у зручну бухту і розпочати спорудження укріплень. Безпосередньо розбудовувати Севастополь стали вже після указу Катерини ІІ від 10(21) лютого 1784 р. — «Устроить крепость большую Севастополь, где ныне Ахтиарь». Тоді командування ескадрою обійняв уже Томас (Фома Фомич) Меккензі.
Попри прикру сторінку у взаєминах з Англією, пов’язану з Кримською війною — найбільш масштабним військовим зіткненням, що мало місце на українських землях у період між наполеонівськими війнами та першою світовою війною — інші британці також залишили свій, так би мовити, матеріальний слід у Причорномор’ї. Досвідчені фахівці з берегового будівництва брали участь у зведенні споруд у Криму, зокрема Севастополі. В районі Ушакової балки є пам’ятка архітектури — руїни акведука, проект якого був розроблений у 1834 р. інженер-полковником Джоном Уптоном (Іваном Івановичем), англійцем, який був на службі в російській армії. Він — автор відомої в Севастополі Графської пристані, проектів доків, водогону на Корабельній стороні. Є дані, що Уптон був автором проекту Морського зібрання (не збереглося — навпроти пам’ятника П. Нахімову), у співавторстві — приміщення Морської бібліотеки (від нього залишилася Башта вітрів). Англієць Х. Саймур, який відвідав Севастополь у 1854 р., писав про Уптона: «... він залишив пам’ятники, якими ми можемо пишатися». Син Уптона — Самуїл — до 1841 р. був головним архітектором Севастополя. Сам Джон Уптон, не бажаючи брати участь у Кримській війні, залишив Росію в рік її початку. Відомо, що його нащадки жили в Севастополі до початку XX століття. На старому міському кладовищі поховано його онука, який помер у 1904 році.
Дедалі важливіше місце у розвитку україно-британських зв’язків посідає гуманітарна сфера. Вже події другої половини ХVІІ ст. викликають появу видань, у яких також ідеться про Україну: «Історії польської війни» П. Шевальє в перекладі Е. Брауна (1672), всесвітньої географії П. Гейліна (1666), книжки Е. Теллоу «Давня і сучасна Московська держава» (1698), праць істориків Р. Ноуза і П. Ріко. У поемі «Гюдібрес» С. Батлер із симпатією згадував про українських козаків. У ХVІІІ ст. в Англії дізнавалися про Україну з публікацій перекладу творів Боплана, праць Дж. Белла, Д. Пері, Д. Джеймса, Д. Маршалла, Е. Кларка (XVІІІ —поч. XІX ст.).
На початку ХІХ ст. на острови завітали мелодії українських пісень — у Лондоні побачило світ видання «Російський трубадур, або збірка українських та інших національних мелодій». Опубліковане у 1816 р., воно стало першою у позаслов’янському світі словесно-нотною публікацією українських пісень, яка вміщує лірику та пісні танцювального характеру з переважанням козачкової ритміки. Упорядником збірки та її перекладачем був Бенджамін Бересфорд (1750—1819). Тоді ж перший перекладач українського художнього слова Дж. Борроу знайомив англійську аудиторію і з піснями-баладами.
У 1841 р. автор рецензії на відомий збірник українських пісень М. Максимовича вмістив у своєму відгуку переклад кількох народних дум і пісень. Пізніше друкуються огляди збірника чумацьких пісень І. Рудченка, історичних пісень В. Антоновича й М. Драгоманова, студій про бандуриста О. Вересая. З’являються інші фольклорні публікації — інтерпретації й переклади українських казок. Активну діяльність розгортають перші англійські українознавці В. Морфілл і В. Ролстон. Українознавча тематика вперше вводиться до «Британської енциклопедії».
У свою чергу, в ХІХ — на початку ХХ століття, коли український народ швидкими кроками йшов до перетворення на сучасну політичну націю, різко зростав його інтерес до багатої британської літератури. Це знайшло глибокий відгук в апостола й пророка українського відродження Тараса Шевченка. У передмові до «Кобзаря» 1847 р., наголошуючи на необхідності створення високохудожніх праць, які правдиво змальовували б життя народу, він посилався на приклад Роберта Бернса, стверджуючи: «А Бернс усе-таки поет народний і великий...»
Знайомство Тараса Григоровича з літературою Британії аж ніяк не обмежувалося творчістю великого шотландця. 11 грудня 1847 р., невдовзі після прибуття у перше заслання (до Орської фортеці), Шевченко просить А. Лизогуба надіслати серед іншого конче потрібного переклад російською історичних драм Шекспіра. («Якщо найдете в Одесі Шекспіра, перевод Кетчера... то пришліть ради розп’ятого за нас, бо єй богу, з нудьги одурію»). Одержавши посилку, він 7 березня 1848 р. дякував: «Сьогодні неділя, на муштру — не поведуть. Цілісінький день буду переглядать твій подарунок щирий, мій єдиний друже, переглядать і молитись, щоб бог послав на довгі дні тобі такую радість, як послав він мені через тебе. Перелічив, передививсь, все, все до крихітки ціле. І Шекспір, і папери, і фарби, і цизорик, і карандаші, і пензлі, все цілісіньке!» Поет — зазначає, посилаючись на свідчення його сучасників, О. Кониський, — «добре знав твори Байрона і Шекспіра, студіював їх пильно і часто говорив цитатами з них».
Іван Франко, як і його геніальний попередник і вчитель, глибоко шанував Бернса. Вищою оцінкою в устах Франка було порівняння шотландського поета з самим Шевченком. Характеризуючи початок творчості Тараса Григоровича, великий Каменяр писав: «Раптом в 1840 р. появилася фігура, що не має паралелі в світовій літературі, — за виїмком хіба Роберта Бернса». Франко поклав багато часу й праці, щоб ознайомити українців з кращими зразками поезій Бернса.
Таким само було ставлення до великого сина шотландського народу і Лесі Українки. Вона називала серед тих народних поетів, хто «засвоїв не тільки ідеї, а й саму форму народної поезії», Бернса, Шевченка й Кольцова. А коли її старший брат Михайло Косач розповів про задум видати українською мовою антологію кращих зразків світової літератури, Леся Українка вважала за потрібне включити до цього зібрання поезії Р. Бернса. Вона наполягала й на тому, щоб переклад було здійснено справжніми знавцями англійської мови. Через десятиліття — у 1898 і 1900 рр. — з допомогою Івана Франка вийшла друком частина перекладених Павлом Грабовським поезій народного шотландського поета. Звичайно, йшлося і про те, що антологія міститиме твори багатьох класиків англійської літератури, вже так чи інакше відомих українському читачеві.
Перший почав знайомити з їх творчістю М. Костомаров. Його увагу привернули передусім В. Шекспір, Дж. Байрон, П. Б. Шеллі, які протягом усього ХІХ ст. залишалися головними об’єктами зацікавлення чільних представників української інтелігенції. В одному з перших україномовних видань «Сніп» (1841 р.) під псевдонімом Ієремія Галка майбутній великий історик надрукував частину перекладів з «Єврейських мелодій» Байрона. Інша, заборонена духовною цензурою, прочекала ще піввіку. Багато з англійського фольклору й літератури перекладали відомі постаті української культури — П. Куліш, М. Старицький, П. Свєнціцький, Ю. Федькович, Л. Українка і, звичайно, І. Франко.
Серед діячів українського відродження ХІХ століття, які глибоко цікавилися творчістю й досвідом відомих представників англійської науки та застосовували її методи у власних дослідженнях і діяльності, слід вказати на вже згаданого М. Костомарова. Видатному українському вченому та ідеологу була близька схильність одного з найпопулярніших англійських істориків Т. Б. Маколея до політичної практики й політичного аналізу явищ минулого та сучасного життя. Сучасники порівнювали українського й англійського істориків, посилаючись на спільне в їх підході до наукової методики та громадсько-політичну активність. Дослідники знаходять у їхній творчості початки нинішньої політології.
Взаємний інтерес представників Британії та України розвивався досить плідно, збагатившись у другій половині ХІХ століття новими напрямами співпраці. Це пояснювалося змінами носіїв спілкування. З українського боку активну роль у ньому відігравав М. Драгоманов. У листопаді 1873 року він, зокрема, виступає зі статтею «Діяльність Київського відділу Російського географічного товариства і останній співець України», де ідеться про українських діячів культури, зокрема М. Максимовича, П. Чубинського, І. Рудченка, П. Куліша, М. Лисенка, О. Вересая. Діяльно співпрацюючи в англійській пресі, М. Драгоманов розповідав не лише про культурні здобутки й поточне життя українського народу, а й про його історичні прагнення. Сама можливість виступів визнаного ідеолога українського визвольного руху в британській пресі свідчила про зростання симпатій та зацікавленості англійської громадськості до проблем України. На відміну від політичного, на культурологічному рівні вона розглядалася як цілком самобутнє етнокультурне утворення з давніми історичними традиціями, звичаями, мовою.
5 травня 1877 року в періодиці Британії побачила світ перша стаття про Т. Шевченка — «Південноросійський поет» невідомого автора. Глибокий аналіз творчості Т. Шевченка здійснював і відомий англійський славіст Вільям Річард Морфілл (1834—1909). Відомі славісти Ф.-П. Марчанні і Р. Морфілл ознайомили англійського читача з тритомною антологією української літератури, представленою творами І. Котляревського, П. Куліша, О. Стороженка, М. Вовчка, А. Кримського, І. Франка, С. Руданського та ін.
Зростання інтересу до українців та їхніх визвольних устремлінь знайшло предметний вияв у творах англійської літератури, популярних на Британських островах і далеко за їх межами. До найбільш показових прикладів цього належить широковідома книга письменниці Етель Ліліан Войнич (Буль) «Овід», створена під впливом зустрічей з відомим народником Сергієм Кравчинським та його діяльності. Уродженець села Новий Стародуб Херсонської губернії, емігрувавши з Росії, вважав за свій обов’язок розповісти про товаришів, які загинули чи вистояли у нерівному двобої з самодержавством. Обраний ним письменницький псевдонім «Степняк» став постійним нагадуванням про батьківщину — безкрайній український степ.
Книгу Степняка-Кравчинського «Підпільна Росія», яка привернула неабияку увагу зарубіжної громадськості й була перевидана в кількох країнах Європи, склали «Профілі» — нариси про соратників у революційній боротьбі. Серед них помітне місце займали українці. «У нашій партії, — писав він, — Степанович був організатор; Клеменц — мислитель; Осинський — воїн; Кропоткін — агітатор; Дмитро ж Лизогуб був святий». Пізніше Л. Толстой, глибоко вражений особистістю чернігівчанина Д. Лизогуба (сина Шевченкового друга), відтворить те, що він дізнався про нього з книги «Підпільна Росія» в оповіданні «Божеское и человеческое». «Підпільною Росією» захоплювалися французькі класики Е. Золя й А. Доде.
Е. Войнич, яка два роки прожила в Росії, чимало спілкувалася з Степняком-Кравчинським, який з 1880-х років мешкав у Англії. На неї справляли величезне враження не лише його талановита книга, а й невтомна громадська діяльність в еміграції. Зусиллями Степняка-Кравчинського в Лондоні було розпочато видання журналу «Свободная Россия», створено «Товариство друзів російської свободи», у 1891 році засновано «Фонд вільної російської преси», який мав продовжити справу О. Герцена. Життя і творчість С. Степняка-Кравчинського надихнули англійську письменницю на створення безсмертного «Овода». І хоча його дію перенесено в Італію, з революційним рухом якої, до речі, також був безпосередньо зв’язаний Степняк-Кравчинський, в образі головного героя роману, на думку дослідників, проступають вплив і риси яскравої особистості уродженця України.
А сама Е. Войнич залишилася пропагандисткою українського до кінця свого довгого, майже столітнього життя. Опанувавши українську мову, вона на початку ХХ століття опублікувала в перекладі англійською українУже на порозі Х ст. в англосаксонських джерелах з’являються відомості про Русь. Зі свого боку, Нестор — автор Повісті временних літ («Літопису руського») знав про бурхливі події, які вирували на далекому Альбіоні. Він писав, що Яфет «взяв і острови», серед яких назвав Британію, розповідав, що по морю Варязькому «сидять варяги... на захід — до землі Англійської».
Ці свідчення декому здавалися ризикованими, доки уродженець Києва і професор Одеського університету, згодом академік М. Алексєєв не вказав на механізм встановлення контактів між давньою Британією та Київською Руссю — через Скандинавію й Візантію. Справді, наші землі — за історичними мірками — одночасно зазнали нашестя варягів (норманів). Східні слов’яни на зламі першого тисячоліття нашої ери зберегли власну самобутність. А тодішньому населенню Англії довелося зазнати гіршого — воно було колонізоване норманськими завойовниками.
«Хроніка Адама Бременського» повідомляє про перебування при великокняжому київському дворі Ярослава Мудрого синів англосаксонського короля Едмунда Залізнобокого, який загинув у 1016 р., під час нашестя датських військ Канута, що завоювали Англію.
Ще через півстоліття дочка останнього англосаксонського короля Гаральда — Гіта перебралася в Данію, до двору короля Свена ІІ — зятя Ярослава Мудрого. Заручившись із Володимиром Мономахом, вона, вірогідно у супроводі численного почту, поїхала далі на Схід. Понад три десятиліття — у 1074—75 рр. — Гіта була Великою княгинею Київською. Про дружину Володимира Мономаха розповідається не лише в описах подорожей завойовників Англії — норманів до Київської Русі. Пам’ять про неї збереглася й у давньоірландських сагах («Сага про Інгвара-мандрівника», «Едмундова сага» та ін.). У сім’ї Великого князя Київського шанували родинні пам’ять і традиції Гіти. Сина її і Володимира Мономаха — Мстислава на честь англійського короля-діда називали й Гаральдом.
У Х—ХІІІ століттях співробітництво між державами підтримувалося значною мірою через шлюби і родинні зв’язки їхніх правителів. У цей історичний період між володарями Київської Русі, Британії та Скандинавії (про них ідеться разом тому, що нормани неодноразово вторгалися в Британію, оволодіваючи її королівським престолом) було укладено 13 шлюбів. Співробітництво між Руссю та Британією значною мірою реалізовувалося в торгівлі, але не обмежувалося нею. Англосакси, які залишали острів, наймалися не тільки на військову службу до армії Візантії. Вони, як з’ясував М. Алексєєв, опинялися й у руських дружинах. Є історичні відомості про існування шотландського монастиря і церкви у XІІ ст. в Києві.
Монголо-татарське нашестя, спочатку відрізавши Русь від морських шляхів до Середземномор’я, а потім і зовсім поневоливши її, перешкодило налагодженню стосунків з Британією, як і з іншими країнами Західної Європи. В ті важкі часи можна було говорити лише про спорадичні, часом через посередників, торговельні зв’язки українських земель з Англією. Згодом їх розвитку заважає Польща. І все ж англійське сукно, яке з ХІV ст. вивозиться на зовнішній ринок, надходить в українські землі, особливо активно в ХVІ—ХVІІ століттях. З другого боку, через Велике князівство Литовське з XV ст. здійснюється експорт збіжжя та деревини Балтійським морем з України до Британії. Флот, що був одним з головних чинників, які забезпечували розвиток та могутність острівної держави, будував свої фрегати з деревини. Надходження її різновидів, зокрема корабельної, з багатих тоді на ліси українських земель через польський Гданськ було, за сучасною термінологією, однією з важливих статей англійського імпорту і сягнуло особливого розмаху в ХV столітті.
Історики також пишуть про прориви окремих українців в університети Британії. У більш пізні часи, за їхніми даними, Юрій Немирич, відомий у середині ХVІІ ст. в Україні, Польщі та Швеції автор політичних і теологічних трактатів, вчився в Кембриджі й Оксфорді. Іще один українець — Семен Десницький з Ніжина — у 1767 р. закінчив університет у Глазго, захистивши магістерську й докторську дисертації.
Природно, що звістки про Україну та події, що відбувалися на її землях, надходили до Англії, яка після Столітньої війни активізує діяльність на міжнародній арені. З донесень англійського посольства в Стамбулі, а також історичних праць, зокрема «Всесвітньої історії турків» (1603), на Островах дізнавалися про козацькі морські походи Чорним морем до Анатолії. Англійські урядові кола цікавилися козаками як можливими союзниками у конфлікті Британії з європейськими католицькими державами.
Ідеться насамперед про середину ХVІІ ст., коли в Європі практично одночасно відбулися знакові події, які вплинули на весь подальший перебіг історичного розвитку. На заході континенту відбулася Англійська революція, очолювана Олівером Кромвелем, на сході — Українська революція під проводом Богдана Хмельницького. Відповідно в Англії зріс інтерес до Української козацької держави. Британські газети досить компетентно інформували про тодішнє становище в Україні. «Бриф релейшн», наприклад, 16 жовтня 1649 р., досить докладно описуючи облогу Збаража та битву під Зборовом, подала повний текст Зборівського договору, який ще кілька віків потому залишався невідомим українському читачеві.
Обізнаність зі становищем в Україні засвідчив і лист, направлений з Британії Б. Хмельницькому (наводиться в записках краківського міщанина М. Голінського 1649 р.). В Англії з великою пошаною ставилися до керманича Української держави. Він характеризується як «божою милістю генералісимус війська і стародавньої грецької релігії й церкви, володар всіх запорозьких козаків, страх і знищувач польської шляхти, завойовник фортець, викорінювач римських священиків, переслідувач язичників, антихриста та іудеїв». Визначний історик І. Крип’якевич висловлює припущення, що з цим листом звернувся до Хмельницького Олівер Кромвель. Сучасники й дослідники європейської історії, природно, вдавалися до аналогій між діяльністю видатних діячів Британії та України — О. Кромвеля та Б. Хмельницького. Є відомості, що у 1656 р. О. Кромвель намагався встановити дипломатичні зв’язки з Україною.
Відомі факти — щоправда, поодинокі — перебування англійців в Україні в ті буремні роки. В заснованому 1632 р. Київському колегіумі навчався син шотландського генерала Патрика Гордона, який перебував на службі в російській армії, — Григорій. Патрик Гордон (1635—1699) — відомий інженер-фортифікатор, був одним з керівників будівництва укріплень Старої Києво-Печерської фортеці в 1679 р., моста через Дніпро. Він керував також зміцненням укріплень Чигирина в 1677—1678 рр. під час загарбницьких походів Туреччини.
Патрик Гордон залишив щоденник, в якому розповів про обрання гетьманом Мазепи (25 липня ст. ст.) 1687 р. (наводимо із скороченнями):
«Близько 10 год. з великого табору прибув генералісимус із боярами й визначними людьми перед військом. Вони перейшли через сторожу, подалися до шатра, де була уряджена каплиця, наказано принести всі інсигнії гетьманської гідності... На рівнині вже годину стояло майже 800 козаків на конях, 1200 — без коней...
Після молитов, що тривали близько чверть години, всі вийшли з шатра, а також винесено інсигнії і знову покладено на стіл. З черги генералісимус вийшов на лавку і сказав козакам, що царі, згідно зі старим звичаєм, дозволили їм вибирати вільними голосами гетьмана... Спочатку запанувала коротка тиша, але згодом почулися голоси, що хочуть вибрати Мазепу. Це скоро поширилось, і всі почали кричати, що хочуть Мазепу на гетьмана. Деякі назвали якогось Борковського, але згодом затихли. Генералісимус запитав визначних козаків, кого вони хотіли б мати за гетьмана. Усі одноголосне відповіли, що хочуть Мазепу. Після того на лавку став думний дяк і голосно прочитав текст присяги, на яку всі присягнули. Щойно гетьман склав присягу.., принесено книжку зі статтями, під якими гетьман і визначні козаки підписалися».
Зацікавленість у подіях на Україні посилювалася в міру того, як спільними російсько-українськими зусиллями було ліквідовано турецько-татарське панування в Північному Причорномор’ї. Англійці уважно спостерігали за процесами в українських землях, зокрема зміною їх статусу і ставленням до цього з боку тутешнього автохтонного населення. Не в останню чергу такий інтерес прояснювався входженням цих територій до складу Росії, яка, значно просунувшися на південний захід і вийшовши на береги Чорного моря, ставала головним конкурентом Англії на Балканах, у Середземномор’ї та на Близькому Сході.
Правлячі кола хвилювало територіальне розширення й зростання міжнародного впливу Російської держави. Відповідно у Британії пильно стежили за розвитком пов’язаних з цим подій. Ідеться і про поразку Карла XІІ та Мазепи у 1709 р. під Полтавою, і про дії прихильників останнього, і про поведінку більшості козацької старшини, і про настрої українського населення. Збиралися відомості про діячів, які відстоювали незалежність України, підтримувалися певні зв’язки з П. Орликом, який перебував у еміграції. Разом з тим, в останні десятиліття XVІІІ ст. британський уряд виступав з демаршами проти переслідування у Польщі некатолицького населення.
Уродженці Британських островів зробили свій внесок і у зміцнення російсько-українських причорноморських володінь, зокрема в Криму. В роки Кримської (1854—1856 рр.) і Другої світової війни жорстокі бої відбувалися в районі Меккензієвих гір. Своєю назвою ця місцевість зобов’язана адміралові Ф. Ф. Меккензі, який в 1783—1786 рр. командував Чорноморським флотом. Шотландець Томас Меккензі з 1765 р. служив на російському флоті, був учасником Чесменської битви. З 1783 р. у чині контр-адмірала його відряджено на Чорноморський флот, брав участь у його становленні. Після приєднання Криму до Росії Г. Потьомкін віддав наказ віце-адміралу Ф. Клокачеву про небхідність увійти у зручну бухту і розпочати спорудження укріплень. Безпосередньо розбудовувати Севастополь стали вже після указу Катерини ІІ від 10(21) лютого 1784 р. — «Устроить крепость большую Севастополь, где ныне Ахтиарь». Тоді командування ескадрою обійняв уже Томас (Фома Фомич) Меккензі.
Попри прикру сторінку у взаєминах з Англією, пов’язану з Кримською війною — найбільш масштабним військовим зіткненням, що мало місце на українських землях у період між наполеонівськими війнами та першою світовою війною — інші британці також залишили свій, так би мовити, матеріальний слід у Причорномор’ї. Досвідчені фахівці з берегового будівництва брали участь у зведенні споруд у Криму, зокрема Севастополі. В районі Ушакової балки є пам’ятка архітектури — руїни акведука, проект якого був розроблений у 1834 р. інженер-полковником Джоном Уптоном (Іваном Івановичем), англійцем, який був на службі в російській армії. Він — автор відомої в Севастополі Графської пристані, проектів доків, водогону на Корабельній стороні. Є дані, що Уптон був автором проекту Морського зібрання (не збереглося — навпроти пам’ятника П. Нахімову), у співавторстві — приміщення Морської бібліотеки (від нього залишилася Башта вітрів). Англієць Х. Саймур, який відвідав Севастополь у 1854 р., писав про Уптона: «... він залишив пам’ятники, якими ми можемо пишатися». Син Уптона — Самуїл — до 1841 р. був головним архітектором Севастополя. Сам Джон Уптон, не бажаючи брати участь у Кримській війні, залишив Росію в рік її початку. Відомо, що його нащадки жили в Севастополі до початку XX століття. На старому міському кладовищі поховано його онука, який помер у 1904 році.
Дедалі важливіше місце у розвитку україно-британських зв’язків посідає гуманітарна сфера. Вже події другої половини ХVІІ ст. викликають появу видань, у яких також ідеться про Україну: «Історії польської війни» П. Шевальє в перекладі Е. Брауна (1672), всесвітньої географії П. Гейліна (1666), книжки Е. Теллоу «Давня і сучасна Московська держава» (1698), праць істориків Р. Ноуза і П. Ріко. У поемі «Гюдібрес» С. Батлер із симпатією згадував про українських козаків. У ХVІІІ ст. в Англії дізнавалися про Україну з публікацій перекладу творів Боплана, праць Дж. Белла, Д. Пері, Д. Джеймса, Д. Маршалла, Е. Кларка (XVІІІ —поч. XІX ст.).
На початку ХІХ ст. на острови завітали мелодії українських пісень — у Лондоні побачило світ видання «Російський трубадур, або збірка українських та інших національних мелодій». Опубліковане у 1816 р., воно стало першою у позаслов’янському світі словесно-нотною публікацією українських пісень, яка вміщує лірику та пісні танцювального характеру з переважанням козачкової ритміки. Упорядником збірки та її перекладачем був Бенджамін Бересфорд (1750—1819). Тоді ж перший перекладач українського художнього слова Дж. Борроу знайомив англійську аудиторію і з піснями-баладами.
У 1841 р. автор рецензії на відомий збірник українських пісень М. Максимовича вмістив у своєму відгуку переклад кількох народних дум і пісень. Пізніше друкуються огляди збірника чумацьких пісень І. Рудченка, історичних пісень В. Антоновича й М. Драгоманова, студій про бандуриста О. Вересая. З’являються інші фольклорні публікації — інтерпретації й переклади українських казок. Активну діяльність розгортають перші англійські українознавці В. Морфілл і В. Ролстон. Українознавча тематика вперше вводиться до «Британської енциклопедії».
У свою чергу, в ХІХ — на початку ХХ століття, коли український народ швидкими кроками йшов до перетворення на сучасну політичну націю, різко зростав його інтерес до багатої британської літератури. Це знайшло глибокий відгук в апостола й пророка українського відродження Тараса Шевченка. У передмові до «Кобзаря» 1847 р., наголошуючи на необхідності створення високохудожніх праць, які правдиво змальовували б життя народу, він посилався на приклад Роберта Бернса, стверджуючи: «А Бернс усе-таки поет народний і великий...»
Знайомство Тараса Григоровича з літературою Британії аж ніяк не обмежувалося творчістю великого шотландця. 11 грудня 1847 р., невдовзі після прибуття у перше заслання (до Орської фортеці), Шевченко просить А. Лизогуба надіслати серед іншого конче потрібного переклад російською історичних драм Шекспіра. («Якщо найдете в Одесі Шекспіра, перевод Кетчера... то пришліть ради розп’ятого за нас, бо єй богу, з нудьги одурію»). Одержавши посилку, він 7 березня 1848 р. дякував: «Сьогодні неділя, на муштру — не поведуть. Цілісінький день буду переглядать твій подарунок щирий, мій єдиний друже, переглядать і молитись, щоб бог послав на довгі дні тобі такую радість, як послав він мені через тебе. Перелічив, передививсь, все, все до крихітки ціле. І Шекспір, і папери, і фарби, і цизорик, і карандаші, і пензлі, все цілісіньке!» Поет — зазначає, посилаючись на свідчення його сучасників, О. Кониський, — «добре знав твори Байрона і Шекспіра, студіював їх пильно і часто говорив цитатами з них».
Іван Франко, як і його геніальний попередник і вчитель, глибоко шанував Бернса. Вищою оцінкою в устах Франка було порівняння шотландського поета з самим Шевченком. Характеризуючи початок творчості Тараса Григоровича, великий Каменяр писав: «Раптом в 1840 р. появилася фігура, що не має паралелі в світовій літературі, — за виїмком хіба Роберта Бернса». Франко поклав багато часу й праці, щоб ознайомити українців з кращими зразками поезій Бернса.
Таким само було ставлення до великого сина шотландського народу і Лесі Українки. Вона називала серед тих народних поетів, хто «засвоїв не тільки ідеї, а й саму форму народної поезії», Бернса, Шевченка й Кольцова. А коли її старший брат Михайло Косач розповів про задум видати українською мовою антологію кращих зразків світової літератури, Леся Українка вважала за потрібне включити до цього зібрання поезії Р. Бернса. Вона наполягала й на тому, щоб переклад було здійснено справжніми знавцями англійської мови. Через десятиліття — у 1898 і 1900 рр. — з допомогою Івана Франка вийшла друком частина перекладених Павлом Грабовським поезій народного шотландського поета. Звичайно, йшлося і про те, що антологія міститиме твори багатьох класиків англійської літератури, вже так чи інакше відомих українському читачеві.
Перший почав знайомити з їх творчістю М. Костомаров. Його увагу привернули передусім В. Шекспір, Дж. Байрон, П. Б. Шеллі, які протягом усього ХІХ ст. залишалися головними об’єктами зацікавлення чільних представників української інтелігенції. В одному з перших україномовних видань «Сніп» (1841 р.) під псевдонімом Ієремія Галка майбутній великий історик надрукував частину перекладів з «Єврейських мелодій» Байрона. Інша, заборонена духовною цензурою, прочекала ще піввіку. Багато з англійського фольклору й літератури перекладали відомі постаті української культури — П. Куліш, М. Старицький, П. Свєнціцький, Ю. Федькович, Л. Українка і, звичайно, І. Франко.
Серед діячів українського відродження ХІХ століття, які глибоко цікавилися творчістю й досвідом відомих представників англійської науки та застосовували її методи у власних дослідженнях і діяльності, слід вказати на вже згаданого М. Костомарова. Видатному українському вченому та ідеологу була близька схильність одного з найпопулярніших англійських істориків Т. Б. Маколея до політичної практики й політичного аналізу явищ минулого та сучасного життя. Сучасники порівнювали українського й англійського істориків, посилаючись на спільне в їх підході до наукової методики та громадсько-політичну активність. Дослідники знаходять у їхній творчості початки нинішньої політології.
Взаємний інтерес представників Британії та України розвивався досить плідно, збагатившись у другій половині ХІХ століття новими напрямами співпраці. Це пояснювалося змінами носіїв спілкування. З українського боку активну роль у ньому відігравав М. Драгоманов. У листопаді 1873 року він, зокрема, виступає зі статтею «Діяльність Київського відділу Російського географічного товариства і останній співець України», де ідеться про українських діячів культури, зокрема М. Максимовича, П. Чубинського, І. Рудченка, П. Куліша, М. Лисенка, О. Вересая. Діяльно співпрацюючи в англійській пресі, М. Драгоманов розповідав не лише про культурні здобутки й поточне життя українського народу, а й про його історичні прагнення. Сама можливість виступів визнаного ідеолога українського визвольного руху в британській пресі свідчила про зростання симпатій та зацікавленості англійської громадськості до проблем України. На відміну від політичного, на культурологічному рівні вона розглядалася як цілком самобутнє етнокультурне утворення з давніми історичними традиціями, звичаями, мовою.
5 травня 1877 року в періодиці Британії побачила світ перша стаття про Т. Шевченка — «Південноросійський поет» невідомого автора. Глибокий аналіз творчості Т. Шевченка здійснював і відомий англійський славіст Вільям Річард Морфілл (1834—1909). Відомі славісти Ф.-П. Марчанні і Р. Морфілл ознайомили англійського читача з тритомною антологією української літератури, представленою творами І. Котляревського, П. Куліша, О. Стороженка, М. Вовчка, А. Кримського, І. Франка, С. Руданського та ін.
Зростання інтересу до українців та їхніх визвольних устремлінь знайшло предметний вияв у творах англійської літератури, популярних на Британських островах і далеко за їх межами. До найбільш показових прикладів цього належить широковідома книга письменниці Етель Ліліан Войнич (Буль) «Овід», створена під впливом зустрічей з відомим народником Сергієм Кравчинським та його діяльності. Уродженець села Новий Стародуб Херсонської губернії, емігрувавши з Росії, вважав за свій обов’язок розповісти про товаришів, які загинули чи вистояли у нерівному двобої з самодержавством. Обраний ним письменницький псевдонім «Степняк» став постійним нагадуванням про батьківщину — безкрайній український степ.
Книгу Степняка-Кравчинського «Підпільна Росія», яка привернула неабияку увагу зарубіжної громадськості й була перевидана в кількох країнах Європи, склали «Профілі» — нариси про соратників у революційній боротьбі. Серед них помітне місце займали українці. «У нашій партії, — писав він, — Степанович був організатор; Клеменц — мислитель; Осинський — воїн; Кропоткін — агітатор; Дмитро ж Лизогуб був святий». Пізніше Л. Толстой, глибоко вражений особистістю чернігівчанина Д. Лизогуба (сина Шевченкового друга), відтворить те, що він дізнався про нього з книги «Підпільна Росія» в оповіданні «Божеское и человеческое». «Підпільною Росією» захоплювалися французькі класики Е. Золя й А. Доде.
Е. Войнич, яка два роки прожила в Росії, чимало спілкувалася з Степняком-Кравчинським, який з 1880-х років мешкав у Англії. На неї справляли величезне враження не лише його талановита книга, а й невтомна громадська діяльність в еміграції. Зусиллями Степняка-Кравчинського в Лондоні було розпочато видання журналу «Свободная Россия», створено «Товариство друзів російської свободи», у 1891 році засновано «Фонд вільної російської преси», який мав продовжити справу О. Герцена. Життя і творчість С. Степняка-Кравчинського надихнули англійську письменницю на створення безсмертного «Овода». І хоча його дію перенесено в Італію, з революційним рухом якої, до речі, також був безпосередньо зв’язаний Степняк-Кравчинський, в образі головного героя роману, на думку дослідників, проступають вплив і риси яскравої особистості уродженця України.
А сама Е. Войнич залишилася пропагандисткою українського до кінця свого довгого, майже столітнього життя. Опанувавши українську мову, вона на початку ХХ століття опублікувала в перекладі англійською українські народні пісні й поезії Т. Шевченка, нарис про його життя і творчість. Етель Войнич підтримувала зв’язки і з видатними українськими діячами, які жили і боролися на західноукраїнських землях. У 1895 році англійська письменниця відвідала Львів, де зустрічалася з І. Франком, а також з М. Павликом, з яким після цього листувалася. Той інтерес вона зберегла до кінця своїх днів. Наприкінці 50-х років ХХ століття Войнич зустрілася з українськими письменниками В. Козаченком і Ф. Маківчуком у Нью-Йорку, куди переїхала жити.
«Капіталістична майстерня» світу Англія встановила досить значущі для України економічні зв’язки з нею після скасування кріпосного права. В другій половині ХІХ ст. вона цікавилася вже не лише українським збіжжям і портами, звідки зерно йшло на світові хлібні ринки. Британські підприємці й фінансисти одними з перших на Заході зрозуміли значення промислового Півдня в економічній системі Росії, нарощуючи інвестиції у бурхливо зростаючу промисловість цього регіону. Зробивши помітний внесок на початковому етапі її індустріалізації у становлення фабричного виробництва тканин у центрі Росії, Англія значно більше сприяла розвитку тих галузей промисловості в Україні, які активно розвивалися у Великобританії — машинобудування й чорної металургії.
Піднесення другої хвилі англійського підприємництва в Росії, у тому числі в Україні, припадає на кінець 90-х рр. XІX — початок ХХ століття. Саме тоді британський капітал починає активно цікавитися нафтовими родовищами українського Прикарпаття, що перебувало під владою Австро-Угорщини.
У 1869 р. англійський підприємець Дж. Юз заснував «Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізоробного і рейкового виробництва», яке у 1871 р. ввело в дію металургійний завод на Донбасі (до 1924 р. робітниче селище при заводі іменувалося Юзівка). Підприємство працювало на місцевому вугіллі та залізній руді Криворіжжя. Наприкінці століття воно стало одним з найбільших металургійних заводів, відіграючи помітну роль у будівництві залізниць і створенні потужного машинобудування в Україні, до чого Англія виявляла значний інтерес.
У кінці XІX — на початку XX ст. до Англії активно експортували українське збіжжя та цукор; до першої світової війни вона була в числі головних імпортерів цієї продукції. В той час починають функціонувати консульства і віце-консульства Великобританії у південних містах Росії — Одесі, Києві, Севастополі. Головним їх завданням було відстеження торговельно-економічного потенціалу півдня Росії, захист інтересів англійських підприємців. Водночас англійський капітал зміцнив свої позиції і у найпривабливішій тоді галузі економіки українських земель, які входили до складу Австро-Угорщини, — нафтовидобувній промисловості Галичини.
В кінці XІX — на початку XX ст. загострюються соціальні суперечності в усій Росії, у тому числі в Україні. Наростала революційна хвиля, чимало діячів визвольного руху емігрували до Великобританії, яка традиційно надавала їм притулок. Деякі революційні організації проводили там свої зібрання. Так, місцем проведення заключної частини ІІ з’їзду (1903 р.), а також ІІІ (1905 р.) і V(1907 р.) з’їздів РСДРП було обрано Британію. Прості люди країни з симпатією ставилися до трудящих Росії, які виступали проти деспотизму й царського гноблення. Англійське суспільство продовжувало виявляти значний інтерес до подій в Росії, який посилився після 1905 року.
Відповідно в депешах англійських дипломатів до Лондона дедалі більше місця відводять інформації про страйковий рух на півдні Росії і повстання на Чорноморському флоті. Після поразки повстання на панцернику «Потьомкін» дехто з революціонерів, зокрема один з організаторів повстання Ф. Матюшенко, емігрували до Англії. Всього там зібралося 35 моряків з легендарного корабля. На їх честь у робітничому кварталі Лондона Уайтчепелі відбувся мітинг, на якому 10 тис. англійських робітників вітали учасників повстання.
Україна продовжувала бути об’єктом дослідження британських науковців. До її історії звертався Дж. Рафалович, який у 1914 р. під прізвищем Бедвіна Сендса видав працю «Тhе Uкгаіnе», а також переклад праці М. Грушевського під назвою «Історична еволюція українських проблем» (1915 р.). Велике і перспективне значення у розширенні знань про Україну мало створення у тому самому році в Лондонському університеті наукового осередку, згодом Інституту славістичних і східноєвропейських досліджень. Значна роль у цьому належала Роберту Сітон-Уотсону.
У 1917 р. Центральна Рада припустилася серйозних похибок, обираючи союзників на міжнародній арені. В пошуках тих, хто визнав би її суб’єктом зовнішньополітичної діяльності, вона робила вибір між недавніми союзниками і противниками Росії. В ширшому плані це був вибір між збереженням Східного фронту проти Німеччини і його ліквідацією.
Такий вибір безпосередньо зачіпав життєві інтереси Антанти і її провідної політичної сили — Британії, що прагнули знайти в Росії сили, які б продовжили існування Східного фронту. Після Жовтневої революції та фактичного виходу Росії з війни надії Антанти деякий час пов’язувалися з Україною. Наприкінці 1917 р. союзники вирішили надати допомогу Центральній Раді, водночас не йдучи на визнання незалежності України, що означало б розчленування Росії, яка продовжувала вважатися союзником Антанти.
Під впливом загальних настроїв найширших мас, які прагнули припинення війни, що більш як три роки кривавила українські землі, а також не в останню чергу через те, що віддаленість армій Антанти від України не дозволяла союзницьким арміям надати безпосередню військову підтримку Центральній Раді, вона підписала мирні політичний та економічний договори з Німеччиною, що спричинило різке засудження англо-франко-американської воюючої коаліції. Прихильність німців до Центральної Ради виявилася короткочасною, а її зовнішня політика фактично програла на всіх напрямах. Такі кроки Центральної Ради дали привід для тверджень про те, що український рух є «німецьким витвором», до яких широко вдавалися претенденти на українські землі. Додаткові аргументи щодо цього надало їм і правління П. Скоропадського, який прийшов до влади за сприяння німецьких окупаційних військ.
Повалення гетьманського режиму не призвело до зміни поглядів Антанти на незалежність України. Блок-переможець з недовірою ставився до урядів Директорії УНР, надаючи фінансову та військову допомогу російським білогвардійським силам. Поділяючи ці позиції, англійський прем’єр-міністр Девід Ллойд-Джордж разом з тим виявився найбільш реалістичним політиком, виступивши рішучим прихильником скасування економічної блокади і налагодження торговельних відносин з Радянською країною, до складу якої входила більша частина українських земель, об’єднана в УСРР. Скасування блокади реально і відчутно полегшувало їхнє становище, створюючи можливість відбудови й розвитку зруйнованого війнами господарства.
Певне значення в цьому сенсі мало й визнання Англією (1 лютого 1924 р.) СРСР. Такий крок, здійснений однією з найважливіших західних держав, підтримало у тому ж таки році 13 інших країн. Окремі англійські фахівці й фірми брали участь в індустріальних перетвореннях в Україні, зокрема спорудженні знаменитого Дніпрогесу. У цей період розширилося й знайомство українців з англійською культурою. В Україні перекладають твори Шекспіра, Байрона, Дефо, Свіфта, Скотта, Діккенса, Дойля, Уеллса, Войнич, Стівенсона, Конрада, Шоу, Кіплінга.
Показовою виявилася і позиція уряду Д. Ллойд-Джорджа в західноукраїнському питанні. Проголосивши своєю метою розмежування на Сході Європи за етнічним принципом, що виключав насильницьке приєднання до Польщі «історичних територій», якими вона володіла до ХVІІІ ст., Форін офіс (Міністерство закордонних справ) виступив з так званою «нотою Керзона». Схвалена за наполяганням Англії Паризькою мирною конференцією 1919—1920 рр., вона фактично заперечувала анексію Східної Галичини й Волині. Протягом кількох років голова британського уряду стримував курс інших держав антантівсько-американської коаліції на задоволення вимог Варшави, яка за підтримки Антанти захопила силою західноукраїнські землі і прагнула закріпити це загарбання за допомогою сумнівних міжнародно-правових актів. Це сталося вже у березні 1923 р., після того, як відомий англійський політик восени 1922 р. втратив прем’єрську посаду.
Але й після того англійська громадськість не переставала перейматися долею західноукраїнських земель. Це виявилося й у Лізі Націй, коли обговорювалося східногалицьке питання, і — особливо наочно — під час сумнозвісної «пацифікації» Східної Галичини на початку 30-х рр. минулого століття. Громадськість Англії з неприхованою зацікавленістю ставилася до представників Західної України, які приїздили до Лондона, щоб ознайомити британців з становищем на своїй землі. Зі свого боку, англійські парламентарії та громадські діячі вивчали ситуацію на місці, виїжджаючи до Львова.
Щодо взаємин у міжвоєнний період, то в різні роки вони складалися по-різному. Цей час був багатим на вияви солідарності між робітниками Англії й України, на їхні виступи за мирне співробітництво між обома країнами. Водночас впливові кола Лондона так чи інакше продовжували керуватися в своїх діях прагненням знищити соціально-економічний лад у СРСР. Звідси — спочатку недооцінка загрози з боку Гітлера, а потім прагнення спрямувати його агресію на Схід, спокушаючи багатими територіями, зокрема Україною. Мюнхенська політика втихомирення агресора знайшла продовження у передачі Берліну ініціативи у вирішенні центральноєвропейських справ, прикладом чого стала дипломатична гра навколо Карпатської України.
Опинившись з початком Другої світової війни і нападом Німеччини на Польщу в надзвичайно складній ситуації, досвідчена англійська дипломатія зуміла швидко перебудуватися. Задля розгрому нацистських загарбників було взято курс на згуртування всіх антифашистських сил. З цих позицій, а також відновлюючи традиції вирішення дуже заплутаних питань державного розмежування народів Центральної і Східної Європи на етнічній основі, Лондон виробляв ставлення до історично важливої для українського народу справи возз’єднання, яке відбулося у вересні 1939 року.
Попри спекуляції навколо цього акту авторитетні державні діячі Великої Британії на зустрічах з радянськими представниками виявляли розуміння його правомірності. В Лондоні, який став одним з головних осередків діяльності урядів окупованих Німеччиною європейських країн, велась активна підготовка до розв’язання проблем повоєнного устрою Центральної та Східної Європи. Англійська дипломатія з осені 1939 р. радила польським емігрантським керівникам відійти від впертого ігнорування історичних і сучасних реалій, пов’язаних з прагненням українського народу возз’єднати свої національні землі.
Офіційні стосунки між СРСР і Великою Британією докорінно змінилися з першого ж дня нападу нацистської Німеччини на СРСР. 22 червня 1941 р. прем’єр-міністр Уїнстон Черчілль у виступі по радіо проголосив, що Англія надасть Радянському Союзу «всіляку економічну і технічну допомогу, яка в наших можливостях і яка може бути йому корисна». Народи СРСР, у тому числі український, та Англії виступили союзниками у смертельному двобої з фашизмом. Відносини між СРСР і Великою Британією були зафіксовані у договорі, підписаному 26 травня 1942 р. терміном на 20 років, який містив домовленості та обов’язки сторін як під час війни, так і у післявоєнний період. У роки війни між обома державами встановилося тісне воєнне, політичне, економічне співробітництво. Українці та англійці били ворога на різних фронтах, разом крокуючи до перемоги.
На жаль, цю співпрацю не вдалося належним чином закріпити після закінчення Другої світової війни. Ціла низка чинників, і не в останню чергу «холодна війна», перешкодили встановленню безпосередніх дипломатичних відносин між Англією та Українською РСР, чого бажав Лондон у 1946—1947 роках. Аж до початку 90-х років минулого століття Москва суворо регламентувала зовнішньополітичну діяльність України.
Водночас цей період виявився досить плідним у культурному спілкуванні наших народів. Після Великої Вітчизняної війни в Україні значно пожвавилася робота в галузі перекладів англійської літератури — творів класиків та сучасних письменників. Українські науковці і критики присвячують багато уваги дослідженням англійської літератури. Значним досягненням віршованого перекладу стала своєрідна перекладна антологія у чотирьох томах. У ній було вміщено висококваліфіковані переклади поетичних творів В. Шекспіра, Дж. Донна, В. Блейка, Дж. Байрона, П. Б. Шеллі, Дж. Кітса, Т. Гарді, Р. Стівенсона, Р. Кіплінга, Д. Лоуренса, Д. Томаса, Ж. С. Еліота, Р. Бернса, І. Макдіарміда, Р. Грейвза. Українська перекладна література також збагатилася творами видатних прозаїків — Ш. Бронте, Дж. Голсуорсі, Дж. К. Джерома, Г. Уеллса, В.-М. Теккерея, Г. Гріна, Д. Олдріджа. Багато цікавих публікацій британських авторів уміщує періодика, зокрема журнал «Всесвіт».
Якісно новий етап у британсько-українських відносинах розпочався після того, як Україна стала незалежною державою. З самого початку становлення дипломатії незалежної України Великобританія — постійний член Ради Безпеки ООН, Європейського товариства, великої сімки провідних індустріальних країн світу — посіла чільне місце серед країн, які стали пріоритетними об’єктами уваги української зовнішньої політики. 31 грудня 1991 р. Великобританія визнала незалежність України. 10 січня 1992 р. Україна та Великобританія встановили дипломатичні відносини. Першим послом України у Британії став академік С. Комісаренко. Почали досить активно розвиватися офіційні відносини, зокрема обмін делегаціями різних рівнів. Так, 9—12 лютого 1993 р. відбувся візит до Великобританії Президента України Л. Кравчука, під час якого було проведено переговори з усього комплексу налагодження українсько-британського співробітництва. 14—15 грудня 1995 р. здійснив візит до Великобританії Президент України Л. Кучма. Під час візиту сторони розширили договірно-правову базу двостороннього співробітництва, було наголошено на важливості українсько-британських консультацій, інтенсивного розвитку торговельно-економічних зв’язків. 11 квітня 1996 р. відбувся перший візит в Україну прем’єр-міністра Великобританії Дж. Мейджора, у ході якого підкреслювалась необхідність усунення інерційних перешкод, які заважали активізації українсько-британського співробітництва. 1 березня 2001 р. з візитом у Великобританії побував Прем’єр-міністр України В. Ющенко, який провів переговори з представниками Світового банку про реалізацію інвестиційного проекту на Хмельницькій та Рівненській атомних електростанціях. Плідним, з охопленням широкого спектра питань, був недавній візит до цієї країни Прем’єр-міністра В. Януковича.
Цей конспективний перелік можна доповнити поїздками міністрів закордонних справ, урядовців та парламентаріїв обох країн. Водночас неважко помітити, що інтенсивність таких контактів, українсько-британського діалогу загалом була вища в перші роки нашої незалежності; нині вона, на жаль, відчутно втратила у своїй динаміці.
Це ще один аргумент на користь того, що давню і новітню історію зв’язків з будь-якою країною — і Велика Британія тут не виняток — нам слід розглядати не тільки для того, щоб віддати належне минулому. Це потрібно насамперед задля конструювання, поглиблення та удосконалення цих контактів, нарощування практичної їх віддачі сьогодні і на перспективу.
Саме крізь таку призму бачаться мені головне спрямування й основна мета даної розвідки. Сподіваюся, читачі погодяться з тим, що навіть стислий огляд українсько-британських відносин переконує і в їхній плідності та привабливості для обох сторін, і у відсутності скільки-небудь істотних суперечностей між двома країнами, що належать до найбільших європейських держав. Це, безперечно, досить велика рідкість — і у минулому, і в сучасну добу. А водночас — реальний фундамент для динамічної розбудови наших стосунків, у яких, я в цьому переконаний, велике майбутнє і які слугуватимуть інтересам усієї Європи.
