Можна не сумніватися: якщо вже в національному парламенті тривають слухання з певного питання, то воно так гостро стоїть у державі, так володіє умами в суспільстві, що просто необхідно вже робити якісь реальні кроки для пошуку конкретних рішень. Якщо вже нині заговорили про законодавчі аспекти регіональної політики і місцевого самоврядування, то мовчати, навіть з дуже розумним виразом обличчя, більше не виходить — потрібний політичний прорив, від якого залежатиме й майбутнє країни, і її нинішній день: в аспектах і міжнародної, і внутрішньої політики.
Як послідовний прихильник розширення прав місцевого самоврядування, я не можу не радіти з того, справедливо вважаючи: кожний громадянин має право пишатися своєю країною, яке грунтується, зокрема, й на міцності її чесного слова. Україна, і це добре відомо кожному, хто хоч трохи знайомий з її зовнішньою політикою, давно підписала Європейську хартію місцевого самоврядування, чим узяла на себе певні зобов’язання. Серед них і те-таки посилення прав регіонів, на чому наполягає цивілізована Європа і що не завжди подобається навіть досить впливовим членам Ради Європи. Адже Франція, приміром, не підписала згаданий документ, хоча навряд чи в когось є підстави сумніватися в демократичності правління в цій країні, котра має таку багату історію. Тож виходить, що ми на Сході виявилися готовими до змін значно більше, ніж Захід?
Мабуть, це можна було б вважати своєрідним парадоксом, якби одразу після того, як висохло чорнило на папері, ми наполегливо почали створювати ту модель, за яку насправді виступили. Проте чи варто казати, скільки шкоди завдала нескінченна дискусія на схоластичну по суті тему: сильні регіони — сильна держава чи сильний центр — сильні регіони? Саме це я й називаю «мовчати з розумним виразом обличчя», тому що на європейському рівні всі місцеві словесні хитромудрощі мають досить блідий вигляд — тут конкретні справи відіграють роль!
Схоластика це ще й тому, що всі спроби протиставляти чи порівнювати за силою впливу органи центральної державної влади і владу на місцях — від лукавого! Ні, не йдеться і не повинно йтися про те, хто головніший — про все це в Конституції написано! Має бути чітке розуміння: всі владні рівні — складові одного цілого, де протистояння неможливе в принципі, як неможливі конфлікти всередині одного організму. Країна складається із регіонів, і наївно думати, що вони можуть нехтувати столицею. Але остання також не повинна думати, ніби вона може розмовляти з периферією мовою наказів. Нині в пошані не команди згори, котрі належить негайно і часто-густо бездумно виконувати, а ретельний і копіткий аналіз ситуації на місцях, який породжує виважене рішення, що дає змогу зробити додатковий крок уперед. Не даремно ж бо кажуть: велике бачиться на відстані. То й із київських кабінетів краще видно тенденцію, але саме місцева влада незрівнянно точніше володіє аргументацією і реальніше бачить перспективу.
Ми де треба й де не треба розмірковуємо про свої пошуки реальної демократії і ті досягнення, які маємо реально або які лише привиджуються окремим політикам. Але чи варто забувати, що справжня влада народу в жодному разі не може йти згори донизу, а за самою своєю суттю має цілком зворотний вектор руху? Тому в будь-якій реформі, в будь-якому політичному розвитку не треба скидати з рахунків те породження справжньої демократії, що зветься представницькими органами влади на місцях. Саме депутати — від сільської до районної, від районної до обласної рад — уособлюють ті сподівання своїх виборців, які й є основою усвідомленої державної політики.
До речі, про реформи. Свою оцінку справді історичним пропозиціям Президента Леоніда Кучми — вони відкривають нову сторінку в літопису нашої держави — я вже дав публічно, цілком підтримуючи всі його починання, але не поділяючи впевненості в тому, що нові віяння мають з’явитися лише на «державному поверсі влади». Саме в регіонах потрібні нові законодавчі аспекти нової-таки політики, якщо ми хочемо отримати не паперову творчість, відірвану від життя, не слабосилий прототип, а реально діючу машину державного управління. Про це я й писав у статті «Архітектура послідовності», опублікованій у деяких київських і регіональних газетах.
Нагадаю ті положення, які вважаю принциповими: чому б водночас із кардинальними змінами державного масштабу не здійснити й реконструкцію регіональної влади? Цілком «на київський манер». За призначеним губернатором (префектом, представником Президента — варіантів скільки завгодно!), як і за Президентом у столиці, залишаються всі силові відомства, нагляд за дотриманням законності, прав людини і представницькі функції в столиці. Це величезний пласт роботи, особливо, якщо взяти до уваги, що нині силовики реально обласній владі зовсім не підпорядковуються і працювати з ними доводиться «на будь ласка», хоча відповідальність за соціально-політичну і навіть криміногенну обстановку загалом покладено на керівників регіонів. Економічні питання ідуть «під обласну раду», голову якої обирають депутати і вони його й контролюють.
Це — цілком європейський шлях розвитку, яким іде більшість країн, котрі, до речі, вбачають в розв’язанні цих проблем ключ до економічного успіху.
Віктор ТИХОНОВ,голова Луганської обласної ради,співголова Конгресу місцевої і регіональної влади України,президент Української асоціації місцевої і регіональної влади.
