З досьє «ГУ»
Віктор Миколайович КлоЧко народився 1939 року в Рубіжному на Луганщині. Закінчив Харківський політехнічний інститут, факультет хімічного машинобудування. З 1969 року — служба в органах держбезпеки. На час Чорнобильської катастрофи —начальник Прип’ятського міськвідділу КДБ України.
У 1995 році з безліччю болячок у званні полковника В.М.Клочко пішов у відставку, ліквідатор першої категорії.
Після аварії на ЧАЕС 26 квітня 1986 року потрапити до міста енергетиків Прип’яті можна було лише за перепусткою, підписаною начальником Прип’ятського міськвідділу КДБ підполковником Віктором Клочком. Таких перепусток було виготовлено всього 1000. Діяли вони до 5 травня. Одну з них, пригадує Віктор Миколайович, він видав керівникові знімальної групи українських кінодокументалістів режисеру Володимиру Шевченку.
З полковником у відставці розмовляє учасник знімальної групи журналіст Анатолій КАРАСЬ.
— Шановний пане полковнику, про аварію на ЧАЕС я дізнався з повідомлення радіо 26 квітня о 10 годині ранку на балконі з «Комсомолкою» в руках. Було тепло й сонячно. А як дізналися ви?
— У ліжку. Близько першої години ночі задзвонив апарат ЗЦВ (зв’язок центрального виклику.— Авт.), який завжди стояв поруч. Дослівно повідомляли: пожежа на четвертому блоці, пожежа на четвертому блоці... Схопився, сів у машину і поїхав. Через двадцять хвилин побачив: четвертий блок раптом став нижче, ніж був. Ізсередини злітали червоні іскри, а на дахові третього блоку горіло полум’я.
— Що подумали в перші хвилини?
— Думок виникло багато. Але їх швидко відігнала одна — треба діяти. Так думали всі, кого застала катастрофа. Перший караул пожежників, уберігши третій блок від нещастя, заплатив за це власним життям і здоров’ям, але врятував нас від біди, про яку навіть страшно подумати.
На своїх місцях залишилися всі працюючі зміни. Це допомогло директору станції Брюханову прийняти правильне рішення, що робити з діючими блоками. Він наказав зупинити станцію.
— На радіацію ніхто не зважав?
— Про рівень радіації стало відомо близько другої години ночі. За цей час дозиметристи встигли обстежити територію і скласти карту. Це була перша карта, яку ми роздивлялися удвох з Брюхановим: на ній були місця з рівнем радіації до 200 мілірентген, а були ділянки, де радіація сягала 2 000 рентген на годину.
— Тут у вас і забігали мурашки по спині?
— Мурашки чи не мурашки, але завдяки карті, яку весь час уточняли, ми знали, де небезпека смертельна, а де менш загрозлива.
— Ви були готові до нештатних ситуацій на станції?
— Наша робота така: все бачити, все чути і бути до всього готовими. Через п’ять хвилин після повідомлення майже весь міськвідділ КДБ був на станції. З’їли по таблетці йодистого калію, щоб захистити щитовидку, і за діло.
— У чому полягала специфіка несення служби на атомній станції?
— Будь-яке промислове підприємство може стати метою диверсії. Об’єкти військово-промислового комплексу особливо. В атомній енергетиці до секретів виробництва додається ще й небезпека від можливих аварій.
— Що є найбільшим секретом на атомних станціях?
— Завдання усіх розвідок стосовно атомних станцій — одержати як- найточнішу інформацію про кількість відходів, що залишаються, особливо твердих — сировини для ядерної зброї.
— Отже, версії?
— Найперше ми перевірили, чи не було проникнення на станцію. Вся огорожа під сигналізацією. Вона виявилася справною. Друга версія, на якій спочатку категорично наполягали фахівці, — це диверсія. Бо зразу ніхто нічого не міг збагнути. Було видно лише одне: півблоку немає. Вибуху ніхто не чув. Коли я читаю у деяких мемуарах, що велетенський вибух було чути в Києві, гірко усміхаюся. Я в Прип’яті жив і не чув. Щоправда, з тих пір від нічного телефонного дзвінка я прокидаюся, як на пожежу.
Ми опитали кожного працівника першої зміни. Геннадій Шульгін, Юрій Матковський працювали з будівельниками, Михайло Мальцев, Анатолій Кокорудза з’ясовували обставини серед атомників. Старший уповноважений Віталій Суховілін, який безпосередньо працював на станції (талановитий інженер-атомник, нині переїхав до Москви), зробив першу доповідь голові урядової комісії, першому заступникові Голови Ради Міністрів Союзу РСР Борису Євдокимовичу Щербині, який прилетів того самого дня увечері.
— У вас ще вистачало сил для цього?
— Так, хоча кожен під кінець дня вже одержав по 25 бер — п’ятирічну норму.
— Документалісти також розпочали зйомку негайно. Знімали евакуацію, розселення потерпілих, військові й цивільні загони ліквідаторів, які направляли в Чорнобиль із усього Союзу. Але нас ніхто не пропускав за червону лінію — в зону реактора. Керівництво звернулося до тодішнього секретаря по ідеології ЦК Компартії України Володимира Івашка з пропозицією вирішити це питання з Головою КДБ України Степаном Мухою. І одержали відповідь: Муха нічого не може вдіяти, тому що все під контроль взяло московське КДБ. Дозволити може тільки Щербина. Так це було чи ні?
— Насправді трохи інакше. 26 квітня о другій ночі я доповів начальнику управління КДБ у Київській області генерал-майору Леоніду Бихову. Він відразу направив оперативно-слідчу групу на чолі з полковником Сивцем, яка о шостій ранку вже була на станції. Під керівництвом начальника слідчого управління майора Олександра Берези було опечатано всі прилади, що потім стало головним чинником під час з’ясування причин аварії. Майор був на станції довше від усіх прибулих і одержав свої 25 бер.
О восьмій ранку прибула слідчо-оперативна група КДБ України на чолі з генерал-майором Петровим. І лише згодом прихала московська група працівників держбезпеки.
(Далі буде.).
