Кожен із нас відповідає за якість своєї роботи і свого життя. Однак ті, кому пощастило отримати добру освіту, несуть відповідальність і за те, щоб вчасно привертати увагу суспільства і до можливостей, які відкривають наука і освіта, і до загроз, які на нас насуваються.
Найнебезпечніше — падіння рівня нашої науки з сумною перспективою руйнації низки її важливих напрямів. Хронічне фінансове голодування та невпинне виснажливе «донорство» — постачання задурно за кордон найпрацездатніших кадрів — підривають наш науковий потенціал. Колись, коли господині пекли вдома хліб, вони завжди залишали в діжці шматок тіста-закваски, без якого неможливо випекти наступну порцію хліба. Так і нам — неприпустимо залишитися без наукової розчини. Поки що в нас найуспішніше працюють лабораторії, де налагоджено своєрідне наукове «човникування»: люди їдуть на певний час за кордон, працюють там на сучасному обладнанні, заробляють кошти на життя і привозять додому експериментальні зразки. Щоб тут продовжувати деякі вимірювання на застарілій техніці, яка залишилася ще з 1980-х років. Це сьогодні дає нам змогу зберегти в себе носіїв сучасного наукового знання.
Водночас очевидно, що ніхто не дасть нам задарма технологій, і ми повинні розробляти їх власними руками. Схоже, нині керівництво нашої держави зрозуміло необхідність побудови міцного мосту, що з’єднав би науку з виробництвом. Сподіваємося, цього разу справа не обмежиться гучними деклараціями. Ми зголодніли за нормальними умовами роботи і з ентузіазмом візьмемо участь у розв’язанні нагальних проблем держави. Нам набридло слухати посилання на те, що Україна, мовляв, не може собі дозволити те чи те, що, між іншим, у колишньому Радянському Союзі багато напрацьовано навіть за всіх недоліків тієї економічної системи. Часто такими посиланнями фактично прикривається нинішня безгосподарність, недолугість у законотворчості, а найчастіше — звичайнісіньке злодійство. Маємо говорити про це відверто і голосно. На жаль, самі ще робимо надто мало для того, щоб пояснювати суспільству значення науки, прищеплювати йому повагу до знання, до чесного, педантичного професіоналізму.
І ще про деякі проблеми морального розвитку нашого суспільства. Мені здається, ми надто вже захвалюємо самі себе. Все, що наше, — ну просто ідеальне, все, що погане, — обов’язково зовнішнє, і винуватий у його проявах лише хтось чужий. Насправді цей підхід дуже небезпечний: він роззброює людину перед складними проблемами життя, які можна розв’язати лише завдяки тверезій самооцінці і постійному самовдосконаленню. Ми повинні говорити «так» почуттям людської і національної гідності, але «ні» — самозахвалюванню. Я думаю також, що ми надто передаємо куті меду надмірним підкреслюванням своєї європейськості. І водночас фактично намагаємося претендувати на якусь вищість над рештою світу — над тими самими японцями і китайцями. Можна лише уявити, як єхидно вони посміхаються в душі, спостерігаючи за нашою працею, за організацією нашого життя. Тож давайте не виставляти себе на посміховисько перед усім світом. Давайте, зберігаючи свою гідність, поважати інших, переймати в них усе краще. А головне — наполегливо і розумно працювати.
Вважаю, що Фонд інтелектуальної співпраці «Україна—ХХІ століття», його керівник Богдан Губський подають усім гідний наслідування приклад благородної конкретної підтримки нашого наукового потенціалу. За це йому щиро вдячні науковці всіх поколінь.
Антон НАУМОВЕЦЬ,академік-секретар Відділення фізики і астрономії НАН України.
* В основу статті покладено виступ на Інтелектуальному форумі України 27 лютого 2003 року.
