Чернівецька область — найменша в Україні. За даними останнього перепису, її населення становить майже 930 тисяч осіб. Упродовж січня—березня 2003 року обсяги промислового виробництва порівняно з таким самим періодом 2002-го зросли на 17,8 відсотка і становлять 172,9 млн. гривень. Темпи приросту промислової продукції в першому кварталі цього року в 6,1 разу перевищили минулорічний показник. За темпом приросту промислового виробництва область посіла сьоме місце серед інших регіонів України. Зростання випуску продукції забезпечено за рахунок підприємств обробної промисловості, на яких зосереджено 69,6 відсотка всього промислового виробництва. Частка товарів народного вжитку, яких вироблено на 79,1 млн. гривень, що на 22,2 відсотка більше проти січня—березня минулого року, становить 45,7 відсотка. За цим показником Чернівецька область — шоста в Україні. До бюджетів усіх рівнів за цей період мобілізовано надходжень на суму 85 млн. гривень, що на 13,8 млн. більше за прогнозовані показники.
В області завершується проведення земельної реформи. 190 тис. громадян стали власниками земельного паю. Станом на 1 квітня виготовлено майже 70 тисяч державних актів. Тривають весняно-польові роботи, необхідним насінням для пересіву озимих та посіву ярих культур селяни забезпечені. Сільськогосподарської продукції в першому кварталі вироблено на 1,8 відсотка більше, ніж у першому кварталі 2002-го. Відчутний приріст у тваринництві, зростає поголів’я худоби. Станом на 1 квітня поголів’я ВРХ у всіх категоріях господарств становило 211,1 тис. голів, свиней —164,3 тис. голів, птиці — 2,5 млн. штук.
Розмовляємо з головою облдержадміністрації Теофілом Бауером .
— Теофіле Йозефовичу, Чернівецька область дедалі більше стає аграрною. Чи маємо ми перспективи у цьому статусі?
— Після розвалу СРСР більша частина великих підприємств області, які працювали на оборонку, зупинилися. Так мало статися, бо на момент початку будівництва, наприклад, радіолампового заводу його майбутня продукція вже морально застаріла. Світ пішов далі. За цієї ситуації головне було — зберегти кадровий потенціал області, переорієнтувати буковинські мізки на мирну промисловість та приватне підприємництво. Здається, це вдалося. Аграрний сектор економіки краю, певен, має майбутнє, бо земля отримала власника, окрім того, на ноги стає переробна галузь. Сьогодні в неї вкладаються значні ресурси, і ми вже маємо обнадійливі результати.
Так, область ще залишається дотаційною, але завжди так не буде. Буковина має жити з сільського господарства, поглибленої переробки продукції, деревообробки, індустрії сервісу, розвитку такої важливої галузі для карпатського краю, як туризм, а також з машинобудування, легкої промисловості тощо. Окрім того, область має значний науковий та викладацький потенціал, здатний істотно впливати на розвиток всіх галузей промисловості.
— А громада розуміє устремління влади?
— Основним завданням влади є поліпшення життєвого рівня кожної буковинської родини. В особі громади ми сьогодні маємо партнерів у цій справі. Люди стомилися від бездіяльності й невпевненості в завтрашньому дні, а тому почали працювати по-новому. Шукають нові економічні моделі, взаємовигідні зв’язки, прогресує інноваційна діяльність. Навіть ті буковинці, що виїхали за кордон, переказують кошти сюди, вкладають їх в українські підприємства, у приватний бізнес. Паралельно розвивається самоврядування, зміцнюється інфраструктура районів. У цьому сенсі хочу відзначити чітку позицію голови обласної ради Олександра Смотра, депутатського корпусу області, налаштованого на плідну співпрацю з виконавчою вертикаллю, розуміння з боку політичних партій. Люди вчаться жити краще. Тож майбутнє області певне і достойне.
Леді самоврядування
Прикордонний з Галичиною Заставнівський район славний національною свідомістю, широкими, як Дністер, характерами, чистими ставками та фірмовими, смаженими в кукурудзяному борошні, коропами, фаршированими зеленню зі шматочками свіжого сала, до готування яких жінок не підпускають на гарматний постріл. Але поки чоловіки куховарять біля водойм, жінки керують районом.
Голова районної ради Ганна Григорівна Шевчук (на знімку) щаслива не жіночим щастям, яке буковинські євреї називають делікатним словом «нахіс», вона щаслива щастям жінки, що реалізувала себе у всьому. Навіть там, де зазвичай правлять чоловіки.
— Усе життя працювала в банківській системі, була начальником районного відділення «Союздрук», майже вашою колегою. Потім стала заступником голови райдержадміністрації — керувала фінвідділом. Затим податкова адміністрація. На останніх виборах обрали депутатом райради. На першій сесії запропонували мені й ще одному поважному чоловікові очолити раду. Обрали мене, щоправда, з боєм. За мене віддали всього на чотири голоси більше. З цим я рахуюся.
Як поставився чоловік? Спокійно, звик. Доньки дізналися про це, уже коли крига скресла, бо живуть у Москві. Одна закінчила інститут міжнародних відносин, переманила іншу. Отак і живемо.
З якими проблемами зіткнулася найперше? З національною українською —нестачею коштів. А владу, зокрема й самоврядну, люди люблять, коли вона має кошти і дотримує свої обіцянки. Тож наразі любити нема за що, хоча треба, бо не виживемо.
Візьмемо сільського голову — нічого, окрім титулу і посади, у цього сільського князя за душею нема. А він несе відповідальність за школу, дошкільну установу, у нього питають, є чи нема в селі фельдшерсько-акушерський пункт і коли буде газ. До того ж він перед громадою відповідає за негаразди в державі, якщо хочете, за внутрішню і зовнішню політику України. Якщо він голова, звичайно. Колись сільська влада спиралася на колективні господарства, образно кажучи, за село думали дві голови, і той, який зник, — пропав з гаманцем, до котрого простягав руку й той, що залишився. Нині грошей в аграрників нема, а розмови з нинішніми керівниками колективних підприємств-землевласників про меценатство та спонсорство часто розмовами й залишаються. Хоча є винятки, як і є такі сільські ради, де голови не мають грошей на власну зарплату.
Неперспективних сіл у районі десять, сільське самоврядування голе і босе. З такими селами потрібно щось робити, можливо, навіть розформувати там органи самоврядування. Сільські ради отримують дотації з районного бюджету, і розраховано це на кількість мешканців. Такий принцип. Наприклад, порівняно із Сторожинецьким районом, де 96 тисяч осіб населення і 28 сільських рад, ми їх маємо 34 за 56 тисяч мешканців. Ось така арифметика. Відповідно у нас розгалуженіша інфраструктура, а коштів отримуємо менше. Чернівецька область взагалі перенаселена, але під час формування принципу фінансування органів самоврядування на державному рівні цей нюанс не врахували чи не помітили, а тому області й райони з меншим населенням і більшими територіями — у виграші. Проте життя триває, понад 60 відсотків мешканців району отримали державні акти на землю, гадаю, до кінця року всі стануть власниками. І хоча частина молоді виїжджає за кордон, в очах тих, хто залишається, уже помічаю азарт до праці на власній землі, до прибутків, а це називається впевненістю в завтрашньому дні.
У депутатському корпусі, який я очолюю, люди різні, але головне — небайдужі, прагнуть бути корисними для громад, що їх обрали. Принципові і в політичних питаннях, але панує переконання, що шлях до добробуту — все-таки через формування власника на селі. Випадкових людей у радах дедалі менше, і це радує. Колись, пам’ятаю, проводили засідання комісій, колегії напередодні сесій, і це багатьох задовольняло, а тепер активно працюють постійні комісії, люди вносять пропозиції з упорядкування населених пунктів, газифікації сіл, особливо турбуються про оптимальне використання землі кожним сільським товариством, створюють атмосферу нетерпимості до тих, хто не обробляє землю. І, знаєте, реагують. Нині вийшли з пропозицією, щоб сільські безробітні (а їх у районі зареєстровано 15 відсотків) замість того, щоб їхати в район на реєстрацію, витрачаючи час і кошти, краще по три дні відпрацьовували на впорядкуванні своїх населених пунктів. А служби зайнятості щоб виїжджали на місця і тут перереєстровували тих, хто не працює. У Словенії та Хорватії цей досвід уже працює, безробітні впорядкували міста, прилеглі території, заплави річок.
Нині непокоїть пізня весна, але це не найголовніша турбота. Тривожить інше — знизилася активність аграрників, люди бояться брати кредити, зменшують посівні площі під цукрові буряки, тому що у минулому році основний виробник цукру — Кострижівський завод — штучно занижував цукристість буряку, маючи монополію на лабораторію. Тепер підприємство акціоноване. Як результат: більше мільйона заборгував до держбюджету і мільйон — до місцевого, а колись цукровий завод тримав районний бюджет, даючи дві третини надходжень. То кому потрібне таке роздержавлення? Ані людям, ані державі. От і поглядають тривожно селяни на ріллю. З другого боку, маємо новий Бюджетний кодекс, поспішили охрестити його «кроком уперед», проте він не усуне проблем фінансування місцевого самоврядування. Я скажу чому. За такого розподілу ми не матимемо коштів на культуру і освіту, а майбутнє села не лише в полі, а й у шкільному класі, на дискотеці. Це не можна не враховувати, як і специфіку областей. Наприклад, у Київській області видатки на учня, хворого, працівника культури, освіти вдвічі більші, ніж у нас. Чому так? Боляче, коли це питання порушують на сесіях, а ти нічого не можеш вдіяти, бо є закон. Дуже потрібно, щоб над кожним законом працювали фахівці, брали до уваги території та густоту населення.
У райцентрі теж проблем достатньо, а так хочеться бачити рідну Заставну відродженим малим містом України. На часі проблема водогону, очисних споруд, сміттєзвалища, газифікації. Про це і ведемо діалог з нашим народним депутатом Леонідом Каденюком. Він людина від неба, а ми хочемо, щоб був і від землі.
Чи легко доводиться? Важко, але відчуваю головне — у кожному населеному пункті живе, хоч і не багатий, але народ, який знайшов собі місце у світі.
Ох, ще б трохи розуміння в Києві ...
Людина, яка прагне збудувати Америку вдома
Буковина — благодатна земля, до розвитку якої доклали свій талант українці, австрійці, румуни, німці та євреї. Край гордих буків дав світові чудових художників, музикантів, лікарів та поетів.
Поважною кастою у професійній ієрархії Буковини трималися великі громадяни Чернівців — знамениті в Європі чернівецькі ковбасники, чий талант, помножений на газдовитість буковинського селянина-тваринника, творив гастрономічні шедеври, перед якими скидали капелюхи найгоноровіші гурмани Старого і Нового світів.
Багатовікову школу чернівецьких виробників ковбаси, геніальні рецепти визнаних м’ясопереробних домів краю успадкувала нова генерація заводчиків — м’ясопереробний завод «Колос», який за 10 років копіткої праці завоював шлунки і серця українців та центральні прилавки кращих гастрономів регіону.
Старе буковинське гасло «Свій до свого по своє» знову сповнило душі чернівчан вірою в сите майбутнє держави. А улюблений народом завод міцно став на ноги, витіснивши з місцевого ринку продукцію європейських країн із солідним ковбасним реноме. Сьогодні природжена щедрість і майновитість буковинських ковбасників спонукують їх поділитися своїми досягненнями з іншими регіонами держави.
Керує підприємством «Колос — Чернівецькі ковбаси» Ігор Степанович Кібич, який у м’ясопереробній галузі з 1994 року. Колись на запитання, чому перейнявся саме цією справою, відповів лаконічно: «Моє дитинство було голодне, шмат ковбаси в сім’ї завжди був святом, отож я і мріяв робити ковбасу. Вийшло непогано. Люди не нарікають, тому й продовжую цим займатися».
Життєвий досвід та талант менеджера дали змогу Кібичу у стислі терміни налагодити виробництво, яке сьогодні є одним із найпотужніших у державі. Створено команду однодумців та мережу партнерів в Україні й за кордоном, що гарантує постійне зростання обсягів випуску смачної продукції. Сьогодні на підприємствах системи «Колос — Чернівецькі ковбаси» працюють понад 1200 висококваліфікованих працівників, які вчасно отримують достойну зарплату. Турбота генерального директора про працівників вдало вирізняє його на тлі інших керівників регіону. Створена інфраструктура відпочинку, організація колективних та дитячих турів заслужено викликають у працівників повагу до адміністрації. Всі вони впевнені у майбутньому і розраховують на підтримку керівництва за будь-яких обставин. Ігор Кібич — директор нового ґатунку, який успішно запозичує західний досвід і знається на національному характері. Як особистість Ігор Степанович росте разом з підприємством. Свідченням того є популярність торгової марки «Колос — Чернівецькі ковбаси» та висока репутація директора фірми, якому на минулих виборах земляки вручили мандат депутата обласної ради. Це зобов’язує. Генеральний — один із найщедріших меценатів області. Для маломаєтних буковинців він запровадив карткову систему, яка наділяє власника магнітної картки правом на істотні знижки на всі товари й послуги у магазинах фірми. Кібич — перший, хто відкрив у Чернівцях магазини самообслуговування, які полюбили і дітвора, і дорослі. Сьогодні в них, а також у ковбасних відділах магазинів Києва, Одеси та Львова м’ясопереробний завод, який щодня випускає понад 30 тонн смачної продукції, реалізує майже 190 видів різноманітних м’ясних делікатесів.
— Головна проблема, з якою стикається м’ясопереробник, — каже директор, — низька платоспроможність населення. Покупець справедливо вимагає, щоб, приміром, варена ковбаса сорту «Лікарська» відповідала звичному смаку. Як і сосиски «Шкільні». Ми також прагнемо, щоб улюблені народом ковбаси були на прилавку, хоча за ціною, яку ми можемо встановити на окремі сорти, утримати звичний ґатунок важко. Тож, випускаючи продукцію, до складу якої входить найякісніша сировина, ми втрачаємо. А тому вишукуємо можливості здешевлення сировини. Сьогодні при м’ясопереробному заводі вже маємо кілька свинокомплексів, де відгодовуємо понад сім тисяч свиней голландської породи. На інших фермах підростають більш як тисяча бичків так званої «стейкової» породи, м’ясо яких іде на елітні сорти ковбас. Зрозуміло, що, маючи власне поголів’я, ми можемо робити ціни більш народними.
— Які плани на майбутнє? З огляду на те, що ви продовжуєте активно рекламувати свій бізнес через вже традиційних одеських джентльменів — перспективи серйозні.
— Я — практик. Далеко загадувати не люблю. Завтра хочемо випускати 50 тонн продукції. Щодо сировинної бази, на часі відгодівля щонайменше тридцяти тисяч свиней, п’яти тисяч бичків — це той резерв, який за сприяння приватного відгодівельника, а, на щастя, тваринництво в області розвивається непогано, дасть змогу впевнено дивитися в майбутнє...
Ігор Кібич імпонує виваженим максималізмом, самовпевненістю та відсутністю будь-якої меншовартісності. Пригадую, колись другові, який вихвалявся своїми здобутками у США, Кібич сказав: «Я хочу Америку збудувати тут, а не бути там другим сортом. Другий сорт — вже собачий корм». Це, напевно, і є його кредо.
Проте чужого навчатися в системі «Колос — Чернівецькі ковбаси» не цураються. Перманентно на кращих м’ясопереробних заводах Австрії, Німеччини, Польщі мають студії технологи та інші спеціалісти МПЗ. Вчитися за кордон возять колосівських менеджерів, продавців та офіціантів з популярного стейкового ресторану, відкритого при підприємстві. У Чернівці постійно запрошують іноземних спеціалістів з наладки обладнання, дизайнерів. Керівництво зі всією відповідальністю ставиться до справи, яку обрало, а логотип «Колос — Чернівецькі ковбаси» став торговою маркою не лише окремого підприємства, а й усієї м’ясопереробної галузі Чернівецької області.
