Співуче буковинське містечко Вашківці вляглося між передгір’ями і Черемошем ніжно і затишно, як хрестик між жіночими грудьми. Минаю останнє перед Вашківцями село з містичною назвою Чортория. Ця місцина, де нуртує зелений, як молоде вино, Черемош, а в плавнях кохаються білі лебеді, надихала на епохальні образи Івана Миколайчука, а з ним і Параджанова. Проте мова піде про іншого знаменитого буковинця.

Ще тиждень-два — і зацвіте черемшина, чи не в очікуванні того буйства ослаблений студеною карпатською зимою заліг у місцевому шпиталі всесвітньо відомий композитор, автор «Черемшини» Василь Михайлюк . У сільській лікарні тихо, чисто і порожньо. У четвертій палаті терапії з ліжка назустріч піднімається стрункий не за літами, гладко виголений, як до церкви, бо сьогодні неділя, композитор. У очах — глибочінь і спокій.

— Весна надворі, пане Василю, а ви шпиталями вилежуєтеся.

— Щось серце прихопило. Уже мав два інфаркти, тепер не ризикую, бо город не саджений, та й до фортепіано іноді тягне.

— Я до вас від парламентської газети, треба представити Буковину, якою вона є. А чого варта Буковина без вашої з Юрійчуком «Черемшини»! Як це було?

— Саме минала весна, це було у 65-му, п’ятого травня, жінка посадила коло хати квіти, ми тільки-но побудувалися. Щоб якось оформити клумби, вирішив піти у луг до Черемошу, нарізати лози. Молода вона легко ошкурюється. Пташки заливалися шлюбним співом, стривожені бджолами квіти пахли божевільно. Ріжу молоду соковиту лозу і плачу, раптом бачу, а на франківському березі безсоромно буяє черемшина. Біла-біла, як сукенка нареченої, ні, ще біліша — як зошит школярки. Ніж випав з рук, у душі почало відбуватися щось, що літературні критики називають натхненням, а педагоги — творчістю. І ті, й ті неправі, бо це, певно, від Бога. Наспівуючи оте: «Знову буйно квітне черемшина», побіг додому, розкреслив нотний стан. Головне було — не втратити мелодію. Так народилася пісня, а увечері зайшов Микола Юрійчук.

Чому моя мелодія так влучно лягла на його чисті слова, направду не знаю. І тоді не знав, і тепер. Напевно, у житті у кожного буває момент істини, головне — не проґавити. Цей вірш пролежав у мене в шухляді рік: і так до нього брався, і сяк — нічого не виходило. А тут прорвало. Я — консерватор і дуже дратуюся, коли роблять музичну обробку «Черемшини», осучаснюють її. Та змушений миритися і з місцевими виконавицями, і з Софійчиним варіантом. Першою пісню виконала Ніна Нечипоренко. Вона тоді працювала на залізничній станції у Сторожинці. Співала у Літньому театрі, а потім ми виступали у Жовтневому палаці Києва, там теж її дуже гарно прийняли. А коли вже її заспівав Дмитро Гнатюк, сталося щось неймовірне — пісня полетіла світом.

Пам’ятаю, Дмитро Михайлович виступав у 67-му в Каннах, і «Черемшина» була визнана найпопулярнішою піснею року Франції. Я ніколи не мислив, що пісня отримає такі крила, що її співатимуть чудернацькою для нас японською, а тому вона дуже дорога для мене. 

— Розкажіть трохи про себе, адже життя у вас не таке гладке, як приспів «Черемшини».

— Я мав біди, але завжди був щасливий. Коли розпочалася війна, втік з росіянами і з 13 років був сином полку. Аж до закінчення війни. Тоді у Німеччині, у Франкфурті-на-Одері командир викликав мене і сказав: «Годі, Василю, воювати! Час вчитися». Відправили назад, у школу при військовій частині. Нудно було, невитримана година, я ж звик до фронтової вольниці. Але розумів, що треба.

У 49-му мене, а я вже тоді знався на нотній грамоті, хотіли забрати в московський інститут військових диригентів, а я серцем линув на Буковину, де мене чекала кохана дівчина — моя дружина, де так п’янко цвіла черемшина. Де були мої рідні смерічки, стежечки, верби, що плачуть над ставками. Я ніколи не сідаю за інструмент і не шукаю мелодії, поки вона в мене не пролунає ось тут. А коли на мене находить, іду до інструмента, й він мені допомагає, я імпровізую, варіюю, але завжди повертаюся до першої спроби.

— Буковинці, вашківчани часто згадують вас як автора «Черемшини»?

— Я маю пошанівок від людей. А новий спалах своєї підзабутої слави відчув, коли Леонід Каденюк там десь сказав, що у космосі «Черемшина» була його гімном.

— В іншій країні ви були б мільйонером.

— Я народився у 1929 році, маю посвідчення учасника бойових дій, з 1-м Українським фронтом пройшов і Польщу, і Прусію. А от грошей для операції на око зібрати не можу. Зараз я нездужаю, але все-таки мушу її зробити. Щоправда, обласна влада обіцяла сплатити. Та якось незручно нагадувати.

Повернувшись до Чернівців, я справився стосовно коштів на операцію Василя Пилиповича Михайлюка. Мене запевнили, що жодних проблем зі сплатою не буде. Тож сподіваюся, що на нотний стан ляже ще не одна нота, виписана його серцем, адже за тиждень-два, по Великодні, на франківському боці знову забуяє черемшина.