Незважаючи на пов’язані з іракськими подіями антиамериканські настрої, експерти та засоби масової інформації відзначають відчутне покращення україно-американських відносин. Уже ніхто не згадує про «кольчужний» скандал, який призвів до небувалої в історії двосторонніх стосунків кризи. «Чи можна вважати, що критичний період у відносинах між Києвом і Вашингтоном вже позаду?» — таким запитанням розпочалося інтерв’ю «ГУ» з Надзвичайним і Повноважним Послом США в Україні Карлосом ПАСКУАЛЕМ:
— Справді, певне покращення відносин відбулося, і обидві сторони прагнуть це розвинути. У грудні минулого року я запропонував так звану стратегію малих кроків, яка полягала в продовженні взаємодії й визначенні конкретних можливостей щодо обопільнокорисного розв’язання низки питань. Це, у свою чергу, могло б відкрити двері для подальшого поступу. Ми розпочали реалізацію такої стратегії і вже маємо позитивні результати. Україна вжила серйозних заходів для покращення режиму боротьби з відмиванням «брудних» грошей, що привело до зняття санкцій FATF. Ми досягли певного поступу в переговорах щодо приєднання України до СОТ, розв’язання деяких питань двосторонньої торгівлі. Поглиблюємо співробітництво у сфері експортного контролю. Україна погодилася надіслати свій РХБ-батальйон до Кувейту. Також ми продовжуємо співпрацювати над розвитком громадянського суспільства в Україні та незалежності медіа.
— Побутує, однак, думка, що зміна ставлення Вашингтона до Києва спричинена, насамперед, рішенням української влади послати до Кувейту батальйон.
— Ні, це не так. Ми, звичайно, дуже позитивно і з вдячністю поставилися до того, що Президент Кучма, РНБО, низка праламентських політичних партій схвалили відправлення РХБ-батальйону. Але наше співробітництво на тих конкретних напрямах, які я вже згадав, розпочалося ще до цього. Наприклад, рішення FATF щодо відкликання рекомендацій про запровадження санкцій було ухвалено в середині лютого. Наші спільні дії щодо СОТ почалися на переговорах у Женеві наприкінці лютого. При цьому, звичайно, питання з батальйоном стало ще одним дуже конкретним прикладом того, як можна співпрацювати над розв’язанням серйозних міджнародних проблем і зміцненням миру й безпеки в регіоні. Але, повторю, це був далеко не єдиний фактор, який спричинив покращення наших відносин.
— Отже, проголошений раніше перегляд американської політики стосовно України остаточно завершено?
— Офіційно про його завершення оголошено ще в січні. Цей процес знову підтвердив довготермінові стратегічні цілі, які ми переслідували з самого початку наших двосторонніх відносин. А саме, що США підтримують перетворення України на демократичну ринкову країну, повністю інтегровану з євроатлантичною спільнотою. Щодо питання «Кольчуг», то ми визнали: дуже малоймовірно, що Україна й США знайдуть тут порозуміння. А тому краще дістати з цієї ситуації конструктивні уроки й застосовувати їх на практиці. Саме в цьому контексті ми запропонували Києву поширити нашу співпрацю у сфері нерозповсюдження й експортного контролю. І нам вдається здійснювати певні позитивні кроки в цьому напрямі.
— В Іраці «Кольчуг» не знайшли. Переконання США у тому, що відповідні поставки були схвалені вищим українським керівництвом, все ще залишається?
— Ми завжди казали, що тут є два окремих питання. По-перше, чи було дано згоду на продаж «Кольчуг», по-друге, чи ця передача відбулася. Щодо останнього, то США наголошували: ми не знаємо, чи це таки відбулося, бо не маємо достатньої інформації. А щодо першого питання, то тут розбіжності в поглядах з українською стороною залишаються.
— Чи змінилося ставлення американської влади до Президента Кучми?
— США завжди визнавали Леоніда Кучму Президентом цієї країни, обраним її народом. Ми визнаємо й поважаємо конституційну роль Президента Кучми в керівництві державою, зокрема в керівництві її політикою щодо питань міжнародної безпеки. І ми вважаємо: стосовно України треба проводити таку лінію, що орієнтувалася б на довготермінові стратегічні цілі, про які я згадав раніше. Думаю, і США, і Україна бачать, що стратегія малих кроків уже приносить конкретні результати, і саме таким шляхом нам слід рухатися.
— Чи можлива в осяжному майбутньому, скажімо, впродовж наступних року-півтора, зустріч президентів США та України?
— Зараз це питання не обговорюється.
— Було оголошено: через участь України в коаліції з роззброєння Іраку (хоча українська влада публічно «коаліційності» уникала) наші підприємства можуть узяти участь у відбудові Іраку. Це гарантована участь чи лише можливість такої?
— Є шанс, але не гарантія. На сьогодні основні фінанси на відбудову Іраку виділяються саме Сполученими Штатами. Фактично відповідні контракти фінансуватимуть американські платники податків. Тому, природно, вони реалізовуватимуться через наших генпідрядників. Проте в нашому законодавстві є норми, які дозволяють залучати в цьому випадкові неамериканських субпідрядників. Нині за ці контракти розгортається серйозна конкуренція між фірмами різних країн, насамперед тих, які були учасниками коаліції. В Україні ми докладаємо всіх зусиль, щоб поінформувати про відповідні можливості зацікавлені структури й підприємства. А щодо членства України в коаліції, то ще раз підкреслю: перед тим, як Президент Буш назвав вашу державу у своїй промові наприкінці березня, ми контактували з українською стороною і запитували, чи Україна хотіла б цього. Україна відповіла позитивно. І якщо потім вирішили, що сталося якесь непорозуміння, то варто було б поінформувати або мене тут, або Держдепартамент у Вашингтоні.
— Чи не парадоксально, що країна, яка підозрюється в незаконному озброєнні режиму Хусейна, водночас увійшла до коаліції з роззброєння цього самого режиму?
— Ми дали всім країнам можливість зробити внесок у зміцнення глобальної та регіональної безпеки. І якщо держава так вчинила, то це можна розцінювати лише позитивно. Це не означає, що ми не можемо мати розбіжностей у поглядах на певні речі. Але якщо здатні знаходити конструктивні шляхи розв’язання цих розбіжностей (а у випадку з Україною це згадана вище співпраця у питаннях експортного контролю для убезпечення передових українських технологій та матеріалів), то такий розвиток подій нас задовольняє.
— Фактом є те, що міждержавні україно-американські відносини покращилися. Водночас інший факт: українське суспільство негативно ставиться до дій США в Іраку. Все ж таки більшість людей не розуміють, чому для зміни режиму суверенної країни, хай і диктаторського, має бути застосована військова сила.
— Гадаю, тут було не одне неповне розуміння ситуації і слід наполегливо працювати над тим, щоб це роз’яснювати. Навряд чи можна зробити це протягом однієї розмови. Думаю, досі чимало громадян України не знають, що український РХБ-батальйон не брав участі в конфлікті, а виконував винятково гуманітарну роль, яку й визначила для нього українська сторона. Також, думаю, далеко не всі пам’ятають про 12 років дипломатичних зусиль, упродовж яких було ухвалено 16 резолюцій ООН, що вимагали роззброєння Іраку. Цей процес виявився невдалим, Ірак так і не виконав своїх зобов’язань. Отож для цієї воєнної операції була дуже солідна правова основа, яка складалася з резолюцій ООН, що ухвалювалися починаючи з 1990 року. Це правда, що через позицію Франції, ФРН та Росії не було досягнуто згоди з приводу прийняття якоїсь остаточної резолюції, але ж ухвалена в листопаді 2002 року наголошувала: Ірак перебуває у стані конкретного порушення попередніх резолюцій ООН і стоїть у зв’язку з цим перед лицем найсерйозніших наслідків.
Лише тепер ми починаємо бачити, якою є реакція самого іракського народу. Звичайно, дехто ставиться до перебігу подій з підозрою, дехто наляканий: вони пройшли через дуже драматичний період, є жертви. Але водночас сотні тисяч людей там вийшли на вулиці, щоб відчути повітря свободи, якого вони були позбавлені протягом усього панування режиму Хусейна. Нині потрібно надати іракцям гуманітарну допомогу, допомогти їм стабілізувати країну і розпочати її відбудову як політично, так і економічно. Думаю, оцінка ситуації багатьма людьми змінюватиметься, коли вони побачать, що іракці беруть долю у власні руки й починають відбудовувати країну відповідно до власних уявлень про те, якою вона має бути. А не відповідно до задумів злого диктатора.
— У світі багато диктаторів. США ж не збираються змінити їх усіх?
— Авжеж ні. Просто у світі немає іншого такого випадку, коли протягом стількох років докладалися б дипломатичні зусилля, ухвалено численні резолюції ООН і всі вони були порушені. Саме з цієї причини випадок Іраку є унікальним, і він не створює якогось прецеденту на майбутнє. Щоправда, є в дещо ширшому розумінні серйозний виклик, який постає перед міжнародною спільнотою: загрози безпеці всіх, включаючи Україну, зараз виходять не від протистояння двох наддержав, як колись, а від терористичних груп, від держав-парій, від слабких та нестабільних держав і таких, які не можуть забезпечити в себе верховенство права. І найгірше, коли це помножиться на володіння ними зброєю масового знищення. 11 вересня мало дуже глибокий вплив на нашу свідомість у США. Тоді зброя масового знищення не була використана, але ця трагедія допомогла нам чітко усвідомити, що може статися, якби терористи чи якийсь режим країни-парії задіяли таку для подібного нападу. Ми також усвідомили, що нові загрози мають характер багатосторонній, не походять з одного центру, що навіть нерозвинена й невелика країна, така, як Афганістан, може стати причиною небезпек чи трагедії, що сталася у США. Саме тому нашим інтересам відповідає існування ефективних багатосторонніх міжнародних організацій. Бо проблема виникає там, де такі організації не можуть ефективно працювати й домагатися виконання своїх резолюцій.
— Міжнародній спільноті й ООН головною загрозою з боку Іраку бачилася наявність у нього саме зброї масового знищення. Її поки що там не знайшли, отож знову постає запитання: чи була реальна необхідність воєнної операції?
— Насамперед, нам усім можна буде тільки радіти, якщо такої зброї справді не виявиться. Адже найгіршою загрозою, яку лише можна собі уявити, була б наявність її у руках безвідповідальних диктаторів. Але слід зачекати результатів, нині в Іраку триває процес перевірок дуже багатьох об’єктів, до яких раніше військові не мали доступу. Я хотів би ще раз підкреслити: війна — це останній засіб, це завжди страшно, тут немає чогось блискучого й славного. І ми обрали цей шлях лише тому, що всі інші дванадцятирічні зусилля не спрацювали.
