Народ обрав шлях боротьби

Гітлер ще 13 травня 1941 року, занепокоєний зростанням руху Опору в поневолених країнах Європи та успішно розгорнутою збройною боротьбою югославського народу, котра змусила фашистську державу відкласти на наступний місяць намічене вторгнення на територію СРСР, видав директиву «Про воєнну підсудність у районі «Барбаросса» і особливі повноваження військ з рекомендацією застосовувати «до ворожих цивільних осіб... найрадикальніших заходів для їх знищення». До здійснення цих заходів відомством Гітлера залучалися чотири так звані ейнзатцгрупи по 1200 осіб у кожній. У їхнє розпорядження було передано дев’ять охоронних дивізій, тобто по три на кожну групу. Незважаючи на те, що охоронні дивізії були регулярними частинами вермахту, вважалися його резервом, їхнє головне призначення було: боротьба проти партизан, охорона комунікацій, воєнних об’єктів і забезпечення діяльності військово-господарських органів вермахту і окупаційної влади. Кожна така дивізія налічувала до трьох—п’яти піхотних дивізій і одного—трьох поліцейських батальйонів, у розпорядженні яких були моторизовані й артилерійські підрозділи. Командуванню ейнзатцкоманд надавалося право одноосібно вирішувати — спалювати чи ні села, знищувати чи евакуювати їхніх мешканців, прирікаючи на рабську працю.

Про те, як зреагували на це мільйонні маси населення тимчасово захоплених ворогом територій радянських республік, у тому числі й України, свідчать зізнання самих окупантів. Так, приміром, один із німецьких дослідників Б. Хольмстон писав: «Цифри, жахливі цифри втрат — це історичне свідчення партизанської мінної роботи». Лише 1943 року партизанами було підірвано на мінах 3688 залізничних ешелонів, що зменшило пропускну спроможність ворожих комунікацій на Правобережжі та в західних районах України на 72 відсотки. В цьому левова частка такого успіху належить Чернігівсько-Волинському з’єднанню двічі Героя Радянського Союзу О. Федорова. А нині з легкої руки таких, як автор згаданої статті, намагаються паплюжити заслуги покоління воєнних років, тим самим догоджаючи заокеанським послідовникам мрії Гітлера про «світове панування».

Своїми бойовими діями, особливо починаючи із середини 1943 року, партизанські загони під керівництвом Українського штабу партизанського руху, за підрахунками німецького історика Г. Кюнріха, які базуються на німецьких статистичних даних, відволікли на себе до десятої частини німецьких військ, що діяли на території України, де гітлерівське командування на боротьбу з партизанами змушене було залучити в цілому до 25 дивізій вермахту, тобто десяту частину військ, що діяли в Україні, понад 327500 солдатів і офіцерів СД й поліції, майже 500 тис. допоміжних військ.

Відволікаючи своїми ударами по ворожих комунікаціях та інших об’єктах противника, партизанські формування України, в тому числі й Чернігівщини, надавали не лише істотну бойову допомогу регулярній армії, а й самі ставали господарями значних територій Українського Полісся, що полегшувало просування радянських військ цією зболоченою лісистою територією на захід. Цей подвиг у роки Великої Вітчизняної війни наслідували тисячі радянських воїнів-українців на фронті, мирних мешканців і партизан спалюваних окупантами сільських районів Білорусі, РРФСР і України.

Змалювавши звірства окупантів на Чернігівщині, автор статті забув навіть згадати про людину-легенду, розіп’яту на хресті за заклик до боротьби проти середньовічних варварів, і про те, що з гаслом: «За свободу, рівність і братерство народів» закликав радянських людей їхній бог — колективний розум — і переміг, незважаючи на страшну долю, що їм і на українській землі готували сучасні варвари — гітлерівські наці-фашисти, які мріяли після легкої і швидкої перемоги використати багатства першої в історії соціалістичної держави для завоювання світового панування. Однак у цій нерівній боротьбі, незважаючи на величезні втрати і жертви, перемогу здобув колективний розум населення України, що піднялося на нерівний бій на всій території, який розпочався з перших боїв українських прикордонників.

Начальник штабу вермахту Ф. Гальдер уже 24 червня 1941 р. писав: «Ознак оперативного відходу противника поки що немає... Мали місце випадки, коли гарнізони дотів підривали себе разом з дотами, не бажаючи здаватися в полон», а автор «Чорного понеділка» докоряє партизанським командирам, що вони почали бій проти поліцейського гарнізону Корюківки з благородною метою врятування ув’язнених мирних мешканців, і це їм удалося, як удалися й інші, поставлені їхнім командиром завдання. Такий супротив чинив український народ, незважаючи на звірячі розправи, чинив повсюди на своїй землі, що підтверджують відверті висловлювання насамперед самого Гітлера, котрий уже 18 жовтня 1942 р. у спеціальному наказі змушений був визнати: «Цей вид бойової діяльності, що зветься партизанською війною, уже починаючи з останньої зими, завдав дуже тяжких втрат боєздатності наших військ».

Партизанською зоною стало міжріччя Десни і Дніпра, населення якого, незважаючи на звірства окупантів, не припиняло надавати посильну, хоча й ризиковану, допомогу партизанському з’єднанню Попудренка. Великий звільнений від окупантів район утворився в чотирикутнику Новоград-Волинський—Ковель—Київ—Житомир, були звільнені від окупантів північні райони Волині й Рівненщини, з-під контролю окупантів окупаційної влади випали значні території в районах Проскурова, Шепетівки, Славути.

На величезних просторах від Дніпра до Буга уже не партизани, а самі окупанти ставали наче в оточенні зростаючих партизанських сил. Начальник поліції безпеки та СД в Україні повідомляв у Берлін: «Партизанський рух набув таких масштабів, що значна частина областей потрапляє під контроль і панування партизан».

За даними оперативного відділу УШПД, 1943 р. активні бойові дії в тилу противника вели 46 великих партизанських з’єднань і 1993 загони та диверсійні групи, які 1943 р. вивели зі строю до 300 тис. ворожих солдатів, офіцерів і їх прибічників, а загалом за роки бойових дій у тилу наці-фашистських окупантів в Україні 100 тисячами партизанів було виведено із строю до 469 тисяч солдатів і офіцерів ворога, завдано збитків ворожим комунікаціям і розгромлено 467 гарнізонів противника, захоплено з боєм і утримано до підходу радянських регулярних військ 139 районних центрів, селищ міського типу та залізничних станцій.

І ще, що варто було б знати авторові статті і редколегії газети і підкреслити цим героїзм та самовідданість населення — те, що й після скоєних гітлерівцями звірячих розправ населення Чернігівщини продовжувало надавати всіляку підтримку своїм партизанським формуванням, аж до самого її звільнення.

Поставши перед дилемою — здатися на милість окупантам, які готували народам Радянського Союзу фізичне знищення, чи обрати рабську працю на рідній землі і на чужині, мирне населення Чернігівщини, всупереч бажанню поставленого автором «Чорного понеділка» завдання, обрало шлях боротьби.