Глевкий наймитський хліб

Останній місяць літа на селі завжди був сповнений оптимізму і піднесення. В коморах всього багато, і у полі ще дозрівають урожаї. Радіє і тішиться, як колись писали, душа хлібороба!

— А минулий рік навіть згадувати не хочеться, — каже механізатор Петро Кисляк. — Косовиця закінчилася, а в наших кишенях вітер гуляє. Працюємо, вважай, задарма, як безправні раби. 

— А я забула, коли останній раз гривні отримувала, — обізвалася і доярка Ольга Галіоскарова.

— До чого дійшло: привезли вонючої ковбаси — розбирайте, кажуть, в рахунок зарплати, — приєдналася до розмови ще одна доярка Галина Мартишко. — Я, не подумавши, спокусилася. Коли гукають: розписуйся у відомості, кілограм коштує 20 гривень... Хай би вони нею вдавилися! Моя бабуся все життя в колгоспі від’їшачила, з кізяків не вилазила. До сімдесяти літ на ферму бігала, отака дурна була до роботи. Той свинарник за селом Тетяниним називали — це за ім’ям моєї бабусі. Нещодавно вона померла. Так з мене здерли 125 гривень за труну!..

Вислухати усі ці та інші не менш трагічні сповіді довелося на околиці колись чи не найблагословеннішого на Дніпропетровщині Нікопольського району. В селі Лошкарівці змарнілі від праці, виснажені від нестатків і труднощів люди не раді, що й живуть. Великі надії покладали на орендаря-інвестора, а він так примудрився затягнути зашморг, що й угледіти не встигли, як перетворилися на кріпаків новоспеченого пана. Ситуація — хоч кричи. Зарплату не виплачують регулярно, натуроплату за паї врізали наполовину. Не у всіх діти ходять до школи, бо їх немає в що одягнути. Майже половину хат покинуто — хто вмер, кого діти забрали, а хто подався світ за очі. Та молодим їхати нікуди, і працюють за копійки лошкарівці...

Усе це знайоме, зрештою, до болю. Повсюди у сільських регіонах так зараз. І увагу лист лошкарівців привернув тільки тому, що був під дивним, як на нас, заголовком — «Коли ж прийде справжній господар?». Так і захотілося вигукнути: а хіба його немає? Всі ж бо, як один, сучасні аграрні реформатори твердять: землю та майно вже поділили, на селі з’явився ефективний власник. То за три роки після знаменитого указу, котрий обіцяв ледве не суцільну благодать, шукати справжнього господаря — це вже занадто.

Тим часом уже й нам надіслали листа. З Чумаківки сусіднього Томаківського району. Знову читаємо: ми, члени КСП ім. Гагаріна, віддали свої земельні та майнові паї в ЗАТ «Урожайне». Його керівником попросив обрати себе Аркадій Лисечко. Це він був у нас головою КСП. Обіцяв зарплату і все інше. Але вийшло навпаки. Через неврожай у 2000 році не було довидано зерна по 8 центнерів на кожен пай. Наступного року врожай був гарний, та ми навіть зарплати не одержували. В рахунок погашення кредитів у нас забрали 95 відсотків вирощеного, і нам зосталися одні корінці. Після цього ми вирішили вийти з ЗАТ «Урожайне». Але якщо земельні паї з горем пополам забрали, то майнові і зарплату — ні. І ні того, ні іншого нам досі не віддають».

Тепер їм воістину більше немає чого втрачати. У кожного на руках сертифікати на частки майна: в одних на 10—20 тисяч, у других і на 40—50 тисяч гривень. А разом — на 410 тисяч 810 гривень. Багачі! А ще — людям дійсно не виплачено зарплату. Кому тисячу, кому дві, а кому і 3—5 тисяч. Усім разом — 126 тисяч 481 гривню. І ось ці люди ледве не мітинг влаштували, коли ми приїхали до їхнього села.

— Усі трактори, все до нитки забрали в нас за борги, — кричала Зінаїда Руденко. — Але великі борги і перед кожним з нас! А ви, радить тепер нам Лисечко, колишній тваринницький комплекс діліть між собою. Та що там ділити? Ходімо — подивитеся...

Йдемо. Дивимося. Де свого часу утримували півтори тисячі дійних корів і були найкращі в районі силососховища, кормоцех, молочна кухня і ветлікарня — голі стіни, порожні вікна і купи битої цегли.

— Ніколи не думав і не гадав, що на старість їстиму наймитський хліб, — раптом каже Микола Коляда. — Повірте: він і в горло не лізе, такий глевкий і солоний...

— І навіщо нам ця земля, — піддакує хтось позаду, — пропади вона пропадом, якщо ми з нею — як жебраки з писаною торбою. Багатим вона зараз, наче знахідка, багатих і годує, і одягає, а до таких бідарів, як ми, і не горнеться, таких тільки в яму приймає!

Слова ці боляче вдарили. 

Коли ще тільки зароджувався фермерський рух, один з його першопроходців на Дніпропетровщині Віктор Шевченко особливо полюбляв публічні дискусії. У нього завжди вистачало аргументів на користь приватного господарювання на землі. До того ж одноосібного. Запам’ятався один з аргументів.

— Річ у тім, що коли землю доглядає хай і дуже вчений, але сторонній агроном, і коли її порає безпосередній приватний власник — це велика, як день і ніч, різниця, — переконував опонентів Віктор Трохимович. — Бо одне ставлення — у найнятого, і зовсім друге — у власника. У найнятого психологія така, як у кожного з нас до чужого та нерідного, а у трудівника-власника — як до свого ближнього. Це зрозуміло?

Далі Віктор Шевченко оперував статистикою. У Великій Британії середній розмір фермерського господарства 65 гектарів, у Франції — 28, в Німеччині ж тільки 17. Навіть у США середній розмір не перевищує 200 гектарів, а половина американських фермерів господарює на ділянках у межах 5—25 гектарів. А це значить, що орендувати значні площі, як нині в нас, — такого у світі не заведено. І найману працю в аграрному секторі переважно використовують дуже стримано. Тільки третина фермерів Сполучених Штатів запрошує собі постійних помічників, і то в обмежених кількостях —3—5 осіб. У Західній Європі половина усіх трудозатрат припадає на власника-фермера, ще 30—40 відсотків — на членів його сім’ї, і лише 10—20 відсотків — на найманих працівників. До того ж у Європі людей наймають зазвичай тільки на сезонні роботи.

Але ж і наша теперішня аграрна реформа ніби переслідувала мету повернути селянам-хліборобам землю. Хіба не це проголошують її ініціатори? То в чому річ? Якщо навіть «батько» української реформи — академік Петро Саблук недавно визнав, що «цю ідею на практиці насправді до невпізнання спотворили», значить, справді, говорили одне, а що вийшло?

Та хіба міг селянин наперед розгледіти й розгадати, яку йому пастку вготували? Якби міг, то обов’язково соломки підмостив би. А так дійсно знайшов зовсім не те, на що сподівався. І ми тепер усі підстави маємо твердити, що не велику помилку було допущено —насправді великий обман вчинено. 

Цілком правий наш львівський дописувач Іван Крайненко, що всю реформу спрямовано «на підтримку так званих новітніх поміщиків, тобто приватно-орендних латифундій, побудованих на великому землеволодінні — неминучому у майбутньому — чи великому землекористуванні та найманій безправній робочій силі». Що таке «фазенда», ви уже знаєте з латиноамериканських телесеріалів. А що таке латифундія, теж можете дізнатися на прикладі сучасної Латинської Америки. Це той самий маєток, та сама приватна земля, але дуже великих розмірів. 

Шановний академік Петро Саблук, якого ми вже згадували, нарікав якось, що сучасний український селянин почувається власником своєї присадибної ділянки і своєї приватної домівки, але, на жаль, не власником земельної та майнової частки. Звідси, мовляв, усі біди та трагедії. І це дуже схоже на правду. Хто зважується домагатися самому трудитися на себе, того відразу заганяють назад, як колись заганяли волів у ясла. У селі В’язівок Павлоградського району кілька десятків людей не забажали здавати свою землю в оренду, натомість об’єдналися у власний сільгоспкооператив «Перемога». То цих «переможців» зараз судять, аж чуби у людей тріщать. Бо на їхні землі, вочевидь, зазіхає сусіднє товариство, де, як тепер кажуть, «має свої інтереси» син одного з колишніх міністрів агропромполітики і водночас зять одного з колишніх депутатів Верховної Ради. До того ж великого секрету з цього ніхто тут і не робить. Навіть дивуються, а хіба може бути у нас інакше? На цьому можна було б і крапку ставити. Але є один особливий і навіч показовий приклад, від наведення якого ми ніяк не можемо утриматися. На Дніпропетровщині у Солонянському районі просто зухвало й безпардонно «взули» мешканців села Башмачки, що колись процвітало. Отак узяли і вкрали у людей і їхнє майно, і їхнє благополуччя. Залишили голими й босими. Достеменно й поіменно відомо, хто це зробив. Три чи й чотири роки вже триває слідство. То районна, то обласна його вела прокуратура. Зараз веде уже Генеральна. І хоч би одна волосина впала з голів тих, хто ошукав ціле село. Вони, навпаки, досі тут правлять бал. Люди перетворені на старців і майже покірних наймитів, раді вже найменшій копійці, поданій з рук теперішніх «вельмож», а правди як не було, так і немає. І чи дочекаються її?

Воно, може, і незручно за цієї нагоди згадувати земляків, та і з найтрагічнішої пісні слів не викинути. «Взута» Башмачка — це село, де колись починав свою кар’єру і був головою колгоспу Іван Григорович Кириленко. Той самий, який у роки найактивнішого проведення земельної реформи очолював Мінагропромполітики України. А сьогодні його, як відомо, призначено віце-прем’єром з аграрних питань...

Хоча в аграрному секторі насправді одне зараз питання: як же вернути тепер приватизованій українській землі трудівника-хазяїна? Адже найманий і безправний раб ніколи її не відродить. Це факт.

 

Дніпропетровська область.