Мій вередливий диктофон знається на людях. Багато років він навчався цього на відомих особистостях. Раптом почав підставляти мені ніжку, щойно хтось йому не подобався. Прийдеш, бувало, в гості до популярного артиста, а диктофон — «йок»: і не записує, бо герой не сподобався. На гарних людей у мого помічника чуття. Під час зустрічі з народною артисткою України Валентиною Степовою сталося неймовірне. Ми записували розмову в галасливому кафе. В результаті на плівці не залишилося жодних сторонніх звуків. Був тільки голос Валентини. Голос, який знають усі.
На сцені Валентина нагадує набоковського метелика. Ніжне мудре створіння, яке живе у квітах, прикрашає життя, час від часу перетворюється. І перетворює своєю магією світ.
— Валю, ти нині граєш на скрипці?
— Ні. Востаннє це було на вступному іспиті до музучилища.
— А коли грала на скрипочці в музичній школі, бачила себе на сцені?
— Не зі скрипкою. Хоча, справді, з дитинства уявляла себе на сцені. А коли мами не було вдома, любила вдягати її сукню, мешти на підборах, як справжня актриса.
— З’ясувалося, що це ризик — обрати шлях музиканта. Он скільки їх, нереалізованих, у підземних переходах грає-співає...
— Мабуть, чимало залежить від того, хто під якою зіркою народився. Хоча, виходячи з власного прикладу та прикладу інших творчих людей, вважаю: головне — цілеспрямованість. Потрібно загорітися метою. Коли це станеться, досягнеш усього, чого бажаєш.
Нібито все так просто. Навіть стосовно кар’єри, яку справедливо називають блискавичною. Закінчила вокальний факультет Київської консерваторії, клас Євгенії Мірошниченко. У 1988—1993 роках Валентина Степова була солісткою оперної студії при своїй альма-матер. 1993 року дебютувала у «Севільському цирульнику» на сцені Національної опери. Стала солісткою театру. 1995 р. — надання звання «Заслужена артистка України». 1997 р. — здобуття премії імені Г. Сковороди. 1998 р. — перемога в «Золотій фортуні», в номінації «Зірка української опери». 1999 р. — звання «Народна артистка України». Великі сольні концерти на сценах Національної опери, «Концертхаузу» (Відень), Колонного залу імені М. Лисенка, у палаці «Україна». Гастролі у США, Франції, Австрії, Греції, Канаді, країнах Латинської Америки...
— Таланту і цілеспрямованості, певне, замало, щоб знайти свій ключик до успіху. Потрібні духовні авторитети, ті, хто підтримає, скаже: «Уперед!»
— У часи випробувань Бог завжди посилав мені людину, яка мене спрямовувала. Одного разу, коли мені було тринадцять років, я йшла зі своєю учителькою сольфеджіо Ніною Павлівною Качуліною берегом Комори. Як тепер пам’ятаю, вона сказала мені: «Валю, подумай серйозно про майбутнє, ти маєш голос і, хто знає, може, станеш видатною співачкою». Я це запам’ятала. А у Хмельницькому музучилищі викладала Анастасія Іванівна Коморник. Я вважаю її другою мамою. Вона стільки має енергії, про всіх турбується. Коли я закінчувала училище, саме вона привезла мене на прослуховування до консерваторії.
— Валю, а чи було в тебе так, що у важливі життєві моменти несподівано відкривалися внутрішні резерви, про які ти не здогадувалася?
— Був 1989 рік. Євгенія Семенівна Мірошниченко запросила до нас у консерваторію редактора з будинку звукозапису. Вона хотіла, щоб він послухав кількох її учениць. Про мене не йшлося. Редактор начебто ніким не захопився і вже збирався йти. Внутрішній голос мені раптом підказав: «Якщо не зараз, втратиш нагоду». Узагалі я дуже сором’язлива людина. І ось — попросила нашого гостя: «Даруйте, але дуже хотіла б, щоб ви мене послухали». Він почав посилатися на брак часу. «Будь ласка!» — благала я. Він здався і прослухав, а потім сказав: «Євгеніє Семенівно, мені ця дівчинка подобається!». То був Віктор Іванович Геращенко. Дякуючи йому зробила свій перший у житті запис. А після того стала лауреатом телерадіопрограми «Нові імена». Зловила момент, так би мовити...
— Не хотілося б затьмарювати нашу розмову. Але це запитання напрошується завжди, коли йдеться про оперних співаків. Коли ти прирікала себе на сценічне життя, чи знала, що оперне королівство таке жорстоке? Як казав філософ: «Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не зробитися нечистим».
— Ні про що таке не здогадувалася. Була, як сліпе кошеня. Можливо, це мене і врятувало. Що менше людина закомплексована таким знанням, що менше програмує себе на негатив, то краще. А коли ти бачиш тільки мету, тобі нічого не перешкоджає. І ти йдеш до неї.
Колись ще невідому Валентину Степову журналісти запитували: хіба вона не знає, як багато у столиці співачок, і всі мріють стати видатними? А вона справді й не здогадувалася про якусь конкуренцію. Тоді вперше про це подумала і вирішила раз і назавжди: «Мені байдуже, чи тут їх багато, чи одна, чи немає жодної. Я маю своє життя і ним живу». Водночас їй цікаво спостерігати за колегами.
— Часто буваю в оперному. Здається, там у повітрі завжди висить якесь гнітюче напруження. Багато артистів не раз підтверджували, що моє відчуття не помилкове. Як ти від цього боронишся?
— Не знаю, чи я захищена від цього. Просто я незалежна, свободолюбна людина. І не звикла чекати, коли мені хтось накаже, що робити завтра.
— А якщо хтось активно заважає?
— Якщо заважають (є люди, які поставили мені чимало перепон), я ніколи не шкодитиму їм. Усе віддаю на суд Господа Бога.
Щороку Валентина дивує шанувальників новим проектом. Таким, якого ще не було. Нещодавно разом з акомпаніатором Іриною Шестеренко співачка представила компакт-диск «Романси та фортепіанні твори Сергія Рахманінова». На концерті з цієї нагоди царював дух любові — такий, який буває лише на зібраннях знавців. Вічну музику у виконанні Валентини слухав цвіт культурної столиці. Олександр Биструшкін на годину перестав бути столичним начальником і згадав про своє акторське покликання. Він читав вірші і, опустившись на коліно, цілував руку примадонні (на знімку).
— Мені приємно, що ти помітила: жоден із моїх проектів не повторює попередній. Напевно, це риса мого характеру. Мені весь час треба щось змінювати в житті. Тим паче коли це стосується професії. Не уявляю, як це мої шанувальники прийдуть на концерт, а я їм повторю те, що було торік.
— Тим часом естрадні зірки дозволяють собі співати роками одну пісню і вважатися на своєму олімпі кращими...
— Це дещо інша специфіка. Хоча, здавалося б, мені як академічній співачці, складніше, думаю, у мене більше простору. Якщо мене зацікавив якийсь жанр, я спробую себе в ньому. А естрадні, коли вже обрали якийсь стиль, змушені бігати по колу.
— Валю, а чому саме Рахманінов?
— Мене завжди цікавив камерний жанр. А Рахманінов — один з найулюбленіших композиторів. П’ять років тому, до його 125-річчя, зробила програму в Колонному залі. Тоді я для Рахманінова, вважаю, була сирувата. І ось тепер, уже на 130-річний ювілей композитора, записала його твори (це вже п’ятий диск В. Степової. — Авт.). Нині зовсім по-іншому сприймаю музику, можу щось сказати як співачка. Душу викласти. Ось і народилася ідея зробити такий подарунок собі і тим, хто любить Рахманінова.
— І Валентину.
— Дякую.
— Знаю, що ти не погоджуєшся на гастролі, так би мовити, невисокого рівня. Чи запрошували тебе на роботу в оперні театри Європи?
— Тоді коли можна було туди поїхати і почати все з нуля, я зупинилася і подумала: «А навіщо? Залишити все, що в мене вже є, мою країну?» Коли постав такий вибір, я багато розмірковувала про те, що для мене моя батьківщина, моя професія, моя сім’я...
— У тебе були проекти на межі класичної і популярної музики...
— Насамперед то було просто цікаво. А ще відчувала, що така хвиля пішла, це актуально.
— Але ж у пресі не раз піддавали критиці Волочкову, Баскова, Ванессу Мей, Емму Шапплін — за такі своєрідні компроміси.
— Коли з’являється щось нове, завжди засуджують. Я все нове сприймаю дуже позитивно. І коли щось робити високопрофесіонально, незалежно від жанру, то це має право на існування. Свого часу і Йоганна Штрауса сварили, і Верді, але сьогодні ця музика — найкраща. До того ж я знала, що це мій найкоротший шлях до широкої публіки. На жаль, у нас у країні не надають належної уваги музичному вихованню. Мало хто знається на класичній музиці. І перш ніж послухати серйозний твір, слухач має полюбити мене як співачку, довіритися мені.
А полюбили Валентину за Церліну з «Дон Жуана» Моцарта, Розіну із «Севільського цирульника» Россіні, Віолетту із «Травіати» Верді, Мюзетту із «Богеми» Пуччіні... Щоправда, в цьому сезоні вона не проспівала в Національній опері жодної партії. Але ходити і просити «Дайте роль!» — це не її. Каже, що втомилася лягати спати і вставати з єдиною думкою: чи візьмуть її у виставу чи ні. Валентина не звикла сидіти й чекати, вона самостійно будує своє творче життя. І сама шукає ареали для метеликів, які співають.
— Це сьогодні твій син брав трубку, з голосом дорослого чоловіка? Я спочатку подумала, що це Ігор (чоловік В. Степової. — Авт.).
— Так. Синові вже 17 з половиною років. У нього нині складний період — він шукає себе.
— Коли востаннє спілкувалася з твоїм чоловіком, ще раз подумала, що тил для співачки — річ важлива.
— Як і для кожного. Ігор — мій друг, чоловік, батько мого сина. До того ж — музичний директор.
— А ти як мама, дружина встигаєш реалізуватися? Приміром, сімейне торжество влаштувати. Накрити стіл — щоб було красиво, смачно...
— Звичайно, для мене родинні свята багато важать. Ось поїду на Великдень до батьків у Полонне (Хмельницька область. — Авт.), пектиму пасочки, фарбуватиму яйця. Мама піде до церкви. І вся сім’я чекатиме на великодні ритуали... А тут, у Києві, мені завжди приємно організовувати свята, коли на це є настрій. Я раптом кидаю все і кажу собі: це день моєї родини... А найкращий відпочинок для мене — на природі. Люблю слухати, як співають пташки, спостерігати за хмарами. Містом не гуляю: машини, дим, одразу пече горло, а для співачки це шкідливо.
— До речі, знаєш, чим мене дивуєш найбільше? Ставленням не так до професії, як до життя. Я спілкувалася з багатьма оперними співаками. Не називатиму їх, бо обуряться. Хоча вони чогось значного й досягли, в їхніх розповідях — суцільне ниття, невдоволення, поза геніїв, яких ніхто не розуміє. А ти інша. Світла якась, не ображена на все і всіх, хоча в будь-якій артистичній кар’єрі не буває рівних доріг.
— Певне, такий склад моєї вдачі, розуму. За останні п’ять років моє ставлення до життя докорінно змінилося.
— В очах публіки Валентина Степова — уособлення прекрасного мистецтва, чогось світлого, легкого, ефірного, недосяжного, можна сказати навіть — досконалого...
— Дякую. Але мені важко про себе говорити. Ось що спостерігала не раз. Може бути поряд десять талановитих співачок. У кожної є голос, зовнішність, гарне вбрання, а сягне висоти лише одна. Те, чого комусь бракує, а в неї є, певне, Божа іскра. Якщо світською мовою — це те саме, що чарівність. Те, що російською називається «обаяние». У житті людина, в якої є ця якість, має більше шансів чогось досягти.
— Думаю, у тебе вона є.
— Не хочу хвалитися. Важливішу роль у житті відіграє дещо інше. Коли я закінчила консерваторію, почала шукати Валентину Степову. І знайшла. Тепер я впевнена, що в мене є абсолютно своя манера співу.
Бесіду вела Ольга КЛЕЙМЕНОВА.
