Є люди-герої, люди-лідери, а Арпад Гьонц — людина-символ. Символ нової Угорщини, символ національний і незаперечний. Вже два роки, як він поступився своїм місцем новому Президентові, відслуживши державі два президентські терміни, але кожен угорець вам скаже, що нині в країні немає людини, яка б мала такий авторитет серед громадян. Коли він передав свої повноваження, угорці проводжали його з гаслами: «Дякуємо, що ви у нас є». Сьогодні Арпад Гьонц знову на пенсії. Чому знову, ви дізнаєтеся з інтерв’ю, яке пан Президент —а саме так продовжують називати його угорці — погодився дати нашій газеті. Зустрілися ми у приміщенні уряду, в резиденції Арпада Гьонца. Довелося постояти в черзі за журналістами місцевого телебачення.
— Схоже, пане Президенте, журналісти не дають вам занудьгувати на пенсії?
— Я вже був пенсіонером, коли став Президентом, — у 68 років. Тож уже чимало часу на пенсії. Займався літературною діяльністю, літературним перекладом, журналістикою. Як кажуть — на вільних хлібах...
— Ваш переклад «Володаря кілець» Толкієна мав великий резонанс. Щось ще плануєте перекладати?
— Я сам не думав, що цей переклад буде такий популярний. Хоча перекладав уже двадцять сьоме видання цього твору, оригінальне, звичайно. Так, протягом тривалого часу в Угорщині ніхто не наважувався за нього братися. Був один літературний перекладач, дуже авторитетний, який взявся за переклад, але, на жаль, дуже рано помер. І після того знову ніхто не наважувався на цю роботу. Бо справді, перекладати такий великий обсяг — це як самогубство. Але я це зробив, як кажуть, за один подих.
Я виїхав у провінцію, в замок у Ваяї. Поселився в південній вежі. І єдиною живою душею, з якою я спілкувався, була мишка. Я усамітнився і цілком присвятив себе цьому творові. І так ним перейнявся, що вже знав, як розгортатимуться події далі. І я не сказав би, що це було дуже важко. Просто багато за обсягом.
І взагалі літературний переклад — це як дуже цікава гра. Перекладач має всі потрібні інструменти, і тільки повинен уміти ними користуватися. А те, що для цього треба вивчити (щоб це було справді професійно), — можна вивчити. До того ж це дуже цікаво. Одного дня я полюю на кита, а іншого — перекладаю якийсь твір про середньовіччя. Це саме та робота, де не нудно. А от щодо того, чи можна заробити на хліб, то досить важко. Зараз я не займаюся літературним перекладом, слава Богу.
— Вас в Україні знають і пам’ятають. І очевидно, завжди пам’ятатимуть за ваш приїзд 1990 року. Тоді його розцінили як дострокове визнання нашої незалежності. Ви мали саме таку мету?
— Так. Саме це було моєю метою. В географічному плані для нас Україна найважливіший східний сусід. Наша земля і частина України свого часу належали австро-угорській монархії. А та атмосфера, яка панувала в Україні, для мене була не чужа. Я її відчував... Я маю зауважити, що це перша моя найважливіша міжнародна поїздка. Підготовці до неї віддавав кожну хвилину. Це був період, коли демонстрація наших дружніх почуттів була надзвичайно важлива і для Угорщини, і для України.
Якщо дозволите, пригадаю такий момент. Мені навіть у сні не снилося, що військові в радянській парадній формі, бо тоді ще був Радянський Союз, вітатимуть мене в почесному караулі. І ця почесна варта справила на мене надзвичайне враження. По-перше, це справді було дуже гарно. По-друге, було відчуття якоїсь нереальності, дива. Мене розмістили в Маріїнському палаці, я вперше в житті мешкав у таких великих апартаментах. Ці апартаменти складалися з семи кімнат. І я припустився однієї помилки. Спробував сам вимкнути світло. В результаті опинився в цілковитій темряві і навпомацки блукав незнайомим палацом. Знадобилося 15 хвилин, щоб нарешті дістатися туди, куди мені було треба. Тепер вже знаю, як треба починати гасити світло.
А ще хочу сказати, що саме в Україні я мав нагоду побачити реальні наслідки війни. Те, що лишилося у спадщину, її рани, її біль. В Україні разом з німецькими були присутні й угорські війська. І це трохи позначилося на подальших взаєминах. Чудово усвідомлюю, що ніде не раді, скажу це слово, окупантам. Але більш ніж переконаний, що поряд із поганими спогадами були і прояви людських стосунків, які теж запам’яталися. Наприклад, у Будапешт, де я мешкав під час другої світової війни, прийшли війська Другого українського фронту. І пам’ятаю, що здебільшого там були люди похилого віку з сивими бородами і 15-літні хлопчаки. Тоді я і зрозумів різницю між армією республіки, яка проживала в окупації, тобто України, і збройними силами, наприклад, російської армії. Кожна людина, з якою зустрічався в Україні, когось втратила на цій війні. І це також частинка спогадів і вражень, які я маю про Україну. І водночас це спогад і про угорську армію, яка там перебувала. За цими спогадами — біль, який тягарем лягає на плечі й одного, й іншого народу. Але я вважаю, що цей біль може забутися, якщо буде людське спілкування. Тільки так можна подолати минуле непорозуміння. Ви згодні зі мною? Це засвідчує і сучасність, адже в нового покоління ці спогади сіріють. Це епізод нашої спільної історії. Таке минуле, але майбутнє за іншим. Я маю зауважити, що про це ще ніде нікому не казав. Ви погоджуєтеся з цими думками?
Скажу, що та моя поїздка в Україну була набагато важливіша, значиміша, вражаюча для мене навіть після того, як побував у інших країнах. Жодна поїздка не справила на мене такого враження. Це пов’язано ще з тим, що чинник ризику був набагато вищий. Водночас ми всі відчували, що це історичний момент, і відповідальність, як тягар, лягала на наші плечі. Тоді я зрозумів, що саме Угорщина може стати вікном у Європу для України.
— У багатьох інтерв’ю ви дуже тепло відгукуєтеся про Україну. Мені розповіли, що під час переговорів з Президентом Єгипту Хосні Мубараком ви цілих п’ятнадцять хвилин присвятили, щоб виклопотати дозвіл на встановлення в Єгипті пам’ятної дошки Лесі Українки. Чим викликана така симпатія?
— Це дуже важко сформулювати. Але я з першої хвилини відчув, що між нами є щось родинне. Закарпаття я знав, їхав туди не як незнайомець. Хоча там теж були неочікувані моменти. Наприклад, коли відкривали пам’ятник угорському поетові Шандору Петефі, зібралися представники національних меншин, а виступав посол ще Радянського Союзу. То була подія — на перехресті минулого, сучасного й майбутнього. Одразу у трьох вимірах. Ми прилетіли на старому військовому літаку, який називався Гаррі. А ми називали його Гаррі Янош (в Угорщині так кажуть про старого бідного селянина — Авт.). І коли я подивися з вікна вниз і побачив, що десятки тисяч людей під церковними знаменами стоять і чекають на мене, то просто стиснулося горло. І я відчув цей одночасний подих минулого і майбутнього. Такого я більше ніколи в житті не відчував. Звичайно, кожне майбутнє в певний час стає сучасністю. Тож наслідки тих емоцій я відчуваю і тепер. І ці незабутні враження мене стимулюють.
Імовірно, і для України в той період принципово важливо було повернути погляд на Захід. Як погляд у майбутнє. І знайти баланс з реальністю, щоб розв’язати питання з Росією в реальному часі.
— Очевидно, ви стежите за подіями, що нині розгортаються в Україні. Зокрема, в нашому парламенті відбулися слухання щодо конституційних змін. Парламентсько-президентська форма правління — модель європейська й вона прекрасно виявила себе на прикладі Угорщини. Ви можете вже коментувати події, що відбуваються в сусідній державі. Як оцінюєте перспективи України як парламентсько-президентської республіки?
— Я сказав би, що з колишніх республік Радянського Союзу найбільші шанси для цього має саме Україна. Вона, по-перше, за площею досить велика, щоб мати власне обличчя. Має власну армію. Великий потенціал у промисловості. Тож може стати міцною європейською державою. Я і надалі дотримуватимуся думки, що Україна належить до тих держав, промисловість яких здатна розвиватися. Вона має найкращий порівняно з іншими пострадянськими країнами потенціал для розвитку туристичної сфери. А географічне розташування України таке, що вона може одночасно дивитися і на Захід, і на Схід. Це її перевага. Україна сама вирішуватиме, яка модель для неї прийнятніша. Досить часто у мене створюється таке враження (може, ви іншої думки, якщо так, то виправте мене), що Україна винятково через внутрішні непорозуміння і чвари не цілком використовує в міжнародній політиці свій потенціал і переваги, які їй надає географічне розташування. Але не сприймайте мої слова як вирок. У жодному разі. Можливо, якби я був глибше обізнаний з вашими історичними подіями в розвитку, то у мене склалася б інша думка. Вважайте, це суб’єктивний погляд. І я думаю, що Угорщина, хоч і маленька держава, але як сусіда України вона багато в чому може допомогти їй в орієнтації на Захід, в її інтеграції. І з іншого боку, це підсилювало б значення і самої Угорщини. Адже Україна є надзвичайно важливою для Європейського союзу. Не тільки з огляду на географічне розташування, а й у культурному значенні. Я вважаю, що Україна, виходячи з того, які проблеми їй доводилося успішно долати, має всі шанси інтегруватися в Європу. Вона це заслужила. І не слід вважати, що нині для неї зачинилися двері чи вікно. Просто мені здається, що Україні доводилося розв’язувати питання, пов’язані з незалежністю, і вона не мала часу виглядати в те вікно.
— В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що президент не може перейти через одну межу — людське життя. Нині в Іраку триває війна, і Угорщина підтримує позицію США. Якби тепер були президентом, якою була б ваша реакція?
— Я просто не смію наважитися сформулювати свою думку. Можу тільки сказати, що дякую Богові, що мені нині не треба займатися цими питаннями і приймати рішення. Ця війна втрутилася у відносини Європи та США, Сполучених Штатів Америки і мусульманського світу, вплинула на внутрішні взаємини в Європі. Одне слово, на всю ту політичну дійсність, яка нас оточує. Вона, звичайно, торкнулася всіх тих держав, які нині вступають до Європейського союзу. Для нас, як країни, що інтегрується до ЄС, важливо, щоб це не зашкодило нашій інтеграції і розвиткові та зміцненню Європи.
Оскільки нині я не політик-практик, мені важко побачити ті рушійні сили, які спричинили цю війну. Шкала їх надзвичайно широка, починаючи від подій 11 вересня і закінчуючи інтересом до нафтових родовищ. Війна триває, і я можу тільки єдине побажати, щоб військова акція якомога швидше завершилася. А щодо політичних наслідків, то мені важко їх однозначно прогнозувати. Як вона вплине на мусульманський світ, думаю, залежатиме від того, наскільки затягнеться військова акція. Так само невідомо, як реагуватимуть країни Близького Сходу, з огляду на їх нафтові інтереси. А якщо ви спитаєте, чи я радію війні, то можу однозначно сказати — не радію.
— Яке своє досягнення вважаєте найважливішим у житті?
— Важке запитання ви поставили... Моє життя, ті завдання, які я брав на себе як літератор, письменник чи як голова Спілки письменників, або навіть як член опозиційного руху, потребують більше часу, ніж я можу витратити, щоб проаналізувати в мемуарах. Я сказав би так. Події з людиною відбуваються. І коли вона опиняється перед вибором, то прагне прийняти рішення якомога чесніше. Я вважаю: стосовно всього, що я зробив, — моя совість чиста. Та якщо ви або хтось інший скаже, що це можна було зробити і краще, я з цим теж погоджуся. Але людина просто не може перескочити через себе. А якщо мене запитають, кому я завдячую за те, якою людиною став, чого досяг, то я відповім —своїй мамі. Духовний спадок, що від неї отримав, я проніс через усе життя. Адже людина саме від мами отримує запас любові до світу, який і супроводжуватиме її до кінця днів. І саме від кількості тієї любові залежить подальша доля людини. А я від неї багато отримав. Одне слово, за все моє минуле цілком відповідальна моя мама.
Інтерв’ю взяла Наталя ФІЛІПЧУК.
Редакція дякує за допомогу в організації інтерв’ю Посольству і особисто Послу України в Угорщині В.Дурдинцю.
