Начальник нашого ЖЕКу удостоїв мене високої честі, запропонував роботу. Якось я делікатно спитала його, чому не видно двірнички Олі, чому вона не прибирає? Він відтяв: «А ви підете прибирати? Пишіть заяву!»
Ну про що говорити з «бонапартами» комунальних служб? Зате з Юлією Миколаївною говорити завжди приємно. Гадаю, цю жінку послав до нашого двору добрий ангел, а не начальник ЖЕКу. Де ви бачили двірничку, котра б із власної охоти працювала за себе й напарників навіть у вихідні? В ніч на суботу випав сніг, і вона розчищала доріжки, «свої» й «чужі», бо як люди вийдуть з дому? Ніхто її не просить про додаткові трудові вахти, сама рветься до роботи, тягне відра з піском і посипає доріжки. А зросту маленького і хвалиться, що має 60 літ безперервного трудового стажу. Нині їй під 80. Працює не через нужду. Живе з донькою й онуком, ті дбають про неї. Мабуть, у Юлії Миколаївни таке хобі: любить прибирати, щось комусь дарувати.
Виходжу вранці у двір, а вона здалеку: «Доброго здоров’я!» Юлія Миколаївна (хто б назвав її бабою Юлею?) завжди усміхнена, розпашіла, розмахує сніговою лопатою, наче граючись. Перекинуся з нею словом — де й береться добрий настрій!
А життя у неї не завжди добрим було. «Я почала жити по-людськи, коли чоловік помер. Пив дуже, бив мене...» По війні її прислали сюди з російської глибинки для розбудови радвлади.
— Послали в село агітувати за колгоспи. Там мене добрі люди заховали на горищі, — розповідає Юлія Миколаївна. — Радили: «Тікай звідси, бо життям заплатиш». Нібито тут росіян не люблять, а я ніколи не відчувала. Правда, Оля мене чомусь незлюбила. «Нащо вам працювати на пенсії?» — каже. А сама хитра, на трьох ставках працює. Я восени і свої, і її мішки з листям вивозила з двору. Зупинила сміттєвозку, попросила хлопців, щоб забрали листя, дала їм за це десятку. Сміються: «Звідки ви така взялися?» Начальник потім повернув мені гроші. А я така рада: вчора зарплату дали за минулий місяць. Тепер заплачу за воду, світло. (До слова, один відомий львівський підприємець якось заборгував за газ кілька тисяч гривень, і нічого! — Авт.)
Вдома, після роботи, Юлія Миколаївна в’яже шкарпетки, рукавички, безрукавки. Ні, не продає, а роздає їх. Багата! Якось покликала мене і вручила п’ять пар чудових вовняних шкарпеток різних кольорів. Просто так. Як вони мені стали в пригоді холодної зими! А вона не хотіла брати гроші за подарунок, ледь вдалося запхати до її кишені десятку. Мовляв, це не плата, а дуже скромний презент до прийдешніх свят. Почистивши гардероб від зайвини, виношу у двір кілька пар добротного шкіряного взуття. Може, знадобиться щось двірничці? Де там! «Я ще ніколи не носила нічого чужого!» — гордо каже аристократка віника й лопати. Мені ніяково. Прошу у Юлії Миколаївни лопату, кидаю кілька разів сніг, і вже бракує повітря. А вона тим часом розповідає мені «відомчий» секрет.
— Послухайте, що діється! Я відкидала сніг від стін, а начальник каже, що треба — попід стіни, щоб люди там не ходили, коли бурульки падатимуть з дахів. Але ж тоді вода потече у ваші підвали!
Отак поговоримо із Юлією Миколаївною про криводзеркалля комунгоспу і всього нашого життя, й мені стає зрозуміло, про що маю писати. Зрештою у журналістів із комунальниками багато спільного.
Ми — також «асенізатори»...
