Мікросоціум: замітки на полях

Воістину, не вгадаєш, як наше слово відгукнеться. Cеред «Заміток на полях» йшлося про пенсіонерку, котра пасла кіз у Стрийському парку й поскаржилася, що їх доведеться порізати, бо нема чим годувати: хтось спалив сіно. Невдовзі — дзвінок до корпункту. Телефонує директор ВАТ «Ясинуватський машинобудівний завод» Віктор Трубчанін: «Передавати сіно з Донеччини несерйозно, а от гроші вишлю. Давайте адресу!»

Отак були порятовані кози. Віктор Іванович ніби натякнув: будьмо уважні один до одного, бо кожний може опинитися в ролі «офірного цапа». Тепер вряди-годи ми розмовляємо по телефону. Якось підприємець поділився зі мною філософією життя:

— Знаєш, що таке свобода? Це не тоді, як робиш, що хочеш. Свобода — можливість не робити те, чого не хочеш.

Отаку свободу він і сповідує. Щасливий! Я дізналася, що в Ясинуватій його підприємтво називають «територією любові». Підприємець утримує на території понад 600 бездомних собак. Кожна має свою будку. Їм згодовують щодня 200—300 кілограмів м’яса, тонну каші. Скептики скажуть: невже треба стати собакою, щоб заслужити на таку увагу? Ні, треба просто залишатися людиною. У всьому.

... Інші читачі так щиро й відверто розповіли в листах про свої болі, що я розгубилася. Чи ж маю право оприлюднювати чужі сповіді?

«... Звусь просто — Тамарою, така собі жіночка постбальзаківського віку. Ще два роки тому мешкала у великому місті, мала все необхідне. А зараз живу в рідному селі, біля тяжкохворої мами. В неї бронхіальна астма. Мамі потрібне чисте повітря, спокій, тиша. І я вирішила кинути все й нести свою шанобу трошки далі, чим вартувало б. Хіба впустиш хрест посередині дороги?

Особисте життя не склалося чомусь. Може, доля така у мене гірка, може, розминулися. Важко тепер судити. Нелегке життя скрізь, а тим більше — у селі глухому, на крайньому північному Сході України (зовсім поруч вже Брянщина). Реформи кляті — вони торкнулися і нашого забутого Богом Полісся: ані колгоспів, ані ладу, скрізь — хаос жахливий. А ще коли і своє безсилля болить, то наче аж чуєш, як сивіють коси...

Втішаюся мудрими словами Ліни Костенко: «Тож веселімось, людоньки, на людях...» Отак і мене врятувала від розпачу хоч на лічені дні випадкова зустріч з вами. А там ще якусь несподівану новину принесе радіо (дякую Богові, воно є в нашій хаті!), і я буду триматись за букви і звуки. Багато моїх друзів, кумів, родичів нездатні простити: мовляв, нерозумна голова, кинула все і скнієш у темряві.

І не все ще геть погано на цьому світі, бо десь у прекрасному Львові є ви, пані Оксано. В нашій поліській глушині чимало людей передплачують ваш «Голос України». Хай живеться вам легко, хай пишеться врожайно, хай буде видно далеко!»

Цей лист незнайомки до глибин заторкнув душу. Дорога моя посестро! Поділюся з вами дуже особистим. Колись моя мама померла від тої самої астми. Я була зовсім юна і не надто замислювалася над тим, як і чому треба нести свій хрест. Вкрай виснажений безсонними ночами батько (вдень треба було йти на роботу) якось зірвався і сказав: «Так жити не можна!» Мама уважно подивилася на нього і мовила стиха: «Уже недовго». І за два дні померла. Спливли десятиліття, а муки каяття не полишили нашу родину. Тамаро, гадаю, ви — щаслива. Бо маєте силу, аби не залишити хрест на півдорозі. Поетеса з Івано-Франківщини відгукнулася на «Замітки» віршем. Там є рядки — наче вам (нам) писані:

...Написав свою сповідь і Юрій Павлович Мусатов із Сіверськодонецька. «Я мав два інсульти. Тепер почались кризи. Багато літ не розмовляв, не писав, не ходив. Живу сам у чотирьох стінах. Читаю Біблію. І всі ваші статті читав від слова до слова. Ви надихаєте мене на життя...» Юрій Павлович пише, що не хоче залишати своє помешкання державі. Не вірить, що хвороби дозволять жити довго, хоча 22 березня йому виповнилося лише 65 років. Було б добре віддати квартиру якійсь порядній людині, але де її знайти? Одні рекомендують податися в будинок престарілих, інші радять писати заповіт. Усього цього остерігається чоловік. Спираючись на ласку Божу й сприяння газети, сподівається, що знайдеться добра душа, надійна людина, якій він зміг би зробити подарунок. А чому б нам разом і не повірити в такий дарунок долі? Знайшовся ж добрий чоловік, навіть для цапа вислав гуманітарку! Тримайтеся, Юрію Павловичу, і нехай не полишає вас надія. А наша газета — з вами.

...Із Макіївки на Донеччині написав юрист Марк Новиков. «Голос України» — єдина газета, котру я постійно читаю. З яким задоволенням і радістю прочитав замітки «Дозвольте нам освідчитись в любові». Таким самим бальзамом для душі було читання статті «Малиновий дзвін священика і фермера Володимира». Хочу вірити, що таких людей дедалі більше з’являтиметься в цьому вертепі, на який перетворена наша Україна. Хотілось би прочитати в «ГУ»: чи є такі святі й порядні люди серед згромадження наших цинічних і брехливих політиків?»

Ех, пане Новиков, із святими — сутужно. Чи не згодні ви на трохи грішних, зате щирих і щедрих душею? Такі люди є, і про них охоче пише наша газета. Гадаю, в наступних листах читачі неодмінно вкажуть адреси порядних душ, на котрих і тримається наш світ.

Завершу наш заочний діалог рядком листа Людмили Ткачик із села Рожанки на Львівщині. Ці слова адресовані не лише газетярам: «Даруйте добре слово як молодим, так і нам, престарілим. Нам його так недостає. А воно — цінніше за гроші!!!»

На цю замітку мене надихнув уже згадуваний Віктор Іванович Трубчанін з Донеччини.

Ще недавно я була переконана антисобачниця, вважала, що любити слід людей, а вже потім — тварин. І ось на тобі: знайомі подарували пухнастий клубок, який жалібно пищав. Кажуть — пудель. Я погладила його. А донька сказала: «У мене ані братика, ані сестрички. Хай буде песик, я його доглядатиму!» І я здалася. Пса назвали Фердинандом, Фредиком. Коли принесли «пуделя» до лікаря на щеплення, він посміявся і написав у собачому паспорті: «Тер’єр»!

Зараз, коли оце пишу, собача голова теліпається на моїй руці. Як перечитую написане, Фердинанд піднімає морду й зітхає: «Ну що, на кісточку заробимо?»

Звісно, вигулюю Фредика таки я, прибираю за ним також я. Донька ревнує: «Йому можна сидіти в тебе на колінах, а мені — ні?»

Тепер я — дама з собачкою. Я відкрила, що людину «при тварині» цінують вище! Скільки незнайомих почали вітатися: «Як здоров’я, хто зробив таку гарну стрижку?» Спершу думала, що йдеться про моє здоров’я. Та ні, про Фредикове. І про його зачіску, уп’ятеро дорожчу за мою. Одна старенька давала за Фредика 100 доларів (!), бо він нагадував їй покійного песика. Ну як не простити такому цінному псу погризені капці!

Фредик чесно заробляє на хліб: привчає мене до здорового способу життя. На ранковій прогулянці (собачка попереду, дама за ним) я роблю зарядку. Якби не Фред, чи встала б рано, чи вийшла надвір у негоду? Ще недавно не розуміла собачників, які годинами розповідають про своїх улюбленців. А тепер розумію навіть ту львівську пані, котра викликала «швидку», мовляв, помираю. А як прибули лікарі, попросила допомогти недужому песикові: «Як він здохне — у мене справді буде інфаркт». І лікарі зрозуміли.

Втім, це мене «повело». А я хотіла сказати про інше — про цивілізоване співжиття людей і тварин великого міста. Так, брати наші менші завдають чимало клопоту. А може, вони лиш підкреслюють наші біди і вади? Ось бачу без намордника бійцівського пса, роблю зауваження господарям, ті огризаються: «Закрой пасть!» Отак і живемо, з’ясовуючи, хто пес, а хто людина.

У центрі Львова часто бачу миловидну інтелігентної зовнішності жінку із скринькою в руках. Валентина Павликовська збирає кошти для собачого притулку. Валентина Віталіївна сорок літ була геологом, нині на пенсії, підробляє прибиральницею, а собачий притулок —її громадська справа. Стоїть отут роками, її вже знають і кладуть у скриньку дещицю. Щедріші ті, хто сам має собак. Жертводавців мало. Лиш один підприємець щомісяця переказує на рахунок притулку 100 гривень.

— Це ганьба, що в нашому місті більше дбають про гицлярню, аніж про притулок для бездомних тварин. Знаєте, як у гицлярні знищують собак? Електричним струмом! Кам’яний вік!

Притулок, яким опікується Валентина Віталіївна з активістами Товариства захисту тварин, — під Львовом, у Брюховичах. Нині для селищної ради він, кажуть, мов кістка в горлі. Його десять літ тому збудували за сприяння англійських волонтерів. Ті сподівалися, що на харчі для собак і котів львів’яни самі зберуть кошти. Беру гостинці (хліба, кісток), вирушаю в Брюховичі. Місцеві жителі показують дорогу «до притону». За що так? Собаки і коти ведуть там цілком моральне життя. Ну плодяться, бо на стерилізацію коштів нема. Цуценят прилаштовують в добрі руки за оголошеннями.

Собачий хор радісно вітає мене. Тут майже 130 собак, кілька десятків котів. Доглядальниця Аня познайомила мене із «крутеликом», що вважає себе отаманом і першим претендує на кращі шматки. Ну все, як у людей!

Собаки трохи обшарпані, але кістками не деренчать. Їм варять кашу в польовій кухні, подарованій армією. М’ясокомбінат дає кістки, та собаки понад усе люблять хліб. Але й такий скромний раціон треба щоразу випрошувати у благодійників. А послідовників Віктора Трубчаніна у Львові немає.

Собаки в притулку не агресивні, та іноді гризуться. Тоді Аня кличе Берту, щоб навела порядок. І собача «берегиня» рознімає забіяк. Як не нагородити її? Аня відчиняє хвіртку, випускає Берту і та отримує мій приз — шматок сала. І як жадібно ковтає! Я розумію, що так само жадібно з’їли б це сало й бомжі, що порпаються в смітниках і замерзають на вулицях. І притулку для них немає. І ніхто не збирає для них подаяння. Та вони принаймні уміють говорити. А ці — лише дивляться відданими очима. Сюди приводять доживати старих собак. Одна пані привела вівчарку. І пішла собі, а псина заплакала рясними сльозами.

Собаки, виховуйте людей. Може, ми станемо краще?