Шахту закрити. А людей — викреслити?

Порівняння з країною, яка воює, цинічне, але влучне. З тією лише різницею, що добротні будівлі на околиці Донецька зруйновано в мирний час і, кажуть, із найкращими намірами. Шахта потрапила під прес ліквідації кілька років тому — як безперспективна. Не сперечатимемося про доцільність такого кроку (хоча мешканці тутешнього селища переконані, що вугільне підприємство могло би ще жити). Поговоримо про наслідки. Не такі вже й довготривалі — минуло кілька років. Що змінилося?

Зупиняємося перед руїнами, перетвореними на смітник, де риються бродячі собаки. Мій «екскурсовод» — читачка газети Зінаїда Яківна Яцкевич —пам’ятає кращі для селища часи. Ось тут були магазини. Продовольчий, а там промтоварний. Тепер будівлі знищено. Проходимо далі: ось колишня житлова контора, де на першому поверсі містилася котельня. Нині будівля стоїть без господаря, із вибитими вікнами, видертою «з м’ясом» електропроводкою... «Ось тут була аптека, а тут —ощадкаса, — водить рукою моя співрозмовниця. — А там перукарня, майстерня з ремонту взуття...».

Прикмета часу: в селищі обладнано дитячий притулок —безбатченків щороку більшає. Зате розтрощено до цеглинки дитячий садочок № 243 — добротну двоповерхову будівлю, із прибудовами і майданчиками. Такі ось парадокси.

— Тепер живемо гірше, ніж після війни, — каже Зінаїда Яцкевич. — Тоді у людей якийсь підйом був, ішли і працювали, знали, що для себе. Я саме була комсоргом, ми всю галявину засадили деревами. А тепер її вирубують на дрова. Топити нема чим, замість трьох тонн вугілля привозять одну.

Разом із соціальним працівником Валентиною Опанасівною Дюмкіною проходимо за кількома адресами її підопічних.

— Старі, сліпі, навіть не виходять з двору, —пояснює працівниця терцентру. — Газ замовити, продукти принести, борщ зварити — все це я роблю. Мало того, дехто навіть розучився говорити! Проводять дні в самотності, наче в камері ув’язнення. Їм немає з ким поспілкуватися.

97-річна Софія Василівна Гулан довго вдивляється у шибку перш ніж прочинити двері хатинки, яка наче вросла в землю. Найстаріша мешканка селища каже, що сама порається по господарству: топить піч, варить їсти, пере білизну.

— Ніженьки болять, спина болить, голова болить, —скаржиться бабуся. —А ходити треба. Вчора хотіла попрасувати хоч одне платтячко, спробувала —ні, праску не втримаю, відставила вбік. Буває, стукають у вікно, а я поки долізу з паличкою, може, думають, сплю. А я поки дістануся... 

За наступною адресою до нас виходить молода жінка. Валентина Дюмкіна простягає згорток: «Ось тут речі для твого малого підібрала, згодяться». Жінка ніяковіє: «Та він зараз у лікарні... До літа, може, заберемо... Тоді топити не треба буде...». У господарки двоє дітей, обидва — в казенних будинках (меншому виповнилося чотири місяці). Може, і на краще, адже, схоже, особливих материнських почуттів жінка не відчуває... На сусідній вулиці — така сама історія: бабуся виховує двох дітей, тоді як їхня рідна мати подалася світ за очі. Околиця потихеньку вмирає і деградує морально, не маючи попереду перспективи.

Громада «Провіданська» — ця табличка з’явилася на колишньому шахтному будинку культури порівняно недавно. Назва символічна: першим капіталістом у цих краях, кажуть, був власник шахт німець на прізвище Провіданс. Заступник голови громади, вона ж — голова селищної ради Надія Андрієнко — вважає, що своєю роботою новостворена організація змогла вселити в людей надію і віру у власні сили. У день мого приїзду в приміщенні громади роздавали одяг із «гуманітарки». Тут зібрали власними силами бібліотеку, облаштували дитячий майданчик перед будинком культури, встановили лавочки. Не минають жодного свята, на які збирають мешканців селища: на 8 Березня — вдів загиблих шахтарів, на 23 лютого — ветеранів і призовників... 

Утім, проблем вистачає: адже вся діяльність громадської організації будується винятково на ентузіазмі. Та на членських внесках в розмірі... аж дві гривні на місяць. Тривожить «провіданців» і те, що занедбане приміщення клубу, де тепер розташувалася громада, начебто пообіцяли віддати в користування громаді, однак офіційного рішення про це досі не прийнято. 

На запитання, що змінилося після закриття шахти, Надія Андрієнко відповідає категорично: «Все. І на гірше».

— І аптека у нас була, і перукарня. Вулиці чистенькі, сміття прибиралося, зелені багато. А зараз селище вимирає.  Ввечері на вулицю вийдіть — жодного ліхтаря. Я живу неподалік Пролетарського райвідділу міліції. Виходжу вранці з дому — по 10—25 шприців валяється. З кров’ю. Я беру їх на лопату і виношу. Там же школа поруч, діти, вони ці шприци підберуть, у лікарів граються...

Сказати, що в селищі панує антисанітарія, — значить нічого не сказати. На три двоповерхові будинки по вулиці Камишинській —одна колонка з водою, один туалет і один смітник. Мешканці житла довоєнної забудови не мають у квартирах жодних зручностей: ані води, ані опалення, ані каналізації. Даруйте за подробиці, але охочих узимку вискакувати поночі до громадської вбиральні у дворі знайдеться мало. Тож уранці до смітника тягнуться мешканці з відрами... Самі здогадуєтеся якими. Навіть у холодну пору звалище, м’яко кажучи, не озонує (ось тоді, стоячи поруч, я оцінила переваги холодного весняного дня!).

На додачу на загальну купу хтось викинув двох дохлих собак. Найстрашніше, що саме під цим смітником, а ще — під громадським туалетом і цвинтарем —проходить труба водогону. Які у нас труби, самі знаєте. Яка якість питної води — теж. А поруч — школа, де дітлахи на перерві вискакують водички попити до колонки...

— У наших будинках уже всі мешканці перехворіли на вірусний гепатит, —зітхає Надія Андрієнко. — Просимо, щоб звернули увагу на нас. Літо ось-ось настане, кругом сморід, сміття... Хоч би собак цих прибрали, адже діти, все на виду!

Окремо — про «неблагополучних» мешканців, яких тут вистачає. Помічаю на другому поверсі вікна без скла, затягнуті плівкою і підіткнуті ганчірками. Стукаємо у двері — нікого. Втім, вхід до квартири вільний, замків тут немає. Те, що вдається побачити всередині, важко висловити цензурними словами. Підлога вкрита товстим шаром газет, використаних поліетиленових пакетів і бруду. У кутку, біля зруйнованої печі, — дірявий матрац просто на підлозі. Жодних меблів. Зате обидві кімнати заставлені пластиковими пляшками і трилітровими банками, заповненими рідиною характерного кольору. По вінця повна і велика миска посередині «спальні». У походженні цієї рідини сумнівів не залишає стійкий запах громадської вбиральні. Господар житла, розповідають, кілька років звільнився після відбуття покарання, ніде не працює, пиячить і влаштовує «посиденьки» з «колегами» просто у своїй квартирі. А на голови сусідів знизу капає аж ніяк не «Шанель № 5».

— Куди я вже тільки не скаржилася, — зітхає сусідка, Галина Яківна Кочеткова. — Одному Богові хіба що. Точніше, Богові скаржилася, але він мені нічого не відповів. А в ЖЕУ кажуть, що не можуть виселити людину з квартири. Так і живемо.

Так і живуть у цьому селищі й мешканці одноповерхових будинків, підтоплених кілька років тому. Рівень води був такий, що люди ходили по хаті в гумових чоботах і в них же лягали спати. А «нагорі» тим часом сперечалися про причину несподіваної повені: чи то через закриті шахти, які припинили відкачування води, чи то через стихію. «Трохи зробили дренаж, вода пішла, підлога залишилася гнити. Стіни мокрі й досі. Люди ходять, б’ються, домагаються, а їм у відповідь: «Немає грошей, фондів», —розповідає Надія Андрієнко.

Проект закриття шахти № 6 «Червона зірка» читаєш, як захоплюючий роман. Фантастичний переважно. Ось лише неповний перелік того, що обіцяли виконати для пом’якшення соціальних наслідків ліквідації.

На будівництво житла черговикам (пенсіонерам, інвалідам праці, родинам загиблих на виробництві) — 7,4 мільйона гривень.

На створення нових робочих місць — 14,6 мільйона гривень, у тому числі на обладнання швейного цеху, банно-прального комбінату і підготовку нової лави на сусідній шахті.

За проектом, мали бути виділені кошти на відселення людей, які проживають у межах санітарно-захисної зони — це 187 родин (607 осіб). Повна вартість будівництва житла і компенсаційних виплат відселенцям — понад 18 мільйонів гривень.

На включення селищних абонентів шахти до системи міської АТС було заплановано майже 1,6 мільйона гривень. Це вже потім, коли мешканці шахтарського селища залишаться практично без зв’язку із навколишнім світом, із Мінпаливенерго надійде відповідь: «Нормативно-правовими документами, якими регулюються питання ліквідації вугільних підприємств та подолання соціально-економічних наслідків їх закриття не передбачається забезпечення телефонним зв’язком мешканців шахтарських селищ у зв’язку із тим, що існуючі АТС шахт, що ліквідуються, повинні були забезпечувати технологічний зв’язок, пов’язаний із їх виробничою діяльністю».

Це вже потім з’ясується, що в нормативно-правові акти, на які посилаються в міністерстві, не вписуються ані телефони, ані квартири, ані ремонти старого житла, ані облаштування селища. Та і самі люди, їхні долі і проблеми, схоже, не вписуються в ці «норми».

На столі голови селищної ради — кольоровий буклет до п’ятиріччя Державної компанії із реструктуризації підприємств вугільної промисловості «Укрвуглереструктуризація». Саме ця установа займається закриттям шахт.

«У 2000 р. Державну компанію «Укрвуглереструктуризація» було відзначено нагородою міжнародної організації «ЕС ХХІ» «Срібний дельфін» у номінації «Підприємство ХХІ століття», — читаю. — Генеральний директор УДКР О. П. Семенов одержав диплом у номінації «Керівник ХХІ століття». Ці нагороди вручаються підприємствам і керівникам, які впроваджують у життя прогресивні зміни, принципи демократії та економічного розвитку».

Ось тільки чому мешканці селища шахти № 6 «Червона Зірка» не хочуть бачити навколо прогресивних змін?

Коментар міського голови Донецька Олександра ЛУК’ЯНЧЕНКА:

— Я не підтримую програму реструктуризації вугільної промисловості. На першому етапі ми пропонували на закритих шахтах віддати зарплату, вирішити питання, пов’язані із соціальною сферою, забезпеченням житлом. Знайдіть телефонні станції, які були при шахті та до яких було приєднано по 500—600 мешканців. Сьогодні шахту закрили, комутатор розбили, але там міської телефонної мережі нема. Вугільне підприємство має 58 мільйонів заборгованості у заробітній платі попередніх років. Усі ці питання поставлено.

На шахті № 6 «Червона Зірка» 182 сім’ї стояли в черзі на квартиру. По 25 років. Ну перейдуть вони до загальної черги у Пролетарському райвиконкомі, — чи буде їхні права порушено? Вважаю, буде. На цій же шахті кілька родин загиблих гірників досі не отримали житло, хоча було рішення державної комісії.

Усі питання болючі, але у нас у бюджеті немає таких статей, у мене немає таких повноважень, які дали б можливість за Міністерство палива та енергетики ще здійснювати ліквідацію вугільних підприємств. Адже не міськвиконком закриває шахту, її закриває відомство. Ця ситуація ще раз свідчить про те, що потрібен регіональний захист інтересів у вищих ешелонах влади.

Донецька обл.