Ясного сонячного дня 28 серпня 2002 року, коли я перетинав залізничний переїзд на проспекті Науки, ввімкнувся звуковий сигнал. Інспектор ДАІ прапорщик Потрійний (КИ 0423), що стояв за переїздом (на Столичному шосе), повернув у мій бік голову і задоволено кивнув...
Я пояснив, що звуковий сигнал ввімкнувся, коли я вже перебував на переїзді, ну, можливо, півметра чи метр не доїхав до першої колії. Інспектор наполягав, що я в’їхав на залізничний переїзд на заборонний сигнал.
У підсумку було складено протокол. У протоколі я зазначив обставини того, що відбулося, обгрунтував свою невинність. А крім того, я вказав в протоколі прізвище свідка.
Після цього інспектор вручив мені пам’ятку, в якій було сказано: «У відповідності до ст. 268 КоАП України особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження, оскаржити постанову по справі.
Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її оповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи».
Тому сказати, що те, що сталося, залишило у мене неприємний осад, було б неправдою. Я щиро сподівався на велику справедливість, яку невдовзі повинен був відтворити суд. І очікував на повістку. Чекав на неї я дуже довго, але терпляче. Розумів, що суддів мало, а несправедливих протоколів — багато. І що на їхній розгляд потрібно дуже багато часу.
Так минуло сім місяців, і я вже почав забувати, про те, що сталося. Але 21 березня я дістав з поштової скриньки офіційного листа. А відкривши його, побачив зовсім не те, на що очікував.
34 гривні без права листування
З’ясувалося, що це виклик від судового виконавця. Служник Закону вимагав від мене подати 20 березня (тобто вчора) квитанцію про сплату штрафу 34 грн. за порушення ПДР. І попереджав, що в разі неявки мене буде оштрафовано на 170 грн. Лід скрес, панове присяжні...
Як пояснив мені судовий виконавець, справу № 3-6464 про притягнення мене до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 123 КоАП України було розглянуто ще... 25 вересня минулого року! З`ясувалося, що суддя розглянула мою справу, не запросивши мене. Високий суд заочно визнав мою винність, «яка була доведена... протоколом (!) про адміністративне правопорушення». (У протоколі, як уже згадував, я заявив про свою невинність і записав прізвище свідка). Врешті-решт суд постановив: накласти на мене штраф у вигляді двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто 34 грн.
Але найцікавіше було в кінці постанови. Там чорним по білому написано: «Постанова оскарженню не підлягає».
Заарештувати. Судити. Розстріляти...
Я поки що не знаю, чим керувалася суддя, розглядаючи мою справу заочно, з численними порушеннями чинного законодавства (10 статей КоАП і Конституції України). Якщо сьогодні когось ні за що штрафують, завтра можуть ні за що посадити, а післязавтра...
До речі, якби такий випадок стався раніше, відновити справедливість було б досить легко. Я міг би звернутися до командира взводу вищезгаданого інспектора, до начальника районної, міської ДАІ чи в Головне управління (департамент) ДАІ. Як свідчить практика, якщо водій справді невинний, він так міг завжди довести свою правоту. А вже в крайньому разі можна було звернутися до суду (не заваленого, до речі, масою протоколів).
Незважаючи на остаточність вироку, я все-таки спробував подати апеляцію. Але ні районний, ні апеляційний суд не погодилися ні прийняти її, ні навіть офіційно відмовити мені, «відфутболюючи» одне одному. От така «справедливість».
Дорогу панові!
Нині всіх українських водіїв «підзаконними» актами розподілили на дві категорії: панів і бидло.
Перші — посадовці різних рангів, що мають машини із «спецномерами». Вони можуть безкарно дозволити собі все, що заманеться: їздити «під градусом», де завгодно і як завгодно, не звертаючи уваги ні на знаки, ні на світлофори, ні на інших водіїв, ні на інспекторів ДАІ. А за бажання можуть абсолютно безкарно обматюкати останніх.
Другі — звичайні громадяни, спостерігаючи, як інспектор ДАІ не звертає уваги на автомобілі, що мчать зустрічною смугою, та ще й на червоне світло, вважають, що теж мають на це право. І нариваються на приниженого інспектора... До того ж уже наперед визначено, що будь-яке покарання, винесене водію, оскарженню не підлягає.
До речі, зовсім нещодавно я став свідком одного випадку. В центрі столиці джип з темним склом повернув на «червоне». Інспектор ДАІ, що був неподалік, на свою біду мав необачність зупинити цей джип, перш ніж роздивився його номери. Водій прочинив вікно і добірним матом висловив інспектору все, що він про нього думає. В цей час до автомобіля, що зупинився, підбіг ще один інспектор, і після тривалих вибачень джип поїхав. Сподіваюся, немає потреби уточнювати, що вибачався не хам, що сидів у джипі, а працівники ДАІ. Не знаю, чи був у той час у машині сам барин, але думаю, що інспекторам, які мали таку необачність, доведеться несолодко.
