На тлі заяв керівництва держави про небачені на європейському континенті темпи економічного зростання в Україні та невпинне підвищення добробуту українців регулярні повідомлення Мінфіну про зростання заборгованості в зарплаті стають додатковим підтвердженням того, що реальна соціально-економічна ситуація в країні прямо протилежна тій, яку намагається подати українська влада світовій громадськості та своїм співвітчизникам. До того ж найзначніше зростання заборгованості спостерігалося в освіті, охороні здоров’я, закладах культури, де зарплати й так ледве перекривають прожитковий мінімум.

Немає нічого постійнішого за тимчасове

Дедалі більша кількість українських громадян не без підстав ставить собі питання: якщо протягом одинадцяти років реформування невпинно погіршується соціальне становище трудящих, поглиблюється криза соціальної сфери, то, можливо, таке погіршення і є справжньою метою здійснюваних реформ, а не «тимчасовими труднощами перехідного періоду», як намагається подати це нинішня наша влада?

Неупереджений, об’єктивний аналіз соціально-економічної ситуації в країні свідчить, що справи справді саме такі. Єдиним завданням правлячого режиму у сфері соціальної політики було і залишається підтримання життєвого рівня українського народу на мінімально необхідному рівні, нижче якого ситуація в країні загрожує вийти з-під контролю, вибухнути масовим протестом трудящих проти наступу на їхні життєво важливі права і свободи. Жодних інших цілей розвитку соціальної сфери правлячий режим, який облудно декларує ідеї соціальної спрямованості реформ, створення соціальної держави, насправді перед собою не ставить.

Час від часу, в періоди загострення соціально-політичної ситуації в країні влада починає казати про необхідність «боротьби з бідністю», посилення державної підтримки соціальної сфери, але далі розмов справа зазвичай не йде. От і сьогодні, після «історичних» ініціатив Президента, коли він заявив про те, що боротьба з бідністю, проведення пенсійної реформи і реформи охорони здоров’я стануть предметом його особливої уваги, трудівники особливо відчули реальні плоди такої уваги — лавиноподібне зростання заборгованості в зарплаті в соціальній сфері, підвищення тарифів на комунальні послуги, проїзд у транспорті тощо. Та й про яку реальну боротьбу з бідністю може йтися, коли мінімальний розмір заробітної плати в країні вдвічі нижче за прожитковий мінімум, а середня зарплата у народному господарстві перебуває на рівні прожиткового мінімума! Трудящі позбавлені не лише права на добре оплачувану роботу, повноцінний відпочинок, безплатну освіту та якісну охорону здоров’я, під загрозою їхнє головне невід’ємне право — право на життя, бо життя для абсолютної більшості українців перетворено намаганнями влади на безупинну боротьбу за фізичне виживання.

Не влада для народу, а народ для влади

Політику, яку проводить влада стосовно власного народу, особливо соціально незахищених верств населення —пенсіонерів, самотніх матерів, інвалідів, ветеранів війни і праці, багатодітних родин, безробітних, інакше, як соціальним апартеїдом, не назвеш. Апартеїд, як відомо, являє собою узаконену нерівність у суспільстві різних соціальних груп, його розподіл на ізольовані одне від одного співтовариства, кожне з яких живе і розвивається за своїми правилами і законами.

У сучасній Україні соціальний апартеїд проявляється насамперед у протистоянні інтересів влади і суспільства, їх автономному, ізольованому існуванні одне від одного. Як показала акція «Повстань, Україно!», влада і суспільство сьогодні неспроможні конструктивно взаємодіяти: суспільство позбавлене механізмів контролю за діяльністю влади, тоді як влада виявляється неспроможною реалізовувати в суспільстві політику, яку виробляє. Суспільство, наприклад, не в змозі припинити корупцію в державних закладах чи розкрадання суспільного багатства, однак і влада не в змозі примусити суспільство виконувати ті закони, які вона ухвалює: не секрет, що більшість законів і постанов влади в Україні просто не працює. Природно, що в таких умовах між владою та народом установилися стосунки взаємних підозр, недовіри та прихованої ворожості. Більшість пересічних українців упевнені, що влада не висловлює волю народу, а обслуговує інтереси найбагатших громадян, які, власне, і визначають політику влади.

Немає жодних сумнівів, що головний розлом в українському суспільстві — це його поділ на бідних і багатих. До того ж майнова поляризація суспільства здійснювалася вражаюче високими темпами: якщо 1993 року середній прибуток 10 відсотків найзаможніших громадян України перевищував прибуток 10 відсотків громадян з найменшими статками у 6,7 разу, то 1994-го — вже у 9 разів, а 1995-го — майже в 12 разів. Сьогодні розрив у прибутках найбільше і найменше забезпечених громадян України, за різними оцінками, становить від 1 до 20 до 1 до 40. Нагадаю, що в найрозвинутіших країнах Європи й Америки цей показник перебуває на рівні 1 до 5 — 1 до 8. Відповідними темпами відбувалася в Україні й пауперизація (зубожіння) населення, яка нерідко переходила в люмпенізацію: так, якщо 1992 року за межею бідності перебували 11 відсотків населення, то вже 1997-го — 74, тобто майже в 7 разів більше.

Нічийна земля — поле соціального бою

Уже нині в Україні сформовано і функціонують два соціально-економічні простори, дві соціальні культури, два співтовариства — бідних і багатих. Причому поляризація цих двох співтовариств посилюється тією обставиною, що весь величезний обшир, що розділяє їх, являє собою соціальний вакуум, де немає жодних амортизаторів, здатних пом’якшити можливі зіткнення цих двох полярних сил. І є вельми грізна ймовірність того, що ця «нічийна земля» перетвориться на поле соціального бою.

Не випадково найпередбачливіші представники так званих нових українців сьогодні активно проповідують ідею цілеспрямованого формування середнього класу, який, на їх думку, має, з одного боку, обслуговувати потреби майнової еліти, а з другого — бути своєрідним прошарком між багатими і бідними, захищаючи перших від можливих протестів і претензій других. Однак ідеї формування середнього класу наражаються на опір значної частини української економічної еліти, адже для цього необхідний перерозподіл суспільного багатства між багатими і бідними на користь останніх, багаті мають віддати частину свого майна біднякам. Ураховуючи ненаситні апетити нових українських буржуа, можна впевнено стверджувати, що добровільно на такі кроки вони ніколи не підуть. Тому за нинішнього правлячого режиму, которий обслуговує інтереси фінансово-політичних угруповань і олігархічних кланів, питання про створення середнього класу в Україні не може бути вирішено позитивно.

Спосіб дій української влади і новоспечених багатіїв, що склався, значною мірою випливає із приниципів ринкової економіки, які примітивно зрозуміли і корисливо витлумачили і згідно з якими особиста вигода в ринковій економіці вважається як безумовне суспільне благо. Не випадково більшість західних теорій ринкової економіки виходить з посилання, що коли кожна людина старанно дбатиме про свої особисті економічні інтереси, це благотворно позначиться на суспільстві загалом. Водночас не зважають, однак, на ту обставину, що вельми часто люди намагаються задовольнити власні інтереси за рахунок інших людей, а якщо мають до всього ще й політичні можливості — то й за рахунок суспільства.

Ось і нинішня українська влада, і новоявлена українська буржуазія з розбійницькою наївністю вважають: що більше і швидше вони збагатяться, то успішніше просуватиметься реформування країни, Україна раніше набуде рис західного суспільства. Саме тому моделі соціальної поведінки, які нав’язують суспільству, не передбачають у діях людини ні безкорисливості, ні милосердя, ні самопожертви, ні соціальної солідарності. Замість них усіляко культивуються цинічне користолюбство і соціальний егоїзм, які є моральною квінтесенцією ринкової економіки.

Але в західних країнах ринкові стосунки, як відомо, формувалися поступово, протягом кількох століть, тому суспільство мало час і можливість виробити цілу систему стримувальних правових і моральних норм і механізмів, за допомогою яких воно намагалося захистити себе від агресивного впливу власницького індивідуалізму. І сьогодні у західних суспільствах відверте користолюбство засуджують на рівні суспільної моралі та придушують законодавчими методами. Саме в цьому і полягає соціальна функція таких демократичних цінностей, як верховенство закону та громадянське суспільство.

Миттєвий капітал

А в Україні ринкові стосунки було запроваджено адміністративним шляхом фактично одразу. Капітал створювався не в процесі багаторічного, більш чи менш законного нагромадження, а шляхом злодійського заволодіння суспільним багатством, створеним колективною працею багатьох поколінь радянських людей. Під час приватизації соціалістичної власності більшість населення не отримала нічого, крім вельми символічних (ураховуючи їхню мізерну вартість) приватизаційних сертифікатів, покликаних створити ілюзію «справедливого» розподілу загальнонародної власності і миттєво скуплених пронозливими ділками. У результаті практично все суспільне багатство за кілька років перейшло до рук незначної меншості, яка зуміла на приватизаційній афері збити нечуваний капітал. Про злочинне походження таких коштів свідчить хоча б те, що олігархи, викупивши в держави найважливіші об’єкти народного господарства за сміховинними цінами і отримуючи з їхньої продукції надприбутки, так і не розплатилися з казною: на сьогодні до неї надійшла лише десята частина всіх коштів від приватизації.

Не дивно, що теперішні великі власники, чудово розуміючи, якими неправедними шляхами створювався їхній капітал, з особливим старанням піклуються про його збереження. Оскільки ділитися своїм багатством з пересічними громадянами їм дуже не хочеться, то найнадійнішим способом вберегти себе і своє багатство від гніву пограбованих співгромадян вони вважають свою ізоляцію від суспільства за муром соціального та майнового апартеїду.

Рятування потопаючих — справа рук самих потопаючих?

Політика соціального апартеїду, яка найбільш наочно проводиться в Україні, проявляється у сфері надання соціальних послуг населенню, задоволення його соціальних потреб. Її чітко поділено на два сектори, що якісно відрізняються один від одного, — для багатих і бідних. До того ж сфера надання послуг бідним (освіта, охорона здоров’я, соціальний захист) розглядається державою як такий собі рудимент, успадкований від радянського минулого. Тому державний сектор надання населенню безоплатних послуг невпинно деградує, держава практично відмовилася від жодних соціальних гарантій малозабезпеченим (багаті їх не потребують), покинула більшість своїх громадян напризволяще, аби вони самостійно долали соціальні негаразди.

Водночас влада з відвертими безсоромністю і цинізмом багатих наводить як приклад для бідних, намагається покласти на самих громадян відповідальність за те тяжке становище, в якому вони опинилися. Виконання власних прямих і безпосередніх обов’язків із соціальної підтримки людей, які потребують державної допомоги, нинішня влада намагається подати мало не як благодійність зі свого боку. Офіційні засоби масової інформації постійно пишуть про «відсутність ініціативності і підприємництва» в українців, поширюють міф про якісь утриманські настрої серед них, про схильність українців надмірно покладатися на допомогу держави, про їхній природжений патерналізм тощо. Суть таких балачок полягає в тому, що нинішня державна влада прагне взагалі позбутися будь-яких соціальних зобов’язань перед населенням України, примусити його жити за принципом «рятування потопаючих — справа рук самих потопаючих».

Майнова поляризація, розкол українського суспільства на багатих і бідних проявляються у всіх сферах суспільного життя нашої країни. Навіть місця їхнього проживання розділено майже непроникною стіною. Квартали для бідних в Україні — це напівзруйновані багатоповерхівки на засміченій території, з хронічними перебоями у теплопостачанні, частими відключеннями води та струму, розгулом злочинності, заохочуваного цілковитою відсутністю уваги правоохоронців до підтримання порядку в цих районах.

На Заході вже давно в усіх великих мегаполісах є своєрідні резервації для злидарів, економічні гетто, звалища для непотрібних людей. У країнах СНД такі квартали з’явилися одразу після розвалу Радянського Союзу і стали звичним елеменом міського пейзажу. Ці квартали є сьогодні в багатьох великих українських містах, а деякі ще донедавна великі промислові центри на сході та півдні країни перетворилися на міста-привиди, населені біднотою, яка втратила останню надію на поліпшення свого становища. До цього, зокрема, призводить і урядова політика закриття шахт, які є містоутворювальним чинником в багатьох населених пунктах Донбасу, що автоматично перетворює ці міста на соціально-економічні фантоми.

На другому полюсі — квартали для багатих: доглянуті, облаштовані будинки, розташовані на території, що ретельно охороняється. Явищем останніх років стали розкішні заміські квартали, вхід на територію яких стороннім взагалі заборонений.

Два полюси «раю»

Щодо цього Україна стає дедалі більше схожою на країну класичного соціального апартеїду Бразилію. Там уже давно існує майже дюжина «островів процвітання» (і набагато більше перебуває у стадії будівництва і проектування). Це своєрідні резервації для багатих — розкішні селища з усією мислимою і немислимою автономною інфраструктурою, які охороняє озброєна до зубів варта (цікаво, що державній поліції вхід на цю територію заборонений!). Будь-який відвідувач проходить ретельну перевірку (так само, як і прислуга), а охорона, яка має необмежену владу, не випускає за межі селища дітей до 12 років, якщо в них немає дозволу батьків! Нині селища такого типу створюються і в Україні.

Показово, що «виконроб перебудови» М. Горбачов ще 1995 року на запитання кореспондента: «Чи перетвориться весь світ на одну велику Бразилію, на країни з цілковитою нерівністю і гетто для багатої еліти?» з помітним задоволенням відповів: «Цим запитанням ви берете бика за роги. Звичайно! Адже Росія стає Бразилією!» (цит. за Г.-П. Мартін, Х. Шуманн. Западня глобалізації. — М., 2001. с. 218). Сьогодні із жалем можна констатувати: не лише Росія, а й Україна вже «стає Бразилією».

Але за всіх зовнішніх контрастів соціального апартеїду в Україні особливо пригнічують його якісні характеристики, насамперед щодо якості й обсягу соціальних послуг, які надаються багатим і бідним. Особливо гостро це відчувається у сферах охорони здоров’я та освіти.

Сьогодні практично всю систему державних медичних закладів перетворено на скупчення жалюгідних лікарень для бідноти, котрі просто не в змозі хоч якось виконувати покладені на них функції: немає кваліфікованого персоналу, не вистачає ліків, медичне обладнання давно застаріло, а приміщення перетворюються на руїни. Додамо до цього фінансування за залишковим принципом, коли лікарі місяцями не отримують своєї злиденної зарплати, — і жалюгідну картину державної охорони здоров’я в Україні в загальних рисах відтворено.

На другому полюсі — приватні медичні заклади, оснащені за останнім словом медичної науки, які мають доступ до сучасних лікувальних методик, укомплектовані першокласним персоналом. Проте користування всім цим медичним раєм — платне, воно недоступне переважній більшості українців. Наприклад, у приватній клініці «Борис» палата на одну особу коштує 930 гривень на добу, тобто пересічному українцю треба працювати 3—4 місяці, щоб потім всі гроші віддати за один день лікування! Додам, що багато хто з представників української еліти взагалі визнає за краще лікуватися за кордоном.

В освіті спостерігається те саме: державна система освіти ледь животіє, а поряд з нею процвітають платні навчальні заклади. І знову-таки діти українських багатіїв віддають перевагу навчанню за кордоном. Після закінчення його значна їх частина залишається працювати в іноземних фірмах та організаціях.

Така сама картина і в сфері культури, відпочинку, дозвілля та розваг: на одному полюсі комфорт і зухвалі розкоші, а на другому — лише ілюзорна видимість задоволення мінімальних соціальних потреб. І що ширше буде простір між цими соціальними полюсами, то менша ймовірність їх контакту.

Багатство і злидні стають спадковими атрибутами

Немає жодних сумнівів у тому, що політику соціального апартеїду, яку проводить правлячий режим на догоду нинішнім господарям життя в Україні, зорієнтовано на закріплення майнового і соціального розшарування українського суспільства в майбутньому. Діти бідняків, отримуючи поверхову освіту, недостатню медичну допомогу, в майбутньому опиняться просто неконкурентоспроможними порівняно з їх багатими однолітками, які навчалися у кращих європейських навчальних закладах. Отже, багатство, як, утім, і злидні, стають спадковим атрибутом. Саме в тому і полягає стратегія соціального апартеїду.

Незаперечним є те, що після встановлення свого соціально-економічного панування в Україні, новоявлена українська буржуазія прагне встановити і свою політичну гегемонію. Якщо в першій половині 90-х років майбутні нувориші переймалися здебільшого накопиченням власності, розкрадаючи суспільне багатство, то останніми роками новоспечені багатії дедалі частіше і залюбки йдуть у політику — економічні надбання нагально потребують політичних гарантій безпеки. Достатньо подивитися поіменний склад нинішнього українського уряду, Верховної Ради, керівництва багатьох «демократичних» партій і суспільних організацій, щоб переконатися в тому, що представники великого бізнесу та їхні ставленики складають кістяк усієї системи політичної влади в Україні, саме вони визначають курс діяльності уряду, змушуючи його працювати винятково в своїх інтересах.

У цьому разі важливо усвідомлювати, що перманентні конфлікти, які виникають між правими і правоцентристськими фракціями в парламенті, що виражають інтереси різних фінансово-промислових груп, олігархічних кланів і політичних холдингів, та які виливаються у відставки уряду, зміщення губернаторів, міністрів, керівників стратегічних об’єктів народного господарства і навіть в участь представників буржуазних партій в акціях протесту трудящих — не більш як боротьба за переділ власності і сфер впливу між різними групами буржуазії. І хоч би під якими пристойними приводами захисту прав трудящих вели цю боротьбу, вона ніколи не зазіхне на фундаментальні підвалини буржуазного ладу, не скасує соціальну нерівність, майнове розшарування, несправедливий поділ суспільства на бідних та багатих. Оскільки сенс цієї боротьби — знищення конкурентів заради ще більшого збагачення, володіння ще більшою владою, підпорядкування власній волі ще більшої кількості людей. А якщо вдасться — суспільства загалом.

Тому для знищення наявного в країні соціального апартеїду потрібні докорінні зміни всієї стратегії внутрішнього розвитку країни, системи політичної влади, чинного політичного курсу, що неможливо зробити без усунення від влади правлячої верхівки, яка являє собою жахливий симбіоз бюрократії та капіталу. Тільки повернення влади народу, встановлення в країні справжньої демократії, організації суспільства на соціалістичних засадах свободи, рівності, братерства, соціальної справедливості дасть змогу ліквідувати політичні, а згодом і соціально-економічні причини режиму соціального апартеїду, що укріпився в Україні.

Олександр ГОЛУБ,народний депутат,член фракції КПУ у  Верховній Раді України.