У Верховній Раді України 8 квітня цього року відбувся день уряду «Про стан та перспективи депресивних регіонів, міст та селищ України».
Головною метою державної регіональної політики, як зазначено в Указі Президента «Про Концепцію державної регіональної політики» від 25.05.2001 року, є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення дотримання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного громадянина, незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, дієвості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Заходи стосовно регіонів чи їх окремих територій, у межах яких показники економічного розвитку та соціального забезпечення громадян за критеріями, визначеними законодавством, значно нижчі, ніж відповідні середні показники в державі, спрямовані на стимулювання їх розвитку з використанням механізмів бюджетної, податкової, цінової, грошово-кредитної, інноваційної та інших політик.
Як свідчить оприлюднена урядом інформація, у цьому напрямі багато зроблено, але є й певні недоліки. Сьогодні, на жаль, можна констатувати, що за два роки, що минули після прийняття вищезгаданого указу Президента України, поняття «депресивна територія» законодавчо так і не визначено, а проблеми не стали менш гострими.
Це можна проілюструвати на прикладі шахтарських міст Донецької області, яким притаманні майже всі проблеми, що пов’язані з чинником депресивності.
Моногалузеві за своєю структурою, вони опинилися в особливо важкому становищі у зв’язку з розривом традиційних господарських зв’язків після розпаду СРСР, кризою вугільної промисловості, закриттям неперспективних шахт.
Через недостатній рівень підтримки вугільної галузі, підприємства таких міст працюють у складних фінансових умовах. Накопичується заборгованість у заробітній платі та регресних позовах. Так, на 1 березня нинішнього року заборгованість у заробітній платі працівникам вугільної промисловості області досягла 365 млн. грн., а заборгованість з регресних позовів та одноразової допомоги за рахунок коштів підприємств — більш як 167 млн. грн. Це, а також відсутність коштів на виплату вихідної допомоги, невиправдано затягує процес ліквідації нежиттєздатних об’єктів господарювання, що породжує у працівників оманливі надії.
Напруженість створюється також через те, що фінансове становище багатьох підприємств не дає змоги вчасно розраховуватися по платежах у місцеві бюджети, покривати витрати на утримання соціальної інфраструктури, надавати населенню комунальні послуги. Процес передачі цих об’єктів у комунальну власність створює певні проблеми органам місцевого самоврядування, тому що не адекватний фінансовій спроможності місцевих бюджетів узяти таку кількість об’єктів на свій баланс. Пайову участь в утриманні зазначених об’єктів, що передбачено Законом України «Про передачу об’єктів державної та комунальної власності», підприємства виконують лише частково (приблизно на 40 відсотків).
Комунальні підприємства таких міст перебувають у дуже важкому становищі: вони всі збиткові. Життєдіяльність міст підтримується у режимі «латання дір». Кошти, що їх виділяють на капітальний ремонт житлового фонду, не перевищують 5—10 відсотків від потреби. Тому не ремонтуються дороги і дахи, на вулицях немає світла, теплове та водопровідно-каналізаційне господарство занепадає. Цієї зими в багатьох таких містах було відсутнє опалення та гаряча вода. Регулювати собівартість послуг неможливо.
Рівень соціальної кризи в таких містах виявляється в зростанні кількості населення, не зайнятого в суспільному виробництві. Кожний третій мешканець працездатного віку тут або безробітний, або без постійного місця роботи. Безробіття зазвичай має довготривалий характер, що завжди загрожує дискваліфікацією трудових ресурсів, зубожінням частини населення, соціальною нестабільністю, втратою моральних цінностей.
Як наслідок — зростаюча міграція населення в інші міста, обласні центри. Саме такі міста є постачальниками дешевої робочої сили в близьке й далеке зарубіжжя. З’являється нова проблема — кадровий дефіцит. Працездатне населення, особливо молодь, не зайняте працею, мають велику можливість перейти в категорію «проблемних». Тому такі міста потерпають від злочинів та наркоманії. Тут низький рівень народжуваності й високий відсоток смертності та розлучень.
Погіршується вікова структура населення: частка людей пенсійного віку, що потребують додаткових заходів з їх соціального захисту, зокрема за рахунок коштів місцевого бюджету, зростає з загрозливою динамікою.
Цей перелік можна нескінченно продовжувати: проблеми зросли до таких розмірів, що загрожують самим територіальним утворенням.
Система дотацій, яка діє вже протягом кількох років, проблему бюджетів депресивних територій дещо пом’якшила, але ситуація з виконанням бюджетів шахтарських міст ще залишається надто складною. Передусім унаслідок нереальності показників доходів, які обчислюються шляхом застосування індексу відносної податкоспроможності. Під час виконання бюджетів у 2002 році лише 20 з 45 бюджетів міст обласного значення і районів Донецької області були спроможні виконувати прогнозний план надходжень з доходів, що врахований Мінфіном при розрахунку цих показників.
На етапі формування бюджету 2003 року пропозиції із застосування індивідуального підходу розрахунку показників доходів бюджетів депресивних територій частково враховано. Міністерство фінансів застосувало коригувальний коефіцієнт. Однак здійснені заходи проблему нереальності прогнозних показників бюджетів шахтарських міст розв`язали лише частково. Нормативи бюджетного забезпечення досі залишаються науково необгрунтованими.
Тому конче потрібно розробити гнучку систему нормативів, яка повною мірою враховувала б економічні процеси, що відбуваються в країні, насамперед інфляційні. Нормативи стосовно депресивних територій мають враховувати їх обмежені можливості нарощування доходної бази. Необхідно визначити, що йдеться про території (міста), в яких соціально-економічне становище вкрай погіршилося, і вони стали джерелами соціальної напруженості. Власних ресурсів у них немає, а тих, що передаються з державного бюджету для подолання зростаючих негативних тенденцій, недостатньо. Деякі з таких міст уже перетворилися на зони стійкої депресії. Вченими Донбасу розроблено критерії визначення ступеня депресивності та механізм їх врахування в бюджетному процесі, до якого треба уважно придивитися.
Статус території пріоритетного розвитку, що надається саме депресивним територіям, як свідчить досвід їх застосування на прикладі Луганської області, не забезпечує достатньої ефективності. Рівень залучених інвестицій, зокрема іноземних, мізерний, а кількість новостворених робочих місць недостатня для задоволення потреб регіонального ринку праці. Загальна ситуація на територіях пріоритетного розвитку практично не поліпшилася.
Сам факт наявності депресивних територій унеможливлює реалізацію в їх межах конституційних прав, свобод і гарантій. Тому випливає нагальна потреба в розробці та використанні на державному, регіональному та місцевому рівнях комплексу антидепресивних заходів. Треба всім зрозуміти, що ситуацію, яка склалася навколо депресивних територій, неможливо вирішити силами органів місцевого самоврядування, тобто без участі уряду. Тому вкрай необхідні узгоджені спільні заходи органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з реалізації стратегічних завдань регіонального розвитку, підвищення їх відповідальності за ефективне використання ресурсів, спрямованих на розв`язання соціально-економічних проблем регіонів. Передовсім треба заповнити правову прогалину та встановити чіткі критерії визначення депресивних адміністративно-територіальних одиниць як об’єктів спеціальної та додаткової державної підтримки для подолання системної кризи. Запровадити механізми надання відповідного статусу територіям з визначенням мети та умов надання державної підтримки. Регламентувати процедуру конкурсного відбору конкретних депресивних територій з метою їх пріоритетного і захищеного фінансування за рахунок коштів державного бюджету. До того ж державну підтримку варто надавати не взагалі, а під програми оздоровлення конкретної території, поетапно і з жорстким контролем відповідності отриманих результатів поставленій меті. Усе це потребує законодавчого оформлення.
Саме такий підхід дасть можливість активізувати на відповідних територіях економічне життя, поліпшить становище із зайнятістю населення і дасть поштовх для спрацювання механізму саморозвитку.
Ми не перші, хто зіткнувся з проблемами депресивності. Є певний світовий досвід. Починаючи з 1992 року, про депресивні території як наслідок регіональних економічних криз йдеться на всіх великих, зокрема міжнародних, науково-практичних конференціях з питань територіального розвитку. Розроблені методичні підходи стосовно санації депресивних територій, ключові елементи якої не тільки не застаріли, а й набули більшої актуальності.
Розв’язання проблеми депресивних територій є завданням комплексним. Арсенал економічних методів державної регіональної політики, що використовується сьогодні в Україні, має бути доповнений з врахуванням зарубіжного досвіду. Ось деякі приклади, які не потребують особливих фінансових ресурсів:
— запровадження форм підтримки (наприклад, інвестиційна субсидія), які сприяли б зацікавленості у створенні нових робочих місць на депресивних територіях (створення філій);
— страхування державою позичок, отриманих підприємствами і органами місцевого самоврядування;
— надання суб’єктам малого бізнесу в безоплатне або за мінімальними ставками користування виробничих споруд і земельних ділянок, які перебувають у комунальній власності тощо.
Загалом проблема депресивних територій — одна з найболючіших регіональних проблем в Україні, яка вимагає серйозної уваги та підтримки держави.
Валерій КОНОВАЛЮК, перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету, член фракції «Регіони України».
