Парижанка з Гавронців

І теплих грибних дощів, щедрого сонця й бентежних вітрів, лагідної Ворскли і тихого усміху різнокольорових мальв, бездонних синьо-прозорих небес і зморшкуватих долонь степів... Усе це — земля диканська. Марія народилася 23 листопада 1860 року в родовій садибі Гавронці поблизу Полтави. Аристократизм і багатство Башкирцевих не надумані. Спочатку дівчинка виховувалася дідусем по батькові, відставним генералом, героєм Кримської війни, людиною хороброю, проте жорсткою, навіть жорстокою. Його син, вельможа і предводитель полтавського дворянства — і ... гуляка: багато діточок у селі були підозріло схожі на пана. Через його амурні пригоди і скандали мати з донькою переїхала до свого батька — Бабаніна — в сусідню Черняківку (нині Чутівського району), блискуче освіченого, прихильника Байрона, сучасника Пушкіна і Лермонтова, котрий пишався своєю генеалогією, яка походила від татарських князів першого нашестя. А згодом, коли Мусі (як називали її родичі) виповнилося десять років, її у супроводі домочадців і лікаря відправили на лікування до Ніцци — дівчинка росла хворобливою. З батьком мати на той час розлучилась, вигравши шлюборозлучний процес, що тоді було рідкістю і великою удачею для жінки. Відтоді вона лише тричі побувала на батьківщині — у травні 1876-го, в липні 1881-го та жовтні 1882 року.

Із щоденника. 11 липня 1881 року: «У Гавронці запросили військовий оркестр, який грав за обідом і ввечері на балконі. Я була зодягнена чудово... Татко танцював з мамою. І я теж, не дивлячись на своє жахливе горе (мої вуха), від якого в мене сивіє волосся, — я теж трохи потанцювала, без веселощів, але й без претензій...».

У Парижі Марія готувалася стати співачкою і художницею. Професор Ватель сказав, що в неї прекрасний голос, мецо-сопрано. Він пророкує їй кар’єру оперної діви. Але через ларингіт, що розвивається, вона у 18 років втрачає голос, а через рік і слух. Зневажаючи поради лікарів, вступає до приватної (проте серйозної) академії живопису професора Жуліана і заявляє про себе як обдарована й самобутня художниця. За два роки освоює семирічний курс із золотою медаллю! Вже тяжкохвора (у 20 років її починає «з’їдати» туберкульоз) працює по 12—14 годин у майстерні. Сюжети для картин вибирає не в модних столичних салонах, а на паризькій околиці, соціальні низи цікавлять її тут найбільше: прикажчики, хлопчаки-газетярі, робітники, прачки... У 1880 році в Паризькому салоні виставляє свою першу картину «Молода жінка, яка читає Дюма» й одразу отримує схвальні відгуки. Вчителі подивовані вже цілком професійними полотнами учениці-початківця, нерідко вголос сумніваються в тому, чи справді їй належать усі ескізи і малюнки. Вона замикається в собі, нею оволодіває лихоманка читання, жадоба більших знань. А по академії ходять чутки, що в Марії Башкирцевої нібито роман з Жюлем Бастьєном-Лепажем, майстром реалістичного пейзажу. І що майже всі її картини... його пензля!

А Марія записує у своєму щоденнику: «Зрівнятися з тим, кого наслідуєш, неможливо. Найвеличніші майстри великі тільки правдою». У відповідь Лепаж у листі радить юній художниці: «Пишіть, Марі, простих людей, пишіть тих, які достойні співчуття через свої життєві злигоди... Тут, у Парижі, їх багато... А взагалі наш світ дуже несправедливий до багатьох людей. Не засліплюйтеся благополуччям!.. Ваші картини найкраще промовляють про те, що у вашій душі живе милосердя. А це — така ж дорога річ, як і талант... Чи, може, ще дорожча...».

У чотирнадцять років у Ніцці Марія відчула біль у правій легені, а скоро лікарі помітили, що в неї сухоти. У вісімнадцять вона почала глухнути, а в дев’ятнадцять оплакала втрату свого сильно розвиненого голосу, котрий, як вона сподівалася, міг би підняти її на вершину слави... За кордоном Башкирцеви жили у кращих готелях, наймали дуже дорогі вілли, найрозкішніші квартири. Тобто стосовно комфорту, дивовижних (щодо кольорів) вражень її життя було вдале. Та здоров’я не купити ні за які гроші. Вона знає, що приречена... Почав хворіти і Лепаж. Перестав виходити зі свого дому. Марія його часто провідує і намагається переконати, що він не безнадійний. Але йому дедалі гірше. Як і їй...

Із щоденника. 1 жовтня 1884 року: «Він одходить від нас і дуже страждає. Він уже перебуває десь вище нас. Бувають дні, коли і я почуваю себе так... Все закінчено. У 1885 році мене поховають».

Почуття закоханості до Лепажа не вилилось у щось більше. І в Гавронцях, і в Полтаві її постійно супроводжують кавалери, але з чоловіками, з якими можна «і в огонь, і у воду», їй не щастить. У Парижі вона пережила миттєву й нещасну пристрасть до такого собі лорда Гамільтона, який любив... коней і жінок. Проте він навіть і гадки не мав про почуття дівчини і невдовзі одружився з іншою. Ще одне сердечне захоплення зародилося, коли Марія відпочивала в Римі. Там її героєм став племінник кардинала П’єтро Антонеллі. Однак це знову були тільки фантазії... Олександр Дюма-син ухилився від зустрічі. Едмон Гонкур не відповів на листа. І вона затіває анонімне листування з Мопассаном. Йому лише 30, і він холостяк. Можливо, це і не була закоханість, певніше навпаки: Башкирцевій подобались його твори, і вона вирішила написати листа. Отримавши послання, письменник немало подивувався. Хто ця особа? Листування й інтрига тривають. Мопассан наполягає на зустрічі. Однак Марію глибоко засмучує фривольність одного з послань. «З усіх наявних мистецтв я віддаю перевагу гарненькій жінці, — писав Мопассан. — А гарний обід, справжній обід я ставлю майже поряд з гарненькою жінкою». Листування обірвалося. Більше помітних постатей поруч з Марією не з’являлося.

У минулому столітті в одному з французьких видавництв побачила світ книга, де даються досі невідомі характеристики рідні Марії. Нібито і її мати, схильна до пригод, мала сумнівну репутацію. (Про батька годі й казати). А тітка, сестра матері, 1871 року овдовіла, і рідні покійного чоловіка Федора Романова переслідували її безкінечними судовими процесами. Оспорювали заповіт, за яким запійний і напівбожевільний Романов залишив їй після року спільного життя величезні статки. Ще гірші справи з їхнім братом, дядьком Марії. Дядько Жорж, картяр, п’яниця і забіяка, то потрапляв у непривабливі ситуації, то влаштовував родичам огидні сцени. І все це відбувалося на очах дівчинки... І найгірше: саме за цю «славу» сім’ю не сприймали в достойних домах і світському оточенні. Так зародилося в Марії почуття самотності й відкинутості, що вихлюпується на сторінки щоденника...

У Парижі, у відділі рукописів Національної бібліотеки, зберігаються в цілості 84 блокноти і зошити — щоденник Башкирцевої. Оригінал. Щоденник спричиняє двояке враження: суперегоїзм і надзвичайна самозакоханість! Але коли вчитатися, стає очевидно, що все це поверхове. Залишається шок від ступеня оголеності душі дівчини, яка, не ховаючись і не соромлячись, розповідає про себе — немовби збоку. Здається, що це не вона — Марія Башкирцева, а її двійник день за днем і годину за годиною записує життя її душі й тіла... Проте щоденник рясніє і помітками матері Башкирцевої («доморослого» цензора): виправлено дати, викреслено фрази і цілі сторінки. Та сам текст, написаний рукою Марії, уцілів! Отже, його можна видати в первісному вигляді. Українською мовою насамперед, бо такого видання і немає! Хоча він і неповний: більшість сторінок згоріла в Україні в полум’ї першої світової війни...

Марія Башкирцева померла 31 жовтня 1884 року. Останніми словами, які вона вимовила, було: «Мені так хочеться гавронських вишень і яблук...». Чорний колір — символ горя і смерті. Однак тут усе було біле: кімната, домовина, квіти, колісниця, коні і багато-багато людей у білому. Жалобна процесія на мить зупиняється біля будинку, де живе Бастьєн-Лепаж. Його, зовсім ізсохлого й невагомого, бере на руки брат і підносить до вікна. Згаслим поглядом дивиться він униз, на білу труну, на пониклі голови, і його спечені уста повторюють тепер згіркле і важке, а ще недавно легке й радісне ім’я — «Марія»... Він пережив її на 40 днів... Марію Башкирцеву поховано в самому центрі французької столиці на цвинтарі Пассі, поблизу Ейфелевої вежі.

Свого часу в одному із залів Люксембурзького музею на замовлення французького уряду помістили скульптурний портрет: молодий геній, що помирає біля ніг ангела смерті. Прекрасне схудле обличчя страдника підняте вгору — очі його спрямовані на табличку, яку ангел тримає в руці. Це список великих людей, які передчасно зійшли в могилу, але завоювали собі безсмертя. Статуя так і називається — «Безсмертя». Тут, серед восьми французьких імен, стоїть одне українське — Марії Башкирцевої. У сусідніх залах зберігаються дві її картини. Це єдиний іноземний живопис, представлений у найбільшому французькому зібранні. Після Марії залишилося 150 картин, 200 малюнків, скульптури. Найбільшу славу Башкирцевій принесла картина «Мітинг», нині її виставлено в музеї Орсе в Парижі. Її твори є у Третьяковській галереї і Російському музеї Росії, музеях Парижа, Ніцци, Амстердама. Полотно «У студії Жуліана» належить Дніпропетровському художньому музею. Але більша частина зібрання загинула в Україні в роки війни, куди рідня перебралась після смерті Марії...

У Диканьці вже кілька десятиліть успішно діє картинна галерея імені Марії Башкирцевої. Тут же і вітальня її імені. Все це частка образу легендарної землячки, створеного місцевими шанувальниками її таланту. Вони не забули про свою славну співвітчизницю. Але це вже інша тема...

 

Полтавська область.