Коли Тарас Процюк їхав на свою першу війну, досвідчені фронтові оператори «благословили» його наукою: завжди тримай камеру ввімкнутою. В тебе можуть стріляти, і ти повинен це зняти. Цей жорсткий урок став незмінним правилом телеоператора Процюка: воєнні жахи, які ми бачили його очима, знімала завжди готова «до пострілу» камера. Може, саме тому здавалось, що записує горе і кров не технічний витвір людської думки, а оголена до правди Тарасова душа. Він не вимкнув камери і тоді, коли американські танки наблизилися до готелю «Палестина». І вона з технічною слухняністю зафіксувала постріл, який став останнім воєнним епізодом у його житті, в його останній на цім світі війні. Тарас зняв свою смерть...
І ми побачили її в кадрах, прокручених на вечорі, присвяченому пам’яті Тараса Процюка. Танк-убивця, вогонь, мерехтіння екрана... І — усміхнене обличчя українського журналіста: таким іронічно-веселим він запам’ятався друзям, колегам, знайомим. Вони один за одним піднімалися на сцену Будинку вчителя, щоб розповісти про Тараса щось своє. Одним заважали говорити сльози і спазми в горлі від стримуваного ридання. Іншим хотілося в Тарасові показати й себе... Напевно, живий Террі зніяковів би від переживання перших і поблажливо-іронічно поставився до «засвітки» других. Та, мабуть, і сам не втримався б від сліз, якби почув свого батька, вбитого горем Степана Даниловича:
— Ви втратили друга. Це велике горе. Але у вас ще будуть друзі, кращі чи гірші за Тараса. Ми із синовою смертю втратили все: нашу радість, нашу надію, нашу опіку. Він завжди казав нам з матір’ю: не переживайте, я вас виручу... Виручив. Всі війни об’їздив, приховуючи від нас свої поранення і контузії, приховуючи свої «гарячі» відрядження за телефонними повідомленнями про «перебування на теплих островах». І тільки «перебування» в холодній цвинтарній землі приховати не зміг...
Вшанувати пам’ять Тараса прийшов численний десант з «Рейтера». Приїхав навіть колега українського телеоператора з Багдада. Від імені всіх акредитованих там журналістів він уклонився батькам, дружині, сестрі, родичам Тараса і його рідній землі, яка «народила таку теплу, таку світлу людину».
Керівники «Рейтера» запевнили, що «не залишать родину загиблого репортера без підтримки. Це — правила інформаційної агенції». Але чи спокутують вину американці? Таке питання також лунало на вечорі. Вояки США, не бачачи перед собою ворога, бо армія Хусейна начебто розбіглася, «зі страху за один день знищили «дружнім вогнем» тележурналістів кількох каналів, перших-ліпших, які потрапили їм у приціли».
Тому всі оптимістичні новини з місця тимчасової дислокації наших «хіміків» не можуть перекреслити нашої тривоги за їхню безпеку.
Людмила КОХАНЕЦЬ, Володимир КОРКОДИМ.
