Вісім років тому на околиці Дніпропетровська, поблизу його найзанедбанішого мікрорайону — селища Мирного, на пустирі, заваленому мотлохом та сміттям, несподівано з’явився звичайний будівельний вагончик. І всю округу облетіла чудернацька новина: якийсь дивак, заставив власні квартиру й авто та й узявся будувати ледве не завод. Навіть тодішній міський голова Микола Швець не повірив. Завітав якось на пустир і запитав: «То що ви тут надумали, якщо при розумі?»
Так місто дізналося про Леоніда Сергієнка — вихідця з Покровського району, нещодавно — інженера-радіоелектронника потужного оборонного підприємства, а потім таксиста, розвізника та продавця на місцевих ринках вишуканих імпортних шпалер. Одного разу розгнівався сам на себе: «Невже це нам, на всі руки мастакам, возити якісь шпалери з-за бугра?» І коли все в Україні зупиняли, нищили та розтягували, а виробництво згорталося, наче воно нам не було потрібне, він справді за рік з хвостиком на трьох з половиною гектарах вибудував свій «Дніпромайн» —спільне україно-німецьке підприємство з випуску вітчизняних шпалер.
Таких, яких у нас ще зроду не бачили. Цілком сучасні, просто паперові, гофровані й вологостійкі, вінілові, з глибоким тисненням, різні за дизайном та художніми знахідками. Нині працює 12 потужних ліній, змонтованих з німецького, англійського та французького обладнання, вдосконаленого нашими фахівцями. Щомісяця фабрика випускає понад два мільйони рулонів першокласних шпалер. Вони мають попит не лише на вітчизняному та російському ринках, а й у Європі.
Цим Сергієнко так вразив земляків, що на минулих виборах до Верховної Ради вони дружно проголосували за нього. Якщо чоловік на смердючому смітнику вибудував диво-фабрику з лазерними та електронними технологіями і дав людям роботу та пристойні заробітки, то чи не таким людям врешті-решт розгрібати завали на своїй Батьківщині і творити справжню державу?
А сьогодні є підстави сказати, що виборці не помилилися. Леонід Григорович пильними очима оглянув свій виборчий округ. І по інший бік захаращеного пустиря угледів нетрі на місці колишнього домобудівного комбінату № 1, який свого часу був одним з найбільших в Україні. Житлові масиви над Дніпром — Тополя і Сокіл, Перемога і Червоний Камінь, Комунар і Парус, Лівобережний і Клочко — все це його дітища. А тепер лежить у руїнах, все розтягли до останньої залізяки. Що можна було вивезти на металобрухт, вивезли. Одначе два чи три «капіталісти» знайшлося — почали в уцілілих приміщеннях орендувати «площу» та налаштовувати сякий-такий «прожитковий» примітивний «бізнес».
А до Сергієнка звернулися нині безробітні його виборці, а в минулому робітники домобудівного комбінату: невже корпуси такого підприємства розваляться вщент? Невже від них і сліду не залишиться, як і від заборгованої людям зарплати...
І об’єднав навколо себе Леонід Григорович тих кількох підприємців та знову заходився будувати. На цей раз новий завод — стінових матеріалів і облицювальної кахельно-керамічної плитки. Щоб те й інше мати своє, а не привізне. Ожив стукотом і грюкотінням, запахом цегли та будматеріалів учорашній комбінат. Така, мабуть, Сергієнка доля — будувати на руїнах. Різниця лише в тому, що коли споруджував свій «Дніпромайн», мало хто вірив у його затію. А тепер більш як тисяча людей із його виборчого округу чекають-не дочекаються, коли задумане Леонід Григорович доведе до завершення.
Дніпропетровськ.
