«Стан дотримання та захисту прав громадян України за кордоном»

Шановний Володимире Михайловичу!

Шановні народні депутати!

Шановні дипломати, представники ЗМІ, всі присутні!

Шановні співвітчизники!

Питання міграції громадян України за кордон, донедавна майже неактуальне в Україні, сьогодні перетворилося на проблему державної ваги.

Кілька років поспіль тема українських заробітчан не сходить зі шпальт газет і телеекранів, привертаючи увагу всього суспільства.

Мільйони трудових мігрантів з України, більшість із яких працює у Росії, країнах Західної Європи та Північної Америки, змушують державу по-новому усвідомити її роль у захисті прав та свобод своїх громадян. На жаль, більшість наших співвітчизників перебуває за кордоном у статусі нелегальних трудових мігрантів і належить до найбільш дискримінованої та незахищеної категорії іноземців.

Як наслідок, зростає кількість звернень до органів державної влади України від громадян, котрі потрапляють у кризові ситуації за кордоном, з проханням надати їм допомогу та захистити. Багато таких звернень надходить до Уповноваженого з прав людини. Кожне звернення — це людський біль, втрачені надії зарадити собі самостійно, врятувати власну гідність, а часто — й життя.

Тому Уповноважений прийняла рішення грунтовно дослідити проблеми, пов’язані з перебуванням українських громадян за кордоном, станом дотримання та захисту їхніх прав та свобод.

Мета дослідження — комплексно проаналізувати зазначену проблему, внести рекомендації та пропозиції, які сприяли б удосконаленню механізмів захисту прав громадян України за кордоном, розробці довгострокової державної політики у сфері міграції з урахуванням перспектив глобального розвитку, інтересів Української держави та її громадян.

Підготовлена Уповноваженим спеціальна доповідь — це моніторинг, у якому системно аналізуються проблеми трудової міграції на міжнародному, національному та регіональному рівнях.

Під час підготовки доповіді використовувалися матеріали Уповноваженого з прав людини та інформація, надана міністерствами та відомствами, дипломатичними установами України за кордоном, інститутами Академії наук України, обласними державними адміністраціями, банками, а також дипломатичними представництвами іноземних країн, акредитованими в Україні.

У контексті досліджуваної проблеми постало питання щодо масштабів трудової міграції з України. В українських офіційних та неофіційних джерелах загальна кількість трудящих-мігрантів з України коливається від двох до семи мільйонів осіб. Відзначу, що офіційні дані стосуються лише осіб, які ведуть трудову діяльність за кордоном на законних підставах. Так, згідно з даними Міністерства праці та соціальної політики України у 2002 р. за кордоном тимчасово працювало понад 20 тис. громадян України, переважно у Греції, на Кіпрі, в Ліберії, у Великій Британії.

За цей же період, за даними МЗС України, на консульському обліку перебували за кордоном з метою працевлаштування близько 30 тис. осіб.

За експертними оцінками Посольства України в Російській Федерації, лише в Росії тимчасово працює близько 1 млн. українських громадян, а у сезонний пік цей показник сягає 3 млн. осіб, переважна більшість з яких працює нелегально.

За даними МЗС, у Польщі працює близько 300 тис. громадян України, в Італії — 200 тис. (за експертними оцінками, які лунали під час нещодавнього візиту Голови Верховної Ради України до Італії, близько 500 тис.), у Чехії — близько 200 тис., у Португалії — 150 тис., в Іспанії — до 100 тис., у Туреччині — 35 тис., у США — 20 тис. Загалом, за експертними даними МЗС України, за кордоном на заробітках нелегально перебуває понад 2 млн. громадян України.

На думку Уповноваженого, реальнішою є цифра як мінімум 5 млн. громадян України, які щороку перебувають за межами України на заробітках. А якщо взяти до уваги, що в Україні налічується 28 млн. громадян працездатного віку, то щонайменше кожен п’ятий економічно активний українець працює в іншій державі.

Що спонукає мільйони наших співвітчизників шукати кращої долі?

Моніторинг Уповноваженого засвідчив, що в основі міграційних процесів лежить комплекс причин, головними з яких, безперечно є соціально-економічні.

Значний вплив на трудову міграцію з України справляє різниця в доходах, які отримує громадянин України на Батьківщині, порівняно з країною його потенційної міграції. Уявлення про це співвідношення можна отримати, проаналізувавши такі економічні показники, як валовий внутрішній продукт на душу населення та середній розмір заробітної плати у різних сферах народного господарства.

Згідно з рейтингом ООН Україна у 2000 р. за рівнем ВВП займала 102-ге місце у світі, значно поступаючись не лише країнам Західної Європи, а й своїм найближчим сусідам. Загалом середнє співвідношення між ВВП України та країн ЄС у 2000 році становило сім разів, а для країн Східної Європи — більш як два рази.

Ще відчутніша різниця між Україною та названими країнами в оплаті праці. За даними Державного комітету статистики України, заробітна плата у промисловості України у 2002 р. за одну оплачувану годину становила 3 грн. 26 коп., або 0,6 долара США. Це вдвічі менше, ніж у Чехії, втричі менше, ніж у Польщі, у понад 27 разів, ніж в Італії, у 53 рази, ніж у Німеччині!

Слід враховувати при цьому, що на практиці мігрант отримує набагато менше за свою роботу, аніж громадянин відповідної країни тієї ж кваліфікації, і ще менше, якщо він працює нелегально. Проте ця сума все одно значно перевищуватиме ту, яку він заробить в Україні.

Головними чинниками, які спонукають українців до виїзду за межі держави, є, безперечно, бідність та безробіття.

Ще у 2000 році у своїй щорічній доповіді Уповноважений з прав людини привертала увагу всіх гілок влади до проблеми бідності в Україні, яка сама є порушенням прав людини, та через неї унеможливлюється реалізація інших прав людини.

Попри очікування, пов’язані з економічними зрушеннями останніх років, рівень бідності в Україні залишається загрозливим. Тільки за офіційними даними (за межі 175 грн.), у середньому по країні він становить 27 відсотків. Найскладніша ситуація в Закарпатській області, де рівень бідності сягає 47 відсотків, в Луганській, Хмельницькій, Херсонській, Миколаївській, Волинській областях та АР Крим — від 33 до 38 відсотків.

Це означає, що в середньому кожний четвертий українець не має достатньо коштів для забезпечення своїх мінімальних потреб.

Пригадую, як два роки тому під час відвідання в’язниці для депортованих жінок у Греції я зустрілася з громадянками України, які нелегально працювали в Греції, були затримані й очікували на депортацію. Одна з них у відвертій розмові зазначила: «Якби я мала можливість отримувати в Україні щомісяця 200 гривень, ніколи не поїхала б за кордон займатися заробітчанством». Ці слова повторюють сотні тисяч українських мігрантів в усьому світі.

На міграційні процеси впливає високий рівень безробіття. За даними МОП, які визнав уряд України, офіційний рівень безробіття у 2002 р. становив 11 відсотків економічно активного населення — це майже 2,5 млн. громадян нашої держави. За останніми даними Мінпраці, кількість безробітних в Україні сягає трьох мільйонів осіб.

На думку Уповноваженого з прав людини, першочерговим завданням у напрямі подолання негативних наслідків трудової міграції з України має стати здійснення виваженої економічної політики, орієнтованої передусім на зменшення рівня бідності та безробіття, підвищення частки оплати праці у складі реальних доходів населення, забезпечення стабільного зростання національної економіки і поступове наближення доходів громадян України спочатку до рівня сусідніх країн (Росії, Словаччини, Польщі, Угорщини), а з часом — до рівня доходів громадян Греції, Португалії та Італії, економіка яких поглинає значну частину українських трудових мігрантів.

Міграційні процеси мають глибокі наслідки, одним із найнегативніших з них є втрата висококваліфікованої робочої сили, передусім наукових кадрів. Ця тема не нова для українського суспільства, але у світлі порушеного питання набуває особливої ваги.

За експертними оцінками, витрати на підготовку одного фахівця з вищою освітою становлять близько 20 тис. доларів. Це означає, що кожен прибулий кваліфікований трудовий мігрант збагачує країну свого нового перебування на цю суму, збіднюючи на таку саму суму країну свого походження.

За даними Держкомстату України, з 1997 по 2001 роки за кордон офіційно емігрувало майже 90 тис. громадян України з вищою освітою та майже 128 тис. — з незакінченою вищою та середньою освітою. Упродовж останніх десяти років за кордон емігрували 574 доктори наук та 907 кандидатів наук, третина з них — перспективні фахівці, молодші 40 років.

У спеціальній доповіді Уповноваженого з прав людини наводиться кричуща цифра експертної оцінки, яка свідчить, що у зв’язку з виїздом наукових та висококваліфікованих спеціалістів втрати України становлять понад 1 млрд. доларів США на рік.

Водночас хронічне недофінансування науки в Україні фактично сприяє цілеспрямованій політиці розвинених країн щодо залучення висококваліфікованої робочої сили: постійно розробляються та функціонують спеціальні програми, здійснюється гнучка міграційна та візова політика щодо таких мігрантів.

Прикро усвідомлювати, що за останні 15 років Україна, надавши інтелектуальну допомогу практично всім розвиненим країнам світу, сама опинилася перед проблемою збереження свого людського та інтелектуального потенціалу, адже до 30 відсотків українських вчених працюють на економіку зарубіжних країн.

Трудова міграція справляє згубний вплив на демографічну ситуацію в Україні.

У переважній більшості країн світу, зокрема розвинених, відбувається природне зменшення населення на тлі його неухильного старіння. За експертними оцінками, до 2050 р. населення Італії зменшиться з 57 до 41 млн. осіб, Великої Британії — з 59 до 56 млн. Крім цього, очікується, що у 2050 р. частка людей похилого віку серед населення найрозвиненіших країн світу становитиме 33 відсотки.

За підрахунками експертів ООН з демографії, щоб зберегти сучасне співвідношення між працюючим населенням і пенсіонерами, а також для забезпечення достатньої кількості робочої сили, для країн Європейського союзу в наступні 25 років потрібно 135 мільйонів іммігрантів.

Демографічна ситуація в Україні значно відрізняється від інших країн. Якщо в таких країнах — традиційних постачальницях робочої сили, як Філіппіни, Мексика, Індія, спостерігається стабільний приріст населення і еміграційні втрати кардинально не впливають на демографічну ситуацію, то в Україні, починаючи з 1993 р., відбувається сталий процес неухильного зменшення кількості населення внаслідок різкого скорочення народжуваності та зростання смертності. Вчені прогнозують, що у 2026 р. населення України зменшиться до 42 млн. осіб. Збільшення рівня міграції з України означатиме, що населення України скорочуватиметься дедалі загрозливішими темпами, особливо зважаючи на тенденцію до збільшення кількості трудових мігрантів з України, які назавжди залишаються у країнах, куди вони виїхали на заробітки.

Саме тому, на думку Уповноваженого з прав людини, нагальною потребою є розробка концепції міграційної політики України, яка має врахувати процеси, пов’язані з виїздом за кордон з метою працевлаштування громадян України та з в’їздом в Україну трудових мігрантів з інших країн світу.

Слід відверто сказати, що поряд із негативними трудова міграція має й певні позитивні наслідки. Головний з них — додаткове спрямування у країну значних фінансових потоків, адже більша частина зароблених трудовим мігрантом коштів переправляється на Батьківщину через банківські перекази, ввезенням валюти безпосередньо фізичними особами.

За підрахунками МВФ, лише за один з останніх років сума світових заробітчанських коштів, офіційно перерахованих у країни Східної Європи, Азії, Африки, Близького Сходу, Латинської Америки та Карибського басейну, становила 65 млрд. доларів. А якщо врахувати також кошти, переправлені в зазначені країни неофіційними каналами, то ця сума сягає більш як 100 млрд. доларів.

В Україні відповідних розрахунків немає, а тому визначити суму заробітчанських коштів, які щороку ввозяться в Україну, надзвичайно важко. Проте, за даними дослідження, проведеного спільно Мінпраці та Тернопільською облдержадміністрацією, від заробітчан цього регіону щороку надходить близько 100 млн. доларів, що становить у середньому 4—6 тис. доларів США на одну особу щороку.

За окремими експертними оцінками, українці, що виїхали за кордон, заробляють щомісяця понад 2 млрд. грн., або близько 400 млн. доларів.

Більша частина цієї суми повертається в Україну. Без сумніву, це дає конкретні доходи не лише сім’ям цих українських заробітчан, а й державі в цілому. Цей чинник впливає на зменшення рівня бідності, збільшується ємність внутрішнього ринку, що позитивно впливає на економічну ситуацію в країні, зокрема на розвиток виробництва. Після повернення з-за кордону українські громадяни частину зароблених коштів витрачають і на відкриття власної справи, забезпечуючи роботою себе, своїх рідних та створюючи робочі місця для інших.

Вивчаючи світовий досвід розв’язання проблем трудових мігрантів, Уповноважений з прав людини дійшла висновку, що з метою сприяння доставці зароблених українськими громадянами за кордоном коштів в Україну держава повинна взяти на себе функцію створення вигідних умов для грошових переказів, зменшивши оплату цих банківських послуг.

На думку Уповноваженого, грошові перекази трудових мігрантів мають бути обліковані з метою їхнього врахування в доходах сімей та визначення прожиткового мінімуму в державі. Це можна зробити тільки через активну співпрацю з регіонами.

Трудових мігрантів, які перебувають за кордоном, можна розподілити на кілька категорій. Найзахищенішими є ті громадяни України, які постійно або тимчасово перебувають на законних підставах на території іноземної держави та мають відповідний дозвіл на працевлаштування. Ці громадяни України, працевлаштовані на основі двосторонніх договорів і угод про працевлаштування, укладених між Україною та Росією, Чехією, Словаччиною, Польщею, Латвією, Литвою, Молдовою, В’єтнамом, Вірменією, Республікою Білорусь, а також громадяни України, працевлаштовані через посередників у таких країнах, як США, Німеччина (програмісти); Лівія, Ємен (лікарі); Мексика (науковці, викладачі); Японія, Туреччина (танцівниці); Іран та Ірак, до початку воєнних дій — (інженери-нафтовики) та ін. Крім того, значна частина громадян України перейшла в статус легально працюючих у Греції та Португалії після прийняття в цих країнах національного законодавства, яке дало змогу оформити працевлаштування на законних підставах значній частині нелегальних українських трудових мігрантів, зокрема і з України. Найближчим часом очікується прийняття подібного законодавства і в Італії.

Як свідчить аналіз Уповноваженого, такі особи мають можливість максимально реалізувати свої права на належні умови та пристойну винагороду за працю, право на медичне забезпечення, адже, як правило, вони укладають письмовий контракт з роботодавцем і захищені чинним трудовим законодавством країни перебування. У разі порушення своїх прав вони мають змогу використати весь арсенал правових механізмів захисту, включаючи звернення до суду. Водночас і у цієї категорії громадян України виникають значні проблеми з обстоюванням своїх прав. Зокрема, до цієї категорії належать молоді жінки, які виїздять до Туреччини та Японії для роботи в розважальній індустрії, у нічних клубах, ресторанах, при цьому маючи двосторонній контракт з роботодавцем.

Характерною є доля 25-річної громадянки України з АРК, яка у березні минулого року вилетіла до Японії, маючи контракт з посередницькою фірмою Дніпродзержинська. Під час єдиної телефонної розмови з матір’ю вона повідомила про нестерпні умови праці та знущання з боку працедавця. А 10 липня 2002 р. жінку знайшли повішеною. Офіційна причина смерті — самогубство. Зрозуміло, що за такою версією японська поліція не вдалася до судово-медичної експертизи. Тіло було кремовано. Удома залишилося двоє малолітніх дітей, заради яких жінка змушена була податися на край світу. За зверненням матері загиблої Уповноваженим проводиться провадження.

Найбезправніше становище у нелегальних мігрантів, яких серед українських заробітчан — більшість. Сам факт перебування цих людей на території іншої держави вже є підставою для їхнього видворення, а нелегальне працевлаштування при цьому розглядається як подвійне порушення закону. Тому вони, як правило, уникають контактів з консульськими службами України за кордоном, побоюючись переслідувань за порушення законодавства країни перебування, що значно ускладнює можливості надання їм дипломатичного та правового захисту.

Уповноважений з прав людини вважає, що сам факт порушення українськими трудовими мігрантами за кордоном законодавства країни перебування не може тягнути за собою позбавлення їх людських прав. До речі, цього я вимагаю й у ставленні до нелегальних мігрантів, які перебувають на території України.

Умови праці українських трудових мігрантів за кордоном не відповідають загальноприйнятим нормам: робочий день триває 10, а то й 18 годин. Типовим порушенням прав трудових мігрантів є недотримання домовленостей про оплату праці. Так, Уповноваженим встановлено випадки, коли українські громадяни, пропрацювавши певний час у приватного власника, не одержували жодної копійки, а напередодні розрахунку їх передавали до рук поліції для депортації.

Слід зазначити, що зростанню масштабів нелегальної міграції сприяють і самі закордонні роботодавці, які часто зацікавлені у використанні саме нелегальної робочої сили, що дає їм можливість значно заощадити на виробничих витратах, не дотримуючись при цьому законодавчо встановлених стандартів прав людини.

На думку Уповноваженого з прав людини, важливим напрямом державної політики має стати подальше укладання двосторонніх договорів про працевлаштування та соціальний захист, які забезпечують трудовим мігрантам мінімальні соціальні стандарти та гарантують дотримання їхніх прав. Відповідні органи, передусім Мінпраці та МЗС, мають здійснювати постійний моніторинг чинних двосторонніх та багатосторонніх угод з метою оцінки їх ефективності, адже багато з них практично не діє.

Крім цього, необхідно ефективніше використовувати наявні універсальні та регіональні механізми захисту прав трудових мігрантів, насамперед активізувати процес підготовки до ратифікації Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів 1977 р.

Уповноваженим з прав людини ще у грудні 2001 р. було внесено відповідне подання КМУ. Вважаю, що приєднання до цієї конвенції дасть можливість істотно посилити рівень захисту прав громадян України, працевлаштованих за кордоном, передусім у країнах — членах цієї конвенції, зокрема Франції, Італії, Португалії, Нідерландах, Норвегії, Іспанії, Швеції та Туреччині, а також у перспективі ще в чотирьох країнах, які підписали конвенцію: в Бельгії, Німеччині, Греції та Люксембурзі.

Проблемним питанням у сфері трудової міграції громадян України за кордон є діяльність різних посередницьких структур. За неофіційними даними, близько 85 відсотків всіх українських трудових мігрантів виїжджає за кордон за туристичними візами (переважно короткотерміновими). При цьому багато наших співвітчизників користуються послугами сумнівних посередницьких фірм або туристичних агентств, які часто під виглядом надання туристичних послуг фактично займаються вербуванням громадян України для роботи за кордоном, здебільшого нелегально.

За даними Міністерства праці та соціальної політики, у 2002 р. в Україні діяло 749 суб’єктів господарювання, які мали ліцензії на провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном. Упродовж останніх двох з половиною років за порушення чинного законодавства було анульовано 454 ліцензії, що свідчить про неналежне виконання більшістю зазначених суб’єктів умов ліцензування.

На думку Уповноваженого з прав людини, необхідно здійснювати постійний нагляд за дотриманням чинного законодавства України та виконанням умов ліцензування суб’єктами підприємницької діяльності, а також посилити контроль за туристичними фірмами, які здійснюють незаконну посередницьку діяльність щодо працевлаштування громадян України за кордоном.

Окрема проблема, порушена в Спеціальній доповіді, яка є вкрай болючою для нашого суспільства, — це дотримання прав українських моряків, що працюють на суднах під іноземним прапором. Цій пекучій темі було присвячено цілий розділ у Першій щорічній доповіді Уповноваженого з прав людини. Проте проведений Уповноваженим моніторинг засвідчив, що змін на краще тут не відбулося. Внаслідок кризового стану економіки країни, а також з інших причин, судноплавна галузь фактично повністю зруйнована.

Так, у державній судноплавній компанії «Чорноморське морське пароплавство» з 260 суховантажних суден загальною тоннажністю 3 млн. тонн та з-понад 30 пасажирських суден залишилося сьогодні лише 7 суден тоннажністю 50 тис. тонн, а понад 20 тис. кваліфікованих моряків опинилося без роботи.

Не кращим є стан справ і в інших судноплавних компаніях, які втратили значну частину флоту. За експертними оцінками, понад 70 тис. українських моряків сьогодні не мають постійної роботи за своєю професією. А тому наші безробітні моряки за будь-яку ціну намагаються потрапити на роботу на кораблі іноземних власників. Цим цинічно користуються численні агентства-посередники, які наймають моряків. Діяльність таких агентств у нашій країні чинним законодавством не регулюється, немає навіть визначення поняття, що таке «крюїнг», не враховується специфіка найму моряків на іноземні судна. Понад 200 крюїнгових агентств створено лише в м. Одесі, а всього таких компаній — близько 500. Більшість із них створюється випадковими людьми, які навіть не мають уявлення про організацію морської справи, не знають національного законодавства, не кажучи про законодавство країни —прапора судна, кидають моряків напризволяще, не несучи ніякої відповідальності у разі виникнення форс-мажорних обставин.

Комплекс цих проблем, а також відсутність державного контролю у питаннях найму моряків на судна іноземних власників призводить до того, що багато з них опиняються у жалюгідних, рабських умовах, фактично без жодного соціального захисту.

Зважаючи на гостроту цієї проблеми, Уповноважений вважає за необхідне:

— вдосконалити національне законодавство з питань діяльності підприємств, що здійснюють посередництво у працевлаштуванні за кордоном українських громадян, зокрема моряків. Для цього слід прискорити прийняття Верховною Радою Закону України «Про підприємства, що здійснюють посередництво у працевлаштуванні громадян за кордоном», а також ратифікувати Конвенцію МОП №179 про найм та працевлаштування моряків 1996 р., яка передбачає найефективніші та всеохоплюючі міжнародні стандарти захисту соціальних прав моряків.

Шановні народні депутати!

Не можна навіть у короткому виступі не зупинитися на особливо вразливій категорії наших співвітчизників за кордоном, до якої належать особи, позбавлені волі.

За даними МЗС України, за станом на кінець 2002 р. близько 10 тис. громадян України з тих або інших причин було заарештовано (затримано), позбавлено волі за кордоном, 2,5 тис. наших співвітчизників відбувало покарання за вироками іноземних судів.

Найбільше українських громадян, позбавлених волі у 2002 р., перебувало в Іспанії, Німеччині, Росії, Польщі, Чехії.

З огляду на значну кількість таких громадян виникає багато проблем, пов’язаних з дотриманням їхніх прав та свобод, зокрема:

— права затриманих (заарештованих) та засуджених на правовий захист та послуги перекладача;

— тривалі терміни досудового слідства та судового розгляду справ;

— незадовільні умови тримання у місцях позбавлення волі (передусім це стосується Росії та інших країн СНД);

— незастосування до громадян України запобіжних заходів, альтернативних арешту.

Крім того, нерідко спостерігається дискримінаційне та упереджене ставлення до громадян України з боку поліції, слідчих та судових органів держави перебування. (Так, українці, які відбували покарання у в’язниці Білоленка поблизу Варшави, скаржилися Уповноваженому на приниження людської і національної гідності під час затримання їх польськими поліцейськими).

Найбільшою проблемою для наших співвітчизників, позбавлених волі за кордоном, є реалізація права на належну правову допомогу. Переважна більшість громадян України, позбавлених волі за кордоном, не має можливості оплатити послуги адвоката у країні перебування. Призначені державою адвокати часто виконують свої функції неналежним чином, що призводить до численних нарікань з боку обвинувачених. Особливо такі факти характерні для країн СНД та деяких країн Центральної Європи (Польщі, Словаччини, Угорщини та ін.).

У зв’язку з цим Уповноважений пропонує передбачити у кошторисі консульських установ України видатки на оплату правової допомоги захисників для громадян України.

На думку Уповноваженого, доцільно також розширювати практику участі консульських працівників у судових засіданнях, особливо в тих випадках, коли є підстави вважати, що ставлення до громадян України слідчих та судових органів держави перебування є упередженим. Для цього необхідно розширити штат консульських працівників у країнах, де в цьому є об’єктивна потреба.

Наведу конкретні приклади. Так, у Чехії на 515 наших співвітчизників, позбавлених волі у 2002 р., припадало лише три консульські працівники, в Іспанії на 1169 осіб, позбавлених волі, консульські функції за сумісництвом виконували лише два дипломати.

Серед українських трудових мігрантів зростає кількість тих, хто внаслідок нещасних випадків, злочинів та з інших причин гине за межами України.

Консульські представництва України за кордоном повідомили, що упродовж останніх двох з половиною років на території 69 іноземних держав загинуло або померло 2424 громадянина України. Країнами, де протягом зазначеного періоду померло найбільше наших громадян, є Німеччина, Португалія, Польща, Італія та Росія.

Значні проблеми виникають у процесі інформування родичів померлого (загиблого) про факт смерті громадянина України за кордоном. В окремих країнах передбачено обмежений час на прийняття рішення про подальшу долю тіла — у разі, якщо протягом цього часу родичі померлого не витребують його, приймається рішення про кремацію та поховання або про його передачу в медичний заклад для дослідницьких цілей. Зафіксовано випадки використання внутрішніх органів померлих громадян України у донорських цілях. Прикладом цього є звернення, направлене Уповноваженому з прав людини Галиною Бабій з Хмельниччини, в якому вона повідомила, що лікарями одного з шпиталів Ізраїлю для донорських цілей без згоди родичів з тіла її померлого чоловіка було вилучено серце. Слідство у справі проводить Генеральна прокуратура України.

У більшості випадків родичі виявляються неспроможними покрити витрати на транспортування тіла загиблого. Так, в Італії, Португалії чи Іспанії за це необхідно заплатити не менше 3 тис. євро. Зрозуміло, що одразу знайти таку суму грошей найчастіше неможливо. Є випадки, коли тіло загиблого українця понад півроку очікує вічного спочинку, а родина перебуває у постійному напруженні, намагаючись віднайти потрібні кошти.

За такої ситуації родичі часто змушені погоджуватися на поховання померлого на території відповідної країни. Так, протягом останніх трьох років для поховання на Батьківщині було переправлено останки лише кожного другого загиблого за кордоном, решта були поховані у країнах перебування.

У таких випадках надзвичайно вагомою підтримкою для рідних померлого є фінансова допомога, яка надається державою через дипломатичні установи України за кордоном. За останні два роки для цих цілей МЗС України було виділено понад півмільйона доларів. Водночас слід зазначити, що дипломатичні представництва України за кордоном фінансують відповідні витрати зазвичай у виняткових випадках.

На думку Уповноваженого, за умов бідності значної частини населення України виділення державою коштів на транспортування тіл загиблих за кордоном громадян України, є важливим чинником захисту прав наших співвітчизників, і така практика МЗС України має тривати і в майбутньому. З цією метою необхідно щорічно передбачати відповідні видатки у державному бюджеті України.

Шановні народні депутати!

Проблема дотримання та захисту прав українських громадян за кордоном як невід’ємна складова дотримання фундаментальних прав та свобод людини в Україні привертає до себе дедалі більшу увагу українського суспільства і вимагає проведення цілеспрямованої державної політики в цій сфері.

Аналіз причин міграційних процесів у світі й в Україні дає Уповноваженому з прав людини підстави стверджувати, що для нашої держави трудова міграція за кордон залишатиметься ще впродовж тривалого часу одним із визначальних чинників суспільного та економічного життя країни, справляючи безпосередній вплив на стан дотримання громадянських, економічних, соціальних і культурних прав українських громадян.

Відтак, процеси трудової міграції з України вимагають глибокого дослідження і осмислення передусім органами державної влади та місцевого самоврядування, а також розробки відповідної стратегічної державної політики у сфері регулювання процесів трудової міграції і посилення захисту прав українських громадян, які виїздять за кордон як трудящі-мігранти.

Зроблений Уповноваженим з прав людини аналіз чинного національного законодавства, великого масиву статистичної та іншої інформації, експертних оцінок, практики діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування свідчить про наявність серйозних проблем у цій сфері. Зокрема, відсутність концепції національної міграційної політики та єдиного державного органу, відповідального за розробку та реалізацію такої політики, призводить до втрати державного контролю за цією сферою. Як наслідок — трудові міграційні процеси за межі України відбуваються здебільшого стихійно або віддано на відкуп комерційним посередницьким структурам, що не несуть відповідальності за людину. Недосконалими є й механізми державного захисту українських трудящих-мігрантів за кордоном. Немає ефективної системи збирання, обробки та аналізу статистичної та іншої інформації з питань міграції громадян України за кордон.

Попри позитивні кроки, які здійснюють у цьому напрямі, зокрема Міністерство закордонних справ України, Міністерство праці та соціальної політики України, Державний комітет з питань охорони державного кордону України, ситуація у сфері міграційних процесів з України і надалі залишається критичною і може розглядатися як питання національної безпеки, а відтак, вимагає вжиття додаткових оперативних комплексних заходів з боку держави.

Завершуючи свій виступ, хочу подякувати всім, хто підтримав Уповноваженого в здійсненні представленого народним депутатам України моніторингу та висловити сподівання, що запропоновані у спеціальній Доповіді Уповноваженого з прав людини висновки і пропозиції сприятимуть цьому.

Дякую за увагу.