Ще донині буряківники Хмельниччини згадують торішню осінь, коли цілі плантації солодких коренів були вражені важкою хворобою — церкоспорозом. Листя просто «горіло» на очах, і від того корені дрібнішали і втрачали цукристість. Разом із рослинами «горіли» кошти, вкладені в культуру. У багатьох господарствах урожайність ледь дотягувала до 130—150 центнерів з гектара, а це означало, що цукровий буряк просто приречений на нерентабельність. Збитки обсіли господарів так, що восени під глибоку оранку відводили землі майже вдвічі менше, ніж завжди. Розрахунок один: коли рік знову видасться неврожайним, то хоча б збитки будуть менші. Бізнес невтішний. Хоча спрацював лише один критичний чинник. Додай посуху чи буревії, пізні весняні морози чи ранній осінній сніг, то можна й не кидати бурякове насіння в пухку ріллю — все одно проростуть одні збитки.
Невже немає виходу? Докопатися до причин невдачі спробували із Віталієм Мазуркевичем, начальником Летичівського райсільгоспуправління. І от лічимо. Торік у районі під солодку культуру було відведено 1,2 тисячі гектарів. Причому сюди ввійшли землі не тільки господарств, але, як кажуть, і дядьківські городи. А до осіннього копання дожило лише 900 гектарів. Та й на них вродило негусто. Отож ще до того, як зупинилися цукрові заводи, як було занижено показники цукристості й завищено дані забрудненості, невчасно отримано кошти від цукровиробників, витрачено чималі гроші на перевезення значної частини сировини до сусідніх Житомирської та Вінницької областей (про все це в один голос кажуть господарники району), бурякове поле вже було збитковим. Не втримаюся, щоб не запитати: чому про це задумалися тільки восени? Чому не страхували посівів? — допитуюся про це на всіх рівнях. Але потім розумію: що ближче доходжу до землі, то абсурдніше ці запитання звучать.
Ні, у тому, що страхування — річ хороша, ніхто не сумнівається. «Воно ж бо й добре застрахувати буряки, — кажуть керівники господарств. — Та як? Це просто не для нас». — Поміркуємо разом, — запрошує Мазуркевич. — Аби застрахувати посіви, господарству доведеться витратити 10—15 тисяч гривень. До того ж тепер, у найгарячішу пору. Та хто ж віддасть ці гроші, коли потрібні добрива, насіння, пальне?..
Керівники постають перед дилемою: сіяти чи страхувати. І, зрозуміло, сіють без усякої страховки. У тому-таки Летичівському районі торік лише одне господарство (!) — Голосківське СПП «Обрій» — застрахувало свої буряки. Зайвого ризику не хотіли, бо посіяли сто гектарів. Тепер на такі площі у районі мало хто зважується. Та спрацював не лише страх втратити культуру. Просто господарство — одне з найсильніших у районі й області, от і викроїло отих кілька тисяч, щоб вберегтись від ризику. А чи виграли від цього? Тут ще як подивитися. Хіба страховка може врятувати від лиха економічного — низьких цін на сировину загалом неперспективності цукрової галузі? Навіть для «Обрію» цукор і буряк — уже давно не стратегічний товар. Тут намагаються робити ставку на тваринництво. А як сіють солодкі корені, спрацьовує в основному традиція й одвічна віра селянина в те, що земля не обдурить, вродить.
Та сама віра підштовхує й господарства Ярмолинецького району, котрі нинішньої весни сподіваються віддати під цукристі майже три тисячі гектарів. Як на нинішній час — сміливо. Тому знову запитую, а чим підстраховуватиметеся? Торік через несприятливі умови в районі теж загинули чималі площі солодких коренів. І господарствам було повернено частину втрат, спричинених стихійними лихами. Але це повертала держава. Про страхування самими господарствами не було й мови. «Та й як страхуватимешся, коли не знаєш, що буде з цінами завтра, — розводить руками заступник голови райдержадміністрації Ігор Добжанський. — За страховку господарство має сплатити певний відсоток вартості майбутнього врожаю. А якою вона буде, ця вартість?»
Торік собівартість тонни солодких коренів у районі в середньому становила 180—190 гривень. Закупівельна ціна — 165 гривень. А деякі цукрові заводи давали лише по 130—140 гривень. Не дивно, що хазяйства із цього невеликого і компактного району возили буряки аж на дев’ять цукрових заводів, метушливо шукаючи в розпал сезону такий, який розраховуватиметься чесно. Цукровики теж б’ють себе у груди: галузь невигідна, кругом одні збитки, і так само вперто, як і селяни, не збираються вкладати гроші у страхування. Немає грошей в одному, другому господарстві, опинився на межі банкрутства завод, навіть цілий район не може вибратися з боргів. Тут, зрозуміло, не до страховки. Але ж ціла бурякосіюча (боюся казати, що в минулому) область, залишається відкрита усім вітрам, спекам і морозам.
Відповідь одна: не вистачає коштів. Але як зіставити реаліі з тим, що на обласному рівні проголошується: немає проблем із кредитуванням. Не маєш грошей у своїй кишені — бери позику. До того ж кредитні ставки порівняно з минулими роками значно знижено.
Хмельницьке відділення Укрсоцбанку позичає гроші під 18 відсотків річних, з них 10 відсотків відшкодовуватиме держава. З’явилася можливість і довгострокового кредитування під ті самі відсотки. От вам гроші — тільки сійте та вирощуйте. Та погляньмо на інше. Три роки тому селяни області позичили в тому-таки Укрсоцбанку понад 100 мільйонів гривень. Торік — 42 мільйони. А на початку квітня кредити було оформлено лише на 30 мільйонів гривень. Невже господарства стали багатшими, не потребують більше позичених грошей? Навряд. Адже навіть за ці роки значно скоротилися площі посівів і тих самих буряків, і багатьох інших культур, заробляти просто не було на чому.
А для бідного кредит як був, так і залишається недосяжною височінню. Я поцікавилася в Хмельницькому відділенні Приватбанку, чи багато охочих взяти кредит і чи завжди вони задовольняють такі бажання. Оксана Стеценко, економіст відділу кредитування корпоративних клієнтів, була відверта: звертаються десятки і сотні, а кредити видають лише одиницям. Не будемо вникати в банківські комерційні таємниці, але суть проста: біднякові просто нічого заставити, аби отримати кредит. До того ж і в разі застави система оцінки майна така, що господарству треба закласти все, аби хоч щось отримати. А коли з’ясується, що ти ще винен гроші іншому банку — не бачити тобі ні копійки.
Правильно, банк не роздаватиме свої капітали просто так. Та й мова не про благодійництво, а про можливість узяти кредит під посівну, застрахувати майбутній врожай, зібрати його, вигідно продати і... Погляньте уважно на цей ланцюжок. Із усіх його ланок реальною залишається одна — тяжко наробитися.
Хмельницька область.
