Ласкаво просимо в одне із фермерських господарств традиційно землеробського району Верхньої Баварії. Це типове для Німеччини середнє садибне господарство розташоване неподалік містечка Еггенфельден.
Частина 1. Родина
Знайомство з господинею ферми Ганною Куртмайєр почалося вже на пероні маленького вокзалу в Эггенфельдені, куди вона приїхала нас зустрічати з трирічним Яником. Це її старший син, а молодшому Даніелю лише півтора року. Хазяїн Ганс чекав на гостей удома.
Сама Ганна — росіянка, приїхала з Казахстану п’ять років тому, вийшовши заміж за Ганса Куртмайєра за... шлюбним оголошенням у газеті. З’ясувалося, що «тут мешкає багато наших дівчат». Ганна сміється: «Із 47 фотографій, які йому надіслали із посередницького бюро, він точно вибрав одну, мою. Боже провидіння»...
— Наше фермерське господарство засновано ще 200 років тому моїм прапрапрадідом Отто, — розповідає, гостинно зустрічаючи нас, її чоловік. — Тепер ми вже п’яте покоління, котре тут живе і працює. А розпочиналося все з трьох гектарів землі, невеликого будинку, свиноферми. Потім землі ще прикупили, і вже в мого батька Мартіна було десять гектарів.
Гансу довелося працювати на фермі з 16 років, спочатку разом із батьком, а потім самому. При цьому він ще навчався в сільськогосподарському училищі, щоб отримати свідоцтво «майстра-фермера». Інакше в Німеччині до землі й тварин близько не підпускають.
Попервах він орендував ферму в своїх батьків. Але з 1988 року батько переписав ферму на нього, і він став тут повноправним господарем. Ганс Куртмайєр одразу ж вирішив господарювати по-новому, як того вимагала сільськогосподарська наука. Він відмовився від занедбаного свинарництва, перебудував хлів для дійних корів: їх нині 24, і кожна дає на рік майже 10 тисяч літрів молока.
Утім, він весь час будував і будує, вкладаючи всі зароблені гроші в розвиток і в... полегшення своєї праці. Але без дружини, працелюбної і вірної, йому б ні за що не впоратися. Ганс неабияк відвертий, коли каже, що німецькі жінки не хочуть більше працювати на фермах, допомагати своїм чоловікам, ділити з ними всі турботи і труднощі. Він, на жаль, уже мав такий досвід невдалого одруження.
— Наш робочий день розпочинається о 5 годині ранку, — перериває його відвертості Ганна, — Ганс має насамперед подоїти корів. Я прокидаюся на годину пізніше і даю корм бичкам, яких ми вирощуємо на м’ясо, починаю годувати і поїти телят. Адже в нас загалом майже 100 голів великої рогатої худоби. От тільки рогатими їх назвати не можна, — сміється Ганна. —Уже в двомісячному віці ветеринар їм припалює ріжки, і вони більше не ростуть. А ще я веду всі фінансові справи: з лікарняними касами, кредитами, податковими інспекторами, банками, роблю взаємозаліки з оренди. Моя спеціальність бухгалтера дуже знадобилася. Всі операції проводимо з допомогою комп’ютера через Інтернет, але інколи доводиться й самій їздити до банку, щоб оформити рахунки. Чоловік мене жаліє, як може, всю важку роботу бере на себе. А от держава «жаліла» мене лише 12 тижнів: 6 тижнів до і стільки само після пологової оплачуваної декретної відпустки. А я ж бо народила двох.
Ганна впевнена, що родина збільшуватиметься, адже її чоловік любить дотримуватися традицій, а в їхній сім’ї заведено мати не менш як трьох дітей.
У Куртмайєрів нині досить великий будинок. Ганс прибудував велику частину будівлі, спорудив другий поверх спеціально для матері й батька, які мають усі окремі зручності. В будинку простора гарно обладнана кухня, де є все — від електроплити до посудомийної машини, меблі із світлого дерева в традиційно боварському сільському стилі. Є вітальня, вона й робоче бюро, де стоїть комп’ютер. Дві дитячі кімнати та кімнати для гостей. На першому поверсі велика комора для харчових припасів із двома холодильними камерами. Нам показали і так звану «шмутцигераум» («брудну кімнату»), через яку входять до будинку одразу після ферми. Там миються, перевдягаються і лише потім переходять до житлових кімнат, де скрізь чисто, гарно, квіти.
Ганна, як з’ясувалося, чудова кулінарка. На обід вона подала незмінні німецькі кнендлі, які треба було їсти, поливаючи соусом із яловичої печені. Були на столі і звична варена картопля, і салат із свіжих овочів.
Мене не полишало почуття, що, власне, нічого нового для нас у тутешньому сімейному селянському укладі немає: такі само кнедлі-галушки, так само переважає м’ясо, така сама картопелька, от тільки замість салату в українських селах подають хрумкі огірочки і квашену капусту. І все це добуто нелегкою щоденною працею від зорі до зорі, зовсім, як у нас у сільській глибинці. Недаремно кажуть, що Баварія дуже схожа за своїм побутом на наш сільський український. От хіба що цивілізованіший, європейський підхід у розв’язанні багатьох житейських і економічних проблем, навіть у межах такої малої форми ведення сільськогосподарського виробництва, яким є ферма Ганса і Ганни Куртмайєрів, відчувається в усьому.
Детальніше про це читайте в наступному номері.
Баварія.
(Далі буде).
