Денне засідання 11 квітня
Обговорення земельної проблеми викликало в депутатів велику зацікавленість, оскільки це питання не лише економічного, а й політичного характеру. Про численні порушення під час видачі державних актів на право приватної власності на землю, сертифікатів на земельну частку-пай, виділення в натурі земельних ділянок у співдоповіді говорив голова Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин Іван Томич. Він зазначив, що із запровадженням приватної та колективної власності на землю в державі виникли нові умови реформування земельних відносин. Але внаслідок поспішно організованої роботи з видачі державних актів було допущено багато помилок та промахів.
Зокрема, роботу з передачі земель у колективну власність виконували здебільшого на застарілому планокартографічному матеріалі, через що було втрачено існуючі межі землекористувань, а склад угідь не завжди відповідав дійсності. У Київській, Житомирській, Полтавській, Хмельницькій та деяких інших областях до державних актів не додавали списки співвласників колективної власності, а коли стали розпайовувати землю, почали їх уточнювати. Досі не вирішено долю земель, котрі після ліквідації колгоспів залишились у державній власності. На них повинні були оформляти державні акти на право постійного користування. Та цього не зробили, і тепер великі площі під лісами, болотами є начебто нічийні.
Великим кроком уперед стало паювання земель, переданих у колективну власність. Було видано понад 6,7 мільйона сертифікатів. У кожному було вказано кадастрові і вартісні показники земельної частки. І це не випадково, адже сертифікат став об’єктом купівлі-продажу, дарування, успадкування і застави. Але з 1996 року грошова оцінка земель індексувалася шість разів, та ці зміни жодного разу не було внесено до сертифікату.
На думку голови Комітету, зроблено чимало помилок під час реформування земель запасу та резервного фонду. Замість того, щоб передати ці землі вчителям, лікарям, працівникам соціальної сфери на селі, а також переселенцям із Чорнобильської зони, кримським татарам, їх часто просто розбазарювали. В країні не встановлено необхідного контролю за обігом сертифікатів, хоч і було запроваджено державну реєстрацію переходу права іншим особам. У деяких регіонах цю вимогу не виконували, і траплялися випадки придбання сертифікатів навіть громадянами інших країн.
У 1999—2000 роках було продано понад 500 тисяч земельних сертифікатів за вартістю, набагато нижчою, ніж передбачено. Так, у Криму сертифікати передавалися за вартістю від ста до двохсот тисяч гривень за середньої грошової оцінки близько 60 тисяч з урахуванням коефіцієнта індексації. В Луганській області — від ста до тисячі за середньої ціни понад 50 тисяч гривень. Селянин для того, щоб купити ще один пай сусіда, повинен сто років складати щорічну орендну плату, а комерційний банк за наявних банківських ставок за три-чотири роки може прибрати такий пай до своїх рук.
На численні недоліки у цій сфері звертали увагу у своїх виступах і депутати. Олексій Козаченко зазначив, що сьогодні в стадії розробки перебуває близько 1,7 мільйона державних актів. А це означає, що в сфері земельних відносин приблизно в однаковій кількості є два різні типи документів, які засвідчують право володіння, користування та розпорядження земельною часткою. Це — сертифікат на право на земельну частку та державний акт на право державної власності на землю. Така ситуація фактично уповільнює ринкові перетворення.
Сьогоднішні проблеми можуть стати серйозним гальмом у майбутньому, переконаний Степан Гавриш. Він підрахував, що на Кіровоградщині вже видано 96 відсотків державних актів на землю, а в Житомирській області — лише 13. Коли земля у 2005 році стане товаром, земельні права близько мільйона селян залишатимуться незахищеними державою, стверджує депутат. Уже нині є селяни, законні права на землю яких неможливо поновити, оскільки ділянки розпайовані.
Хоч якими були б погляди депутатів на подальше реформування земельних відносин, більшість сходиться в одному — поки що в цій сфері не все гаразд. Про це свідчать і звернення громадян, які надходять і до депутатів, і до органів виконавчої влади, і до судів. Тож сьогодні зрозуміло одне — чинні законодавчі акти потребують удосконалення.
