— Пане Гірник, після смерті Слави Стецько позиції націоналістів, принаймні кількісні, в «Нашій Україні» значно ослабли. Можливо, ця ідеологія в епоху боротьби за демократію взагалі безперспективна? Принаймні вам, націоналістам, є місце у громадсько-політичному об’єднанні, про створення якого на недавньому форумі «НУ» оголосив Віктор Ющенко?
— Вважаю, що так питання взагалі не повинно стояти. Без націоналістичної складової ця сила буде неповною і нездатною подолати першу планку — привести до влади українського Президента. Зрозуміло, певна частина команди Віктора Ющенка цього погляду не поділяє. Їх колись лякали націоналістичним жупелом, і ці комплекси досі збереглися. Насправді українські націоналісти ніколи не були агресивні до інших націй і народів. Втім, про це добре сказала в опублікованому у вашій газеті інтерв’ю пані Слава Стецько.
Наша ідеологія не анахронізм. Вона актуальна і на етапі боротьби за демократію. Адже її визначальна функція — захист нації від внутрішніх і зовнішніх загроз. А вони, погодьтеся, залишаються і нині, на дванадцятому році відновлення незалежності. Подивіться, що відбувається в нашій країні: експансія російського капіталу, культури, мови, інформаційного простору, видавничої діяльності. Здається, не в Україні живемо, а десь у російській нечорноземній глибинці...
Стратегічною метою націоналістів є не участь у конкретних виборах, а побудова Української національної держави і захист інтересів української нації. Своє місце у президентських воборах ми визначили: ми за Ющенка. Але хіба перестануть бути актуальними націоналістичні функції після його перемоги? Адже на нового Президента впливатимуть й інші політичні сили, представлені і не представлені в об’єднанні. Вони стануть ще актуальніші, якщо олігархічним кланам вдасться законсервувати нинішню ситуацію «всерйоз і надовго». Отже, я не вважаю, що ми безперспективна політична сила.
— Однак КУН відіграє роль швидше пасивного попутника, ніж активного учасника у виборчих дистанціях...
— А ми і кажемо про те, що маємо стати активною складовою частиною блоку, з якою рахуватимуться не лише під час наступних президентських виборів. Для нас важливо забезпечити представництво націоналістів і у Верховній Раді, і в місцевих представницьких органах. Я погоджуюсь, що нині нас дуже мало в радах усіх рівнів. Ця кількість не адекватна симпатіям українців до нашої ідеї. За даними різних соцопитувань, від п’яти до десяти відсотків населення прямо пов’язують свої надії на майбутнє держави з націоналістами і готові голосувати за їхніх представників. Але нині ці голоси розсіюються між різними партіями правого, державницького спектра. Вони не зібрані в одне ціле. Одним із завдань конгресу і є концентрація цих голосів для підтримки однієї політичної потуги.
— Але не секрет, що саме націоналістичне середовище розсіяне на кілька таборів...
— Які розсварені і конфліктують між собою. Це правда, на жаль. Гірка правда. Ситуація майже класична: «Не так тії вороги, як добрії люди». Ми, націоналісти всіх таборів, просто зобов’язані об’єднатися, інакше це за нас зроблять антидержавники. І ми працюємо в цьому напрямі. Я твердо переконаний, що українська нація має потребу в націоналізмові, і надіюсь, що ми осоромимо недругів, які поквапилися із панахидою. Нам грає сурма, а не б’ють дзвони, нам час до праці.
— Якщо судити за діями націоналістів де-юре і, скажемо так, де-факто (останніх у фракції Віктора Ющенка більше, ніж перших), вони найрадикальніші, найопозиційніші до чинної влади. У зв’язку з цим не конфліктуєте з іншими «групами впливу»?
— Якщо брати мене, то я ніколи не бовтався, як каже Іван Плющ, між більшістю і опозицією. Так само це не роблять і мої, як ви кажете, радикальніші колеги. Звичайно, це не схвалюють поміркованіші колеги, але...
— Але у вас демократична фракція. Де все вирішується «не словом, а ділом».
— Я зрозумів іронічний підтекст вашої репліки. Це гасло «НУ» неправильне, якщо казати за великим рахунком. Можливо, ви це тонше відчуваєте як представник тієї сфери, де слово і є діло. Я вважаю, що треба діяти і тим, і тим. Бо будь-яка справа починається зі слова. Тим більше що, перебуваючи в опозиції, ділами не відзначишся, і слово тут дуже важливе. Бо саме за його допомогою можна донести до людей свою позицію, пропагувати свої майбутні дії.
Справді, депутати з націоналістичними поглядами були або ініціаторами найактуальніших дій, які проводила фракція, або закликали до чіткішої позиції, коли решта намагалася «відсидіти в окопах».
— Даруйте, тут у вас є потужні конкуренти — комуністи.
— Якщо ми хочемо привести до влади свого Президента, то треба проявляти рішучість. Можливо, через брак власних ініціатив залишається високим, але не зростає рейтинг Віктора Ющенка. Його оточення не працює на випередження. І мені здається, якби ця радикальна, націоналістична складова в блоці «НУ» була численніша, то стала б сміливіша й однозначніша позиція самого блоку. І корисна насамперед для лідера.
— Президент, розвінчуючи антидержавну, руйнівну роль опозиції, зазначив: до чого дійшло, праві зійшлися з лівими. Ви як член Конгресу українських націоналістів вбачаєте в цьому об’єднанні загрозу державній незалежності?
— Президентові взагалі не варто було б таке казати. Сам він не посоромився зійтися з комуністами, коли треба було повалити уряд Ющенка. Ось покійна пані Слава була переконаною антикомуністкою, але не мала жодних комплексів, коли йшлося про необхідність співпраці з певних питань з лівими. Немає вічних ворогів, є вічні інтереси. Інтерес нації вимагав, і ми пішли на ситуативне об’єднання. Нічого в цьому страшного немає. Звичайно, головна, магістральна позиція блоку не обов’язково має збігатися з позиціями ситуативних союзників. Тим паче комуністів. Зрозуміло, у нас з ними не буде єдиного кандидата на президентські вибори. Вони не підтримають Віктора Ющенка, ми не підтримаємо їхнього.
Страшніші так звані президентські ініціативи, які можуть звестися і вже зводяться до «всенародного» одобрямсу. Їхня мета — не політична реформа, яка справді потрібна, а збереження нинішньої влади. Це справді загроза для України, а не співпраця блоку Віктора Ющенка з блоком Юлії Тимошенко чи соціалістами.
І тепер, на мою думку, основні наші «слова і діла» повинні полягати в протидії президентським ініціативам.
— Ви проти зміни моделі влади?
— Я не бачу в запропонованому на всенародне обговорення проекті цього бажання. В даному разі між словом і ділом — дистанція величезного розміру. Результати минулих виборів показали, що чинна влада вже себе вичерпала. Так, треба справді підвищувати роль парламенту, роль уряду. Бо навіть найгеніальнішого президента може зіграти почет, не дуже патріотичний за духом. Але запропонований Президентом законопроект фактично передбачає посилення олігархічно-кланової диктатури. Політична реформа — це не лише зміни до Конституції, а й прийняття деяких законів. Наприклад, закону про вибори до Верховної та місцевих рад на пропорційній основі. Потрібно над цим працювати. А що стосується змін до Конституції, то вдасться парламенту виробити погоджену модель — добре, якщо ні — питання слід відкласти на період після президентських виборів.
— Ми говорили про ситуативне об’єднання з комуністами. Але, здається, у націоналістів є ще один ситуативний союзник. Маю на увазі об’єднаних соціал-демократів. Їхній лідер не раз заявляв про необхідність реабілітації УПА — цієї болючої для націоналістів теми.
— А на останньому з’їзді СДПУ (о) партія оголосила себе «форпостом захисту Росії». На мій погляд, для них і УПА, і російський фактор є не більше, ніж карта в колоді, м’яко кажучи, не дуже чесних політичних ігор. Коли есдекам було вигідно на західних теренах розігрувати підтримку визнання УПА, вони про це говорили. Проте це ніяк не реалізовувалося конкретним голосуванням. Як пам’ятаєте, на минулій сесії питання УПА було включено до порядку денного. Але так і не було проголосовано, а на нинішню навіть не внесено до порядку денного. Без сумніву, АП тісно співпрацює з більшістю, якби вони хотіли добитися історичної справедливості, вони це зробили б, а не говорили. Тому ставлюся до таких «добрих намірів» як до звичайної політичної демагогії.
— Чому ви не підтримали частину своїх колег-«нашоукраїнців» з «кувейтського питання»?
— Вважаю, що передислокація батальйону до Кувейту була поспішним рішенням. Наша влада проявила таке собі українське малоросійство. Це відбиток нашої «багатовекторної» політики. Якби ми були самостійними політиками, ми мали б з’ясувати ситуацію, подивитися, як розгортаються події, а тоді приймати рішення. Ніхто нас не гнав на другий день війни ухвалювати те чи інше рішення. Тим більше приєднуватися до антиіракської коаліції. Соромно спостерігати, як постфактум наш МЗС намагається довести, що ми не рогаті. Сказавши «а», неможливо не сказати «б». У Кувейті є загроза для життя наших вояків. Виходячи з цих міркувань, я не проголосував «за». Знаєте, присутність нашого батальйону могла б бути ще виправдана, якби там були інтереси України. Не виборовши такого інтересу, ми поквапилися виконати заклик дядька Сема «відмолювати» не наші з вами гріхи. Переконаний, нашого батальйону там не потрібно.
Розмову вела Людмила КОХАНЕЦЬ.
