Україна отримала Першого Космонавта пізно — вже коли такі речі стали майже буденними. Місяців зо два тому я навіть не здивувався, коли зателефонували й сказали: «Тут прийшов Каденюк!» — «Той самий?» — «Майже!»
Виходжу й бачу чоловіка, дуже схожого «на того самого Каденюка», але той чорнявий, а цей здався спершу майже рудим. Все просто: вони брати-близнюки, цей за того лише на чверть години старший. Він виявився колегою-журналістом, приніс матеріал, який, наперед зауважимо, з причин, як кажуть, «не залежних», не побачив світу. Дивно, що це не посварило нас, а зблизило до бесід. Спершу ті бесіди не торкалися Каденюка Леоніда — у Сергія Каденюка своя історія, він математик, спортсмен, довго жив у Росії й навіть був чи не чемпіоном з марафону. А на тему Космосу вийшли через пам’ять дитинства: я сказав, що досі не забув місця, де стояв, коли почув про політ Гагаріна.
Брати Каденюки (тоді четвертокласники) почули про це, йдучи зі школи. Хлопці навпростець, городами, кинулися додому слухати радіо. Льонька, хоч і ніс сумку з книжками (саме була його черга), біг попереду...
Оці бесіди встановили між нами дивовижно хороше відчуття: двоє з мільйонів українців, раніше незнайомих, раптом зустрілися, в одного брат у космосі бував, і він тепер ніби й тобі трохи брат. Мабуть, це краще знайоме естонцям: народ малий, всі всіх знають.
А згодом я збагнув ще одне, може, головне, хоч і ледь вловиме: усі ми — дослідники космосу. Ось один Каденюк досліджував той космос в одному вимірі, а другий Каденюк — в іншому, теж — безмежному.
Це відкрилося, коли Сергій приніс кілька записаних ним спогадів. Там є фраза: «Осягаючи істину, з якоюсь виною вторгнення ми їй співчуваємо. Вона притаїлася в глибинах наших клітин, і здатна зазвучати в нас могутнім оркестром знання-взаємин, лиш знайди і дай їй таку можливість...»
Перша фотографія
«Очевидно, це перша наша з Леонідом фотографія в житті. На чорно-білому знімку без дати нам з Льонькою місяців по чотири-п’ять. Я — у мами на руках, насуплений, дивлюся спідлоба кудись на підлогу. Льонька — у тата на руках, зосереджено щось розглядає зліва на стелі над фотографом. Між батьками стоїть Вова, йому близько п’яти років. Вова чорнявий, як циганчук, у тата вдався. За спиною у батьків стоїть мамина рідна сестра — наша тьотя Маруся. Їй близько 15 літ. Мама у легенькому літньому квітчастому платті з великими квітами (мені туманно пригадуються світло-зелений, жовтий та червоний кольори — хоча знімок не дає цього бачити).
Коли це знято? Що робила у нас тьотя Маруся? Чому я пам’ятаю кольори маминого плаття?..»
І от він описує весь той день, якого сам не міг пам’ятати. Описує очима брата Вовки, котрий на зріст тоді був майже як те ліжко, на якому лежали близнята Льоня і Сергій. Описано півня, кота Бориса, і кілечко, до якого прив’язували під горіхом квочку. Описано навіть, яку тінь котре дерево відкидало — вишні вздовж плоту, горіх над ворітьми, крислата груша, старша від усіх дерев, ще молодий виноград, мамин квітничок з півоніями. Горіх — Вовин ровесник. Тато посадив його, коли їхньої хати тут ще не було, як і не було, але вже чекалося, Вови. Батьки тоді жили й вчителювали в селі Колінківці, за десять кілометрів від Клішківців.
Зрештою, описано все, хто що робив того дня, як прийшла Маруся (цю Марусю Гончаренко дев’ятирічною дівчинкою сестра Ніна забрала до себе, коли із неспокійного наддністрянського села Жижава, з Тернопільщини, переїхала вчителювати з чоловіком у порівняно тихе село Колінківці, на межі Бессарабії з Буковиною). Описано, як вони прибиралися до фотографування: як Вовка мучився зі шнурками; як Маруся переодягнулась у білу блузку з мережаним комірцем; яким був тато у святковому темно-синьому костюмі, стрункий, недавній солдат, а тепер учитель фізкультури; як мама дістала новеньке плаття з барвистого шовку. Мама молода й гарна, і йому хотілося бачити її ще молодшою, якою він її не може пам’ятати.
Розміри дитинства
«Коло хати росте і височіє над усім світом горіх. Аж до неба. Він поважно заступає півнебес над головою і підбирає своєю тінню півземлі під ногами. Могутній і широченний горіховий стовбур розходиться крислатою кроною з гладеньким сріблясто-зеленим гіллям у просторі далеко десь над дитячими головами.
Розміри дитинства — дуже важливі.
Треба лізти на горіха, коли хочеш до неба...»
А горіх довго залишався неприступним для них. Навіть кіт Боря лазив туди. Правда, не з інтересу, а рятуючись від пса Тарзана або розбишаки-півня.
«Горіх заступав півнеба. Здавалося, все, що літало, не могло перелетіти горіха. Навіть літаки, «кукурузники-чікрики», літали не вище нашого горіха. Лиш його обминали, аби не зачепитися...»
Ото така спокуса небесна! Залізти туди, відчути висоту і, зачепившись за останню гілку, спроможну втримати тебе, і крикнути на весь куток: я — на небі!..
Зірка!..
«Хлопці, — а їм цієї зими 55-го ще буде по чотири роки, — дома самі. І цілий день будуть самі.
Батьки на роботі у школі.
Мама перед тим, як піти, дала синам Вовині олівці й паперу. Щоб собі малювали.
Хлопці вирішили малювати літо — у нім кольорів якраз на всю коробку олівців. Серьожка намалює чорним олівцем хату, в якій живуть вони з мамою, татом і Вовою. Коло хати — двір, дерева, виноград, пліт і дорогу за плотом, по якій літом їздять підводи, а зимою сани. А Льоня усе це має зафарбувати.
Нарешті, посеред столу на папері лежить розмальоване літо з великим ясним сонечком на ціле небо.
А тим часом надворі сонечко заховалося.
Гуде піч. Вогонь кидає крізь щілину дверцят чудернацькі спалахи на потемнілі сині стіни.
Цікаво, а яким вогнем горить олівець? Червоний, звичайно, червоним, синій, напевно, синім, зелений -зеленим. А чорний?
Дванадцять вогнів — ціле літо посеред зими у пічці!..
Вони не стали гадати, як горітимуть олівці по одному, а вкинули всю коробку. Розберуться, кому як горіти...
А олівці собі спалахнули й скоренько згоріли. Як просте полінце. Ще й скоріше — як папір. Хлопчаки так до пуття і не розгледіли, які то вогні від олівців.
Знову стало тихо й сумно. Тепер мама сваритиме. А Вова ще й відлупцює. Це ж таки його олівці.
Хлопці вмощуються на стільцях біля вікон. Просунувши голови поміж маминих вазонів, прилипають до шибок. Звідси ще видно і двір, і пліт вздовж дороги, що коричневим олівцем був зафарбований Льончиком на малюнку. І стежку, витоптану в снігу від хвіртки. І хвіртку, куди прийдуть мама з татком і Вова.
Але нікого й ніде нема. Кіт Боря й собі десь пропав. Може, вибіг навмисне. Щоб сиділи самі...
Усі десь пропали.
Може, вже й не прийдуть. Ніколи-ніколи. А тут вже й ніч. Хіба не страшно?
Першим схлипує Серьожка. Мовчить-мовчить, а далі й собі підхоплює плач тихеньким басом Льонька.
Притихла пічка. Вона давно забула про олівці й жалібно жевріє у щілинках дверцят. У хаті без мами — ніч...
Невимовно сумно. І лиш у плачу спасіння.
«Зірка!..» — Льоньків плач обривається цим вигуком.
Там, у темній синяві неба, крізь вигрітий дитячими щоками на шибці кружечок, спалахнула яскрава іскринка.
На самім небі!
Плачу враз не стало...
А ще рипнула хвіртка. Вова пробіг поперед мами і в сінях загупотів ногами, збиваючи сніг з валянок...»
Старт
Коли Леонід Каденюк летів у космос, його брати стояли на трибуні, звідки було видно мис Канаверал. «А прямо перед трибуною — звичайна, оточена очеретом, калюжа, що дуже нагадувала зарожанський став, як дивитися на нього з греблі. Або став у Клішківцях на Лунці, у Малинецькім яру, де вони пасли корову. Чи Дудків став, що у яру між Лишицею-горою і Дібровою, куди їздили на велосипеді купатися.
А тепер, тут, з іншого боку Землі — звичайна калабаня, в якій замість жаб плавають крокодильчики.
А вдалині біліє «Коламбія».
У її череві, прикріплений до крісла, нерухомий, як колись оповитий мамою перед прогулянкою на вулицю, сидить Леонід Каденюк — наш Льонька.
А таймер відлічує секунди. П’ять, чотири, три, дві, одна — скандують на трибунах.
Старт!»
Підготував Віталій ЖЕЖЕРА.
