У цьому селищі вугілля не довбає хіба що лінивий. А масштабів явища не помічає хіба що сліпий. За кілька років у підпільних шахтах склався свій розподіл праці: одні — рубають, інші — торгують.
Сюди приходять чоловіки і жінки, старі і молоді, навіть діти. Приходять удень і вночі, взимку і влітку. Тут залишають своє здоров’я, а хтось — і життя. Одні назвивають ці місця норами, інші — ямами. Суть не в назві, суть — у явищі. Таким явищем для Донбасу став нелегальний видобуток вугілля. У публікації «Діти підземелля» від 19 лютого «Голос України» вже порушував цю проблему. І ось новий випадок спонукав до відрядження: в Торезі під завал потрапили троє чоловіків, які видобували паливо на покинутій шахті. Від отруєння рудничним газом один із копачів помер —ще одна жертва невидимого фронту «битви за вугілля».
Утім, «невидимим» це явище назвати важко. Адже відшукати нелегальні шахти виявилося не просто, а дуже просто: уздовж дороги то там, то тут помічаєш чорні купи на білому снігу. «Норами» розрито, здається, всі околиці Тореза і Сніжного. Ось на горизонті бовваніють споруди закритої шахти. Поруч — два трактори та екскаватор. Із отвору півтора на півтора метри іде тепло і тягнеться трос. Невже вугілля тягнуть уже тракторами? Як з’ясувалося, це місцеве шахтобудівне управління «запечатуватиме» вхід до старої виробки. Така перша реакція на чергову смерть під землею. Щоправда, за словами місцевих жителів, роботи триватимуть півтора місяця (!).
В’їжджаємо до селища: старенькі будиночки, бездоріжжя і... чергова «дірка» ледь не на перехресті. В отвір протягнуто трос, до якого прив’язано щось на кшталт брезентового мішка. Під деревом видніються електромотор, кабель. Поруч — мотоцикл «Муравей», у кузові якого щось схоже на компресор. Робота кипить. Робітників троє, всі молоді на вигляд хлопці. Особливого захвату від приїзду кореспондента не виявляють. Мовляв, ви приїхали і поїхали, а нам і так уже життя не дають. Погоджуються лише тоді, коли обіцяю не називати прізвищ і не «видавати» місцезнаходження. Отже, типова «нора» в типовому шахтарському місті...
І долі теж типові. Антон, 29 років, дружина, син. Василь, 30 років, дружина, двоє дітей. Олексій, 26 років, дружина, син. Усі — колишні робітники закритої шахти. Ліквідували її років зо два тому, але мої співрозмовники залишили підприємство раніше. «Набридло без грошей працювати, — пояснює Антон. — За відсотки від зарплати, що нам давали, сім’ю не прогодуєш. До речі, досі борги не повернули, хоча ми і розрахувалися давно».
Ось уже три роки, як гірники (важко назвати їх безробітними) працюють на нелегальних шахтах. У теперішній «ямі» їх дев’ятеро — по троє на зміну. Зміна — 8 годин, видобуток триває цілодобово, як на справжній копальні. Механізація примітивна, електроенергія крадена. Поруч розташована ще одна «нора», де ухил не такий крутий. Після тривалих переговорів мої співрозмовники погоджуються провести кореспондента газети під землю: «Нахиляйтеся сильніше. Так... Не бійтеся, це лише спочатку, далі трохи вище».
Мені вдається прослизнути в отвір заввишки не більше метра. Кроків за десять покрівля і справді піднімається метрів до півтора. «Коридорчик» викладений чорними дошками, «стеля» закріплена спиляними деревами (посадка поруч). Під ухил ідемо метрів двадцять. Навкруги і під ногами все в чорному пилу. Світло «коногонки» ледь блимає: акумулятор сідає. «Стемніє, ми лампу сюди протягнемо від стовпа», — каже Олексій. Ось і тупик. У лаві можна розвернутися і поміститися трьом особам. Такі ось умови праці. І так — вісім годин.
Знаряддя праці — лопата, кирка, лом. Із засобів захисту — каска та респіратор. Виробку гірники жартома називають «погрібець». Єдина видима перевага: під землею жарко, не те що на вулиці. За зміну кожен із моїх співрозмовників заробляє 20—30 гривень. Непогано, як для шахтарського селища. Але ж ризик...
— А що ризик? — кидає Василь. — Жити ж бо якось треба. Там, де загинув той чоловік, стара виробка була, звідти газ пішов. А ми ж із поверхні копали, із закритою шахтою ніяк не сполучаємося.
На запитання, як організовано збут палива, гірник киває у бік селища:
— Бачили, у дворах вугілля лежить? Є постійні покупці, які вже знають, коли буде вугілля, де його вивантажать. Під’їхали машиною, розрахувалися і забрали. Навіть із Криму сюди навідуються.
Розмова із копачами підтверджує: за кілька років нелегальні шахти перетворилися в регіоні на вигідний «тіньовий» бізнес. Хтось за рахунок цього виживає, а хтось наживається. Ці троє чоловіків працюють «на господаря». А ось на сусідній «норі» — «незалежні» робітники. Тут хазяйнує родина: чоловік, дружина, зять. Кажуть, так виходить до 70 гривень на день.
— А що, місцева влада не ганяє вас? — дивуюся.
— Треба за все платити, — невесело посміхається Антон. — Коли б не відраховували кому слід, нас би тут не було...
Із якими саме інстанціями доводиться ділитися, мої знайомі не уточнюють. Варто зазначити, що час від часу місцеві правоохоронні органи проводять рейди по таких «ямах», складають протоколи та показово засипають дірки в землі. І що? А нічого. Як висловився помічник прокурора Сніжного Юрій Карпов, «ми засиплемо, підірвемо, вони за місяць-півтора знову вириють». Риють вертикальні «колодязі» завглибшки 15—18 метрів і похилі «нори», руйнують перемички, які закривають ходи до старих виробок, у пошуках вугілля і брухту спускаючись іноді підземними лабіринтами на глибину до 300—400 метрів. Складається враження, що в цих шахтарських селищах паливо не довбає хіба що лінивий. А масштабів цього видобутку не помічає тільки сліпий.
До «нори» під’їжджає вантажівка, і мої знайомі кидаються до роботи. «Чи хотіли би ви, щоб сюди поліз ваш син?» — питаю наостанок у Олексія.
— Нізащо, — відрубує той. — Досить, що я тут уже силікоз заробив. Може, коли виросте, щось тут зміниться? Хоча що там зміниться... Виїжджають люди, хто може. А хто не може, той риється в землі. Ось виберемо вугілля з цієї ями і наступну копатимемо. На наш вік вистачить.
Гірник одягає каску і спритно протискується в отвір у землі. Вісім годин він довбатиме чорний пласт і мріятиме, щоб його дітям не довелося знати, що таке «яма».
Донецька область.
