Старокостянтинів — один із районних центрів Хмельниччини, який не обминули такі наші біди, як закриття заводів, високий рівень безробіття, бідність місцевої казни. А ще додалися проблеми військових, котрі мешкають тут. Здавалося: все йде до того, аби місто припинило свій розвиток і завмерло. І раптом — наче вибух: Старокостянтинів оголошує себе містом, дружнім до дитини, виграє серйозний грант більш як у півмільйона гривень і розробляє таку програму розвитку, котрій могли б позаздрити і значно більші не тільки українські, а й європейські міста. Адже офіційно, за даними ЮНІСЕФ, такий статус мають сьогодні лише чотири міста у світі. Старокостянтинів — перший в Європі.
Печена абетка
Коли я запитувала в міської влади, із чого все почалося, то обов’язково чула ім’я Василя Ліщука, дивака, котрий кілька років тому заявив про те, що може навчити дитину читати буквально в перші місяці життя. Відверто сказати, до його тверджень багато фахівців-педагогів ставилися доволі скептично. Звичайно, є в нас спеціальні методики раннього розвитку дитини, але щоб колишній агроном раптом узявся розробляти власну теорію та ще й доволі сумнівну?..
А Василь Савович переконував не просто словами, а життям своєї родини. Так сталося, що коли народилася його донечка, то в перші ж миті життя в дівчинки виникли серйозні проблеми. Від того, чи переживе вона кризу, залежало, якою вона буде в цьому житті: нормально розвинутою дитиною чи інвалідом. І тоді батько вирішив перемогти долю. Він почав займатися зі своєю крихіткою з першого дня її життя: говорив, показував, розказував, читав книжки...
Це був перший і щасливий експеримент. Донька закінчила з відзнаками школу і вуз, стала успішним підприємцем. Але на цьому «навчальна програма Ліщука» не припинилася. Син став випускником школи вже в 15 років А навчаючися в інституті, користувався... здебільшого лише одним зошитом — більшу частину інформації він просто запам’ятовував.
Ліщук міг торжествувати. Але тут на світ з’явилась онучка Карінка. Вона перевершила в родині всіх: у два роки вже вільно читала, у три — могла переказувати прочитані складні дорослі тексти. У п’ять — пішла в перший клас, але його рівень виявився для нею просто забавкою.
Тепер у дідуся Василя є ще одна онука. Їй два місяці, але дід... уже вчить її читати. Як? У практиці Василя Савовича були різні моменти. Пекли з бабусею солодкі букви із тіста, котрі так полюбляла Карінка. Малював величезні букви і слова скрізь, де тільки їх могла побачити дитина. Вчив гратися зі словами, ставитися до них, як до живих. Утім, це тепер ціла теорія, яку автор виклав у своїх книжках, а інститут розвитку інтелекту дитини допоміг розповсюдити.
Ліщук був такий настирний зі своєю ідеєю, що таки домігся, аби в місті відкрили спеціальні групи в дитячому садку, де діти займалися б за його методикою. Тоді ніхто ще й подумати не міг, що задум так розростеться, що з часом перетвориться на ідею розвитку всього міста.
Як діти «запустили» економіку
Заступник міського голови Сергій Стецько переконаний: варто кільком людям по-справжньому чимось зацікавитись, як у них з’являться спільники. Так і в місті, захоплено похитавши головою над маленькою Каріною, почали думати над тим, що і решта дітей могли б досягти певних успіхів у навчанні. Потім дійшли до того, що дитячі проблеми значно ширші і починаються вони ще до того, як малюк з’явиться на світ. Одне слово, ланцюжок подовжувався. Тепер це величезна програма, котра складається із кількох десятків підпрограм. І в місті твердо переконані, що саме вони, діти, допоможуть в майбутньому розв’язати найгостріші соціальні та економічні проблеми.
— Торік у Старокостянтинові народилися 383 дитини. А пішли з життя 423 особи. Якщо додати до цього всіх, хто роз’їхався по світах на заробітки, стане зрозуміло, що місто «старіє» просто на очах. А хто тоді житиме і працюватиме в ньому через 10—15 років? — щоразу запитує себе Сергій Адамович. —Якщо сьогодні місто не стане привітним не тільки з дитиною, а ще й із молоддю, котра повинна народити цих дітей, то воно втратить будь-які перспективи. Молода людина має отримати роботу, житло, інші соціальні гарантії — все замикається в єдине коло і знову повертається до дитини. Поміркувавши над цим, місцева влада вирішила провести експеримент зі створення соціополісу, тобто міста, яке належить спільноті, і в розвитку якого зацікавлені всі разом. І з’ясувалося: щоб місто стало дружнім до своїх мешканців, воно мусить стати містом розуму, інновацій, дружнього довкілля, психічного й фізичного здоров’я, свободи, взаєморозуміння й духовності. За кожним із цих слів — реальні програми, котрі вже сьогодні почали працювати.
Те, що Старокостянтинів став виховувати свою духовну та інтелектуальну еліту, немає сумніву. Слідом за експериментами Ліщука тут було відкрито регіональний центр розвитку дитини. І те, що колись показувала маленька Каріна як зразок небувалих здібностей, сьогодні можуть продемонструвати понад дві сотні юних городян. Маленька Діана, котрій виповнився рік і три місяці, безпомилково розрізняє майже сотню слів. Її ровесники практично з усіх боків обкладені саморобними ледь не метровими книгами із поролону, буквами-іграшками, картками із знайомими словами і найпростішими реченнями. Нікого не вчать за партами. Знайомство і запам’ятовування букв і слів відбувається на підсвідомому рівні.
Зрозуміло, не кожен вихованець цього садочка може похвалитись такими досягненнями, які є в Діани. Але в тому, що нова методика не завадила розвиткові розумових здібностей, можна не сумніватись.
Програма змушена була вийти за рамки садка, і сьогодні одна із шкіл, куди йдуть юні вундеркінди, вже отримала дозвіл Міністерства освіти на прискорене навчання. Для багатьох, з’ясовується, зовсім не складно освоїти програму початкової школи лише за рік. «А коли так, зникає потреба навчати дитину цілих дванадцять років, — розвиває свою думку Сергій Стецько. — Для чого штучно із 18—19-річних юнаків і дівчат робити дітей, примушувати їх сидіти за партами, коли вони цілком готові до дорослого життя?». Глибокі знання можна отримати за значно коротший термін, ніж це передбачено теперішніми середньою і вищою школами. А це означає, що ми швидше зможемо спрямувати потужний струмінь інтелекту на розвиток нашого міста. Отож ланцюг замикається.
Всі ці ідеї на перший погляд видаються просто утопічними. Вони дивують і захоплюють. Але ще більше дивує те, що вони знаходять реальне втілення. З початку лютого Центр розвитку дитини відчинив свої двері практично для всіх мешканців міста. Відтепер молодята, перш ніж нести заяву до РАГСу, зможуть отримати консультацію психологів та лікарів різних профілів. Для всіх проводитимуть спеціальні навчання, котрі познайомлять не лише з правилами сімейного життя, а підкажуть, як народити здорову і бажану дитину.
Нині міська влада активно працює над тим, щоб пологовий будинок став зразковим медичним закладом. Дитина тут народжуватиметься обов’язково в присутності батька. Буквально з перших хвилин свого життя вона повинна відчути, що її всі чекають і люблять. Не тільки батьки. А й рідне місто.
Так само реаліями для міста вже стали центри медико-соціальної реабілітації, кризовий, молодіжний центр праці...
Місто-утопія з реальним бюджетом
Коли в міскдержадміністрації починають демонструвати всі ці проекти і розповідати про найближчі наміри, не можна не дивуватися їх сміливості і масштабності. Але тут-таки починаєш ловити себе на думці, а чи не утопічний вигляд усе це має в нинішній ситуації фінансового дефіциту, збанкрутілих підприємств, тієї бідності, яка посунула сотні родин і дітей за межу, нижче якої немає. Хто і як реалізуватиме ці проекти? А головне — за які кошти?
З міським головою Миколою Мельничуком ми зустрілись одразу після завершення міської сесії, на якій затверджувався бюджет. Звичайно, грошей, як завжди, на все не вистачило. Проте цьогорічний бюджет міста виріс порівняно з минулим роком із 12 до 15,5 мільйона гривень. Для Старокостянтинова це відчутна прибавка. Запитую, звідки, адже промислові підприємства міста поки що не працюють, хоча мер і обіцяє, що найближчим часом заводи відновлять свою роботу. Отже — звідки надходження?
Шляхи різні. Чого лише вартий грант у сто тисяч доларів, котрий місто отримало від представництва Дитячого фонду ООН — ЮНІСЕФ в Україні. Знайти ці гроші для розвитку Центру розвитку дитини у своєму бюджеті було б просто неможливо. Бо і школи, і дитячі садки бюджет мусить фінансувати за мінімальними потребами. Тому влада і робить ставку на те, щоб різними способами заробляти самим. Узяти хоча б невеликий приклад. Місто, дружнє до дітей, оголосило, що в ньому всі дороги повинні так само бути дружніми. Спочатку тим словам ніхто не міг повірити. Бо, як тепер жартують, центральна міська вулиця була в такому стані, що нагадувала не дорогу, а лише напрям. Важко дитині й любити місто з такими вулицями, і жити в ньому. Отож, незважаючи на скруту, вирішили відремонтувати дороги, тротуари викласти плиткою, обсадити їх деревами і закласти газони.
Зручно і красиво? Безсумнівно. Але є й інший момент. Щойно відремонтували дороги, як у місті одразу стала розвиватися служба таксі, якої раніше просто не було. Тепер проблема із транспортом практично вирішена. І що суттєво, приватники почали справно відраховувати гроші до бюджету.
Нині місто має зняти проблему надання комунальних послуг — вони повинні бути постійними і доступними. А для цього влада хоче встановити лічильники в кожній квартирі. Цей крок може видатися катастрофічним для бюджету. Але вже наступний за ним принесе зиск, бо місто перестане віддавати величезні кошти за невикористані енергоносії.
— Ми мусимо зробити все, аби знову запрацювали наші міські заводи, — переконаний Мельничук. — Це бюджет, це робочі місця, це життя. І це — майбутнє наших дітей. Працюючи над програмою соціополісу, я вкотре переконуюся: все, що робиться для дітей, — поліпшує життя міста. І воно повинно жити для своїх дітей.
Кажуть, що Мельничук уміє робити гроші просто з нічого. Варто йому було тільки врегулювати земельні відносини між містом і підприємцями, як у місцевій казні з’явилося ще майже півмільйона гривень. А вже про різні інноваційні проекти і говорити не доводиться. Команда Мельничука розшукує якісь просто божевільні ідеї по всіх куточках України і готова їх впроваджувати в життя. Особлива увага — до бізнесових проектів, наукових розробок, нових технологій. Невелике подільське місто хоче сьогодні працювати на випередження. Не просто когось наздоганяти, а стати лідером.
Утопічно? Може, й так. А чи багатьом із нас спадало на думку навчити своїх дітей читати в рік-півтора? А тут узяли і навчили. А хто пробував дворічних малят вивести на сніг і облити водою? А тут зробили, бо місто має рости сильне і здорове. А створити реабілітаційно-навчальний центр для невиліковно хворих дітей, а організувати театр юного глядача, а знайти гроші для центру соціальної служби для молоді. Нагадаю, все це зроблено в місті, де мешкають лише 38 тисяч осіб.
У мерії переконані: якщо тільки за один рік їм вдалося збільшити бюджет на 3,5 мільйона, то за два-три наступних загальна цифра повинна зрости удвічі. А місто, котре сьогодні стало дружнім до дитини, завтра хоче стати дружнім до людини.
