Боржник батька, а не син письменника

Від батька Олег дізнався, що в діда Григорія не було могили. Він залишився навічно лежати під шахтним завалом на донецькому руднику на глибині 300 метрів. Коли Олегу минуло 11 років, він, розглядаючи у дзеркалі свої худі хлоп’ячі руки, не розумів, як батько у його віці міг тягати важкі шахтарські санки? Звідки в тому ослабленому від голоду тілі підлітка з’являлася така чоловіча сила? Втім, батько завжди вражав своєю силою і працездатністю...

У 1928 році напівграмотний двадцятирічний шахтар Федір Вольний написав свою першу повість «Секретар райкому» і надіслав її Максиму Горькому. Він був упевнений, що пролетарський письменник не залишить поза увагою його творіння. І не помилився. Горький прочитав ті два акуратно списані шкільні зошити, виправив численні помилки й на трьох чистих сторінках, не заповнених текстом, виклав свої зауваження. Важко сказати: чи справді Горький розгледів у донецькому шахтареві письменницький талант, чи просто хотів підбадьорити цього починаючого прозаїка, але закінчив свої рекомендації підбадьорливо: «Вірю, що ви станете справжнім літератором».

Оцінка Горького відіграла в долі Федора Вольного чи не головну роль. Продовжуючи працювати на шахті, до того ж на найважчій її ділянці — в забої, Федір починає писати п’єси. І одна з них «Об’єктивні — в забут» навіть була поставлена робітничим театром у Крендичівці, де на той час жив Федір. Це був цікавий період у житті молодого Вольного. Його творче єство фонтанувало енергією й ентузіазмом і, здавалося, не знало спокою. Як тут було не помітити таку людину? 1933-го його й помітили, відправивши за партійною мобілізацією на роботу в органи ОДПУ (особливе державне політичне управління).

Щойно розпочавши письменницьку кар’єру, Федір змушений був на п’ять років забути про свої зошити: служба такі заняття не заохочувала. Втім, вона не вітала й службового старання свого співробітника, якому доручалося переглядати справи засуджених. Адже деякі люди, котрі потрапили в сталінські табори, завдяки зусиллям Федора почали повертатися додому, до своїх родин. У декого це викликало підозру. В молодому «депеушникові» побачили ворога — а з ворогами сталінський режим розправлявся швидко. Допомогли колеги. Федір Вольний залишився жити і навіть опинився на волі. Ордер на арешт не спрацював. Він звільнився з ОДПУ, поїхав до Донецька і знову почав писати.

Наприкінці тридцятих років Федір завершує роботу над повістю, головними героями якої є Гіллер і Салін. Викладена тридцятирічним автором історія закінчувалася в дусі того часу — перемога за нами. У 1940 році повість навіть хотіли екранізувати, треба було лише написати кіносценарій. Але один високопоставлений чиновник ніби по-дружньому порадив: «Тримайте свою повість у столі. А ще краще — спаліть».

У 1939-му Федір зустрів своє кохання. Берта Шмід була на той час єдиною жінкою в СРСР, яка працювала на посаді головного інженера великого промислового підприємства. Почався бурхливий роман. Певною мірою Берта, звичайно, мала вплив на творчість чоловіка. В останні роки його життя вона навіть стала співавтором багатьох його творів, тому що все, про що писав Федір Григорович (а писав він винятково про шахтарів, про Донбас), вона пережила сама. «Міра кохання», з якої потім народилася дилогія «Третій Східний», писалася вже при ній. Саме Берта Савеліївна ставила їй першу оцінку.

Війну Федір Григорович почав у червні 1941-го і закінчив у 1947 році. Він приїхав із сім’єю на Донбас, до рідної Крендичівки на Луганщині, де йому добре писалося, де його оточували герої його творів — шахтарі, прості трудяги. До речі, вони були перші, кому Вольний читав свої повісті. Колеги — письменники, чиновники зі Спілки письменників СРСР — були потім...

Протягом тридцяти років Федір Вольний написав 10 п’єс про шахтарів, три з яких було поставлено в Кремлівському театрі. Дилогія «Третій Східний», драма «Міра кохання», роман-дилогія «Гвардія» — це також про Донбас, про його людей, про іхні долі. Ніхто не міг сказати, що він пише неправду, тому що персонажі, події не були вигадані. Можливо, з позиції нинішнього часу вони мають вигляд дещо героїчний, але й цьому є пояснення. Вольний любив людей, і шахтарі справді були для нього героями.

У той період, коли навчався в Ленінградському університеті, Олег писав багато оповідань. Клав їх у конверт і відсилав до Луганська. Раз на місяць від батька приходила письмова телеграма, в якій той здебільшого критикував, а не хвалив: перероби те, викинь це, перепиши таке, а це взагалі маячня... Можна було б і образитися, адже наприкінці 60-х оповідання дев’ятнадцятирічного Олега друкували газети, його театральні й музичні рецензії хвалили спеціалісти. Але хлопець не дозволяв собі ображатися на шанованого письменника. Тим паче що ще з юнацьких років його приваблювала військова тематика, а підказати, підправити, допомогти не вийти за рамки правди, не схибити у почуттях міг тільки батько, котрий пройшов пекло тієї війни.

В молоді роки Олег серйозно не замислювався про свою письменницьку кар’єру. Служив на флоті, працював журналістом у Заполяр’ї. Життя було цікаве, наповнене змістом, творчою цілеспрямованістю. На початку 70-х в літературних альманахах почали з’являтися його оповідання і цього, здавалося, було достатньо, щоб потішити своє самолюбство. Життя лише починалося і головне було попереду. Але настав момент, коли його письменницьке нутро прорвало. Після смерті батька він змушений був повернутися до Луганська: батько так і не довів до сценічного завершення свою п’єсу про Пархоменка, серйозно хворіла мати. В кабінеті батька все залишилося, як і раніше: лежали стосиком поряд з друкарською машинкою рукописи, висів на стіні великий портрет письменника Федора Вольного, стояли з дещо потертими підлокітниками крісла, в яких свого часу сиділи такі відомі письменники, як Павло Загребельний, Павло Безпощадний, Андрій Клоча, обидва Вишні. Осиротіло стояв біля вікна великий робочий стіл батька... Письменника не стало, але його творча аура була присутня й допомагала Олегу.

Насамперед син завершив роботу над п’єсою батька «Пархоменко» й переклав її українською мовою. Вона була поставлена Луганським драматичним театром, і головну роль зіграв Михайло Голубович. До речі, Берта Савеліївна була співавтором цієї п’єси. Тяжко хвора, вона наполягла на тому, щоб її повели в театр подивитися на гру нового складу, і там, в театрі, під час спектаклю, вона й померла на руках сина.

Пізніше Олег почав працювати над великими формами прози: написав повість «Повідомте в СМЕРШ», документальний твір «Листи мого батька». З’явився інтерес до перекладу. Й наприкінці 80-х років у світ вийшов збірник болгарських поетів у перекладі російською. Болгарам сподобалася робота Олега Вольного й вони запросили його взяти участь у виданні збірника «Другарі», в котрому той виступив і як перекладач, і як автор віршів.

Усе, здавалося, складалося вдало, але в якийсь момент Олег вирішив поставити хрест на своїй перекладацькій кар’єрі: цю роботи мають виконувати професіонали, а він таким себе не вважав. Хотілося іншого. Того, чому присвятив своє життя батько: писати про Донбас, про його долю сьогодні. Сім років збирав матеріал, готувався. Торік у світ вийшов кримінальний роман «Замовлення на вбивство».

У цієї книжки два автори — Олег Вольний і Лариса Вольна. Подружжя продовжує традиції своєї сім’ї, виступаючи у співавторстві. Яскрава назва книги виправдана. Йдеться насамперед про проблеми Донбасу, про знищення багатого краю. Сюжет побудовано на реальних подіях, тому недовіри до викладеного не виникає. У певних колах книга вже відома в чотирьох штатах Америки, в Німеччині, Ізраїлі, Брюсселі. А тим часом Олег і Лариса працюють над новою. Вона також присвячена Донбасу.

— Я відчуваю себе великим боржником батька, а не сином відомого письменника, — каже Олег Федорович Вольний. — Тому я хочу продовжити тему батька і, як він, зробити щось корисне для свого краю.