НАУКА ПЕРЕМАГАТИ

Якийсь час до того заводом опікувалася потужна фінансова корпорація, що у наших, на жаль, сучасних «традиціях». То вона відверто експлуатувала завод і металургів у своїх інтересах «першонакопичення капіталів». Витискувала все, що можна, а що станеться завтра з підприємством і людьми, її не хвилювало. 

— Дати роботу за мізерні копійки, як наймитам чи рабам, — цього виявилося замало, щоб зберегти навіть настільки велике і неординарне підприємство, — каже тепер його директор і голова правління Анатолій Вулих. — Потрібна ще й упевненість, що це не тимчасово, що завод існуватиме та працюватиме і завтра, і післязавтра, і післяпіслязавтра — завжди. Ми тут самі не мали змоги запевнити народ, що і за своє майбутнє, і за майбутнє своїх дітей йому не варто перейматися. Анатолій Клименко, тоді ще заступник «губернатора» області, єдиний і перший нарешті вголос сказав заводчанам: «Я не дозволю, щоб завод пограбували, добили і знищили. Я обіцяю вам зробити усе, щоб він зберігся і працював».

І Клименку повірили. З причини, яка дуже виняткова. Бо хто вони, ці люди, благополуччя яких залежало роками від заводу ім. Комінтерну, а тепер залежить від ВАТ «Комінмет»? Мешканці Амуру — лівобережного мікрорайону обласного центру, де домінує приватний житловий сектор. Отож металурги-прокатники з діда-прадіда, у третьому і навіть четвертому-п’ятому поколіннях. Усі знайомі між собою, як рідні, і знають один одного, як облупленого. Хто чого вартий, тут не секрет. І дітей своїх ведуть не кудись, а на свій, хоч і не приватизований, завод. Так-от, Клименко також звідси родом. Тут жили його пращури і живуть нині його батьки, брати і сетри, свати й куми. Всі на виду. Тут живе досі і Анатолій Володимирович. Своєї маленької батьківщини він не міняє і не втік у фешенебельні елітні котеджі. І коли він уже слізно просить виборців, щоб не турбували вони його маму, бо має помічників, які завжди приймуть і вислухають та допоможуть, це щось та означає. А особливо багато важать для Клименка слова і обіцянки, які він давав на виборах землякам. «Комінмет» він перебрав під свою опіку на рівні власної гідності, честі і совісті.

— І люди це сприйняли, оцінили і повернулися в цехи, згадали й про своє сумління та свій професіоналізм. Тільки тому, що їм уперше за багато останніх літ пропонувалася робота не на день і не на два, а на роки, — ще раз стверджує директор «Комінмету» Анатолій Вулих. — У діяннях Клименка люди угледіли те, чого тепер найбільше бракує, — державного уболівання за підприємство, його соціальні тили і колектив...

Наче відкотилися геть амурські хвилі з брудом і пінявою, які вже дійсно топили завод та людей, натомість піднялися нові, чисті, благородні і багатообіцяльні. Зрозуміло, що в технології, сортамент продукції, її збут тощо народний депутат не втручався. Це прерогатива спеціалістів. Але умови для предметного коригування виробництва на підприємстві, контрольний пакет акцій якого повернувся у розпорядження Фонду держмайна, Клименко забезпечив і забезпечує досі. Завдяки йому налагоджено ритмічне надходження гарячекатаної рулонної сталі зі Жданівського заводу ім. Ілліча. Тут Анатолій Володимирович знайшов порозуміння з так само патріотично налаштованим колегою народним депутатом Володимиром Бойком. І зараз на повну потужність працює у Дніпропетровську цех конструкційних профільних труб. Видає їх 9 і більше тисяч тонн на місяць. Постачаються ж ці достоту сучасні труби не лише на внутрішній ринок, а й у Німеччину, Ізраїль, Болгарію, Чехію — у 17, власне, країн далекого зарубіжжя. Завод єдиний у СНД виготовляє і оцинкований металевий лист для автомобільних бензобаків, на який у тій же Росії замовників вистачає. Середня зарплата прокатників і техніків, які обслуговують високотехнологічні стани, сягнула сьогодні 1000—1200 гривень на місяць.

Двох років не минуло, а «Комінмет» уже не той, яким був ще недавно. Модернізацію пережили трубопрокатні стани, кардинальну реконструкцію — системи енергозабезпечення, на черзі спорудження потужностей з випуску освинцьованих труб.

Тим часом чогось подібного справді, мабуть, не знайти в Україні: на Дніпропетровщині існує і діє депутатське об’єднання «Блок Анатолія Клименка». Ми зустрілися з людьми, обраними і до обласної ради, і до міських та районних рад, які працюють разом, в одній упряжці. Не ділячись на старших і молодших. Критерій інший: уміння вирішувати справи і втілювати задуми. Якраз напередодні блок звернувся до депутатів усіх рівнів гуртуватися за принципом «Округи без кордонів». Починання, погодьтеся, не позбавлене сенсу. Адже ідея проста, але гранично ясна: проблеми виборців можна і варто розв’язувати спільно. За цієї умови ефективність зусиль кожного буде набагато вища. Неабиякий досвід щодо цього встигли нагромадити однодумці Анатолія Володимировича. Їх більше двадцяти: Віктор Дубовик і Володимир Бабенко, Олександр Любович і Володимир Павлов, Олексій Лісогорський і Людмила Падалко, Анатолій Цибук і Олександр Буцьких, Євген Коляда і Тарас Жуков, Григорій Єфименко та Іван Соловйов...

— Ми всі обиралися у нелегкий, складний час випробувань для народу і держави, у вирі суперечок і протистоянь, часом непримиренних, — сказав, відкриваючи зустріч з журналістами «ГУ», Анатолій Володимирович. — Може, це був і останній вотум довіри людей, які сподіваються на відродження України задля всіх, хто в ній живе, на відродження та розквіт своїх сіл і міст, своїх підприємств. Але, щоби припинився бедлам у нашому суспільстві, щоб зупинилася і відступила економічна криза, мало прекрасних законів. Потрібно вирішувати проблеми конкретних населених пунктів на місцях, де якраз неправедної кривди найбільше і вистачає. То починати наводити порядок треба з двох кінців — як зверху, так і знизу. Аби поєднувати загальні інтереси з інтересами населення усіх регіонів і верств. Саме з цією метою ми, депутати різних рівнів, і згуртувалися на Дніпропетровщині у блок, аби працювати великою силою.

Цікаво, правда? Досі «Голос України» багато писав і пише про різні політичні блоки депутатів і партій, а ось про такий суто практичний блок ще не писав жодного разу. А він існує і розширюється. На рахунку «Блоку Анатолія Клименка» уже чимало добрих справ, реалізованих разом і групами народних обранців. Чого варта лише програма зі збереження екологічної безпеки, питної води і оздоровлення середовища на Дніпропетровщині, про яку повідав депутат обласної ради Микола Палій! Яку чи не вперше саме блок Анатолія Володимировича пов’язав ще й з проблемами радіаційного забруднення регіону. Раніше про це старалися не говорити. Навіть тоді, коли ледве вдалося зупинити зсування у Дніпро тисячі тонн радіаційних відходів у Дніпродзержинську. Хоч, власне, саме відтоді за наполяганням Клименка вголос і заговорили про біду, нажиту регіоном. А як сталося «непрогнозоване» затоплення уранової шахти у Жовтих Водах, депутатське об’єднання Анатолія Клименка почало попереджувати й про аналогічну загрозу у Кривому Розі, де під землею нагромаджено понад 80 мільйонів кубометрів високомінералізованих вод, а це — небезпека, і велика. Про хімзавод у Павлограді, який здійснює утилізацію колись грізних бойових міжконтинентальних ракет стратегічного призначення «Сатана». Там заскладовано нині 5 тисяч тонн вилученого твердого ядерно-ракетного палива, знешкодження котрого тепер під великим питанням. Лунають навіть пропозиції елементарно спалювати його. А це означає, що в атмосферу потрапить не менш як тисяча тонн отруйних кислот. Яка екологія, яке здоров’я людей витримають таке? Ось чому давно напрошується, вважає дніпропетровське об’єднання депутатів, міжрегіональна програма «Антиядерний щит Дніпра», яка б охопила, крім Дніпропетровської, й інші сусідні області — Запорізьку, Кіровоградську, Херсонську і т. д. Ясна річ, що така програма має бути державною і підкріплена відповідним фінансуванням.

Почули ми і стурбовані голоси міських депутатів Анатолія Цибука, Олексія Резника та Олександра Буцьких. А занепокоєні вони передусім тим, що місцеві ради там і тут надто, на їхню думку, заполітизовані.  Хоча кого-кого, а Дніпропетровську міську раду мають цікавити суто життєві місцеві проблеми побуту, соціальної сфери та комунального господарства, закладів освіти та охорони здоров’я. Чи все в людей гаразд у житті? Чи комфортно у дворі й під’їзді, в мікрорайоні?

Поки що не хтось, а винятково члени «Блоку Анатолія Клименка» перебрали на себе, скажімо, пониження грунтових вод там, де вони підтоплюють міські квартали та цілі населені пункти. А саме підтоплення для області — уже трагедія, з якою доцільно чимшвидше боротися. І якщо Дніпропетровщина ще не оголошена зоною лиха, то це перемога блоку.

Ще зайнялися клименківці упорядкуванням вулиць та провулків на околицях обласного центру. Нарешті започаткували й акцію масових ремонтів ліфтів у багатоповерхових житлових будинках, бо їх украй незадовільний стан уже сягнув масштабів загальноміської біди... То чим, скажіть, не приклад для наслідування?

— Практика першого року нашої діяльності в рамках «Блоку Анатолія Клименка» переконала, що навіть най-найскладніші завдання справді вирішуються, коли беремося за них гуртом, — запевнив депутат Дніпропетровської міської ради Григорій Єфименко. — Бо ми працюємо так: якщо те чи інше не під силу одному депутатові певного рівня, тут же підставляють свої плечі депутати-колеги інших рівнів.

— Погляньмо на наші міста, — наголошує Анатолій Клименко. — Кривий Ріг, Павлоград, Дніпродзержинськ, Нікополь, Марганець — хоч одне з них без проблем? Де там! Тому давно треба мати загальнорегіональну політику депутатського впливу. Аби нею, якщо хочете, стукати і в усі столичні кабінети. Та доводити, що і в Дніпропетровській області, області—донорі державного бюджету, яку роками і традиційно вважали благополучною, вистачає труднощів, від яких потерпає тутешнє населення. Ми покликані передусім обстоювати інтереси своїх земляків. Це головне, задля чого маємо працювати. Існує ж бо наука перемагати. Вона проста: єднатися силами, щоб брати гору над негараздами.

З цією філософією погоджуються колеги Анатолія Клименка по Верховній Раді, обрані на Дніпропетровщині в мажоритарних округах, Леонід Сергієнко, Микола Солошенко, Володимир Мовчан. Усі троє до обрання або очолювали підприємства, які «за рахунок внутрішніх резервів долали занепад і верталися до тями», або на порожньому місці, на пустирях створювали нові, котрими нині пишається вся бласть.

— А це значить, — вважає, зокрема, Леонід Сергієнко, — що ми спроможні дати собі раду, але коли дружно засукатимемо рукава і не чекатимемо манни з небес. Бо ніхто про нас, крім нас самих, не подбає. Хіба не знаєте, що така давня дніпропетровська традиція? Не брати її нині на озброєння — великий гріх перед своїми людьми...

Отож погодьтеся, що «десант» журналістів «Голосу України» не безпідставно радів від знайомства з таким неповторним і наступальним депутатським формуванням, яке створив Анатолій Клименко. А досвід блоку вартий поширення і пропагування.

Київ — Дніпропетровськ — Київ.