Вирулити від готелю «Братислава» на бульвар Перова найзручніше через регульоване перехрестя зі складним зустрічним рухом. На розі — дорожній знак «Стоп», далі за кілька метрів зазвичай стоять автоінспектори. Проте «Мерседес», який обігнав мене ще на вулиці Жмаченка, промчав повз знак і даішників, навіть не збавляючи швидкості. Якби я не знав, що на розі «Стоп», і я вчинив би так само. Але нема дурних — гальмую.
Але, судячи з того, що мені пропонують зупинитися люди у шкірянках та білих касках, вони цього не помітили. Зупиняюся. Мені козиряють, просять показати водійські права.
— За що, товаришу прапорщик?
— Бачили знак? Чому не зупинили автомобіль?
— Як це не зупинив!? Ви ж бачили...
— Авжеж. І це можуть підтвердити мої колеги, ви пригальмували, але автомобіль не зупинили...
Відчуваю, як у грудях починає ворушитися і підступати до горла чи то образа, чи вже лють.
— Але ж «Мерседес» попереду...
— То спецмашина, — безцеремонно перериває сержант. — До речі, це ви зранку «Сарматом» поправлялися чи ще звечора не вивітрилося? Пройдіть, будь ласка, в наш автомобіль, з’ясуємо.
Чверть години збігає на з’ясування очевидної дурниці: я не вживаю спиртного більш як десять років, що засвідчує чистота мого подиху й те, що мій ніс гостро відчуває запах перегару від «екзаменаторів» у шкірянках.
— Може, все-таки розійдемося по-людськи, без протоколу? — виймаю з кишені десятку. — Хіба це по-людськи? — промовисто перепитує прапорщик. І я додаю до десятки ще п’ять.
Схоже, для автоінспекторів то і є ціна людяності, бо гроші швидко зникають у кишені прапорщика і зі словами «Щасливої дороги!» мені повертають права.
Але це не мій день, а отже, і не моя дорога. Увечері мене зупиняє автоінспектор вже біля Хрещатика на тій підставі, що я не помітив вчасно попереджувального знака. Хоч вірте, хоч ні, який був за рогом, звідки вигулькнув мій автомобіль. Довелося викласти ще дві десятки. Людські цінності у центрі міста поважають на п’ятірку більше, ніж на лівому березі Дніпра.
