Глобалізація — це незворотний шлях розвитку суспільства, але вона поряд із перевагами несе загрозу цьому розвитку й навіть цілковиту деградацію тим країнам, в яких не враховують національних інтересів.
Світова організація торгівлі (СОТ) — це один із головних разом із МВФ інститутів та механізмів глобалізації.
Парламентські слухання 19 березня 2003 року про підготовку України до вступу в СОТ протягом 9 років показали, що урядова група і навіть міністри економіки, які працюють над цим питанням, досить часто діяли некомпетентно і належним чином відстоювали національні інтереси.
Якщо терміново не здійснити відповідних кроків, то, вступивши до СОТ, Україна може назавжди залишитися на периферії світового господарства, а народ вічно житиме в бідності.
Показати, чому це так і як цього уникнути, — головна мета цієї статті.
Умови вступу до СОТ — що це дає і кому це вигідно
Світова організація торгівлі (СОТ), яку створено в 1994 році на базі ГААТ, це, по суті, нова міжнародна торговельна організація. До цієї організації були залучені в першу чергу розвинені країни, а в другу — країни, що розвиваються, та країни із перехідною економікою.
Домінуюче положення і вплив на політику СОТ мають могутні транснаціональні компанії (ТНК) країн «золотого мільярда». Супердержава США, країни ЄС за останні десятиліття ХХ століття спочатку акумулювали, інтегрували та організовували на науковій основі кадровий, інтелектуальний, науково-технологічний, фінансовий та виробничий потенціал Заходу, а потім, після розвалу СРСР, ще більше зміцнили свою могутність та вплив у світі.
Їх стратегічна позиція полягає в рішучому руйнуванні підвалин інших країн, у підпорядкуванні їх своїй політичній волі та економічному впливу через два головні інститути — фінансовий (МВФ) та міжнародну торгівлю (СОТ) з метою формування «зеленої вулиці» для вільного руху міжнародного капіталу та товарів транснаціональних корпорацій. У світі йде постійна економічна війна за ринки збуту і ресурси, що періодично переростає у пряму агресію, як це має місце сьогодні в Іраку. Перед таким зухвалим викликом стоїть сьогодні Україна — політично підкорена, фінансово закабалена, економічно розорена, світоглядно спустошена, але з талановитим і працьовитим народом, із ще не до кінця зруйнованим науково-технічним, технологічним потенціалом, із збереженою поки що системою освіти, із бездарними та безсовісними керівниками і лідерами владної еліти.
СОТ діє нібито за справедливими принципами:
- торгівля без дискримінації — «правила торгівлі для всіх однакові»;
- недопущення будь-якого протекціонізму, тобто захисту свого ринку та підтримки свого виробника;
- передбачуваний і збільшуваний доступ до ринків;
- чесна конкуренція (для слаборозвинених країн);
- економічний розвиток і реформи.
Із більш як 140 країн світу, котрі входять до СОТ, три чверті є країнами, що розвиваються і в яких відбуваються ринкові реформи. Правила СОТ формально дозволяють цим країнам поступки в низці галузей, що узгоджуються в переговорному процесі.
Але, як показано в монографії «Глобалізація і безпека розвитку» (2001 р.), це лише ілюзія справедливості, а насправді згадані умови СОТ це пастка, тому що ця організація, по суті, заморожує навічно або на дуже великий термін ту структуру виробництва і той стан інноваційного процесу, які має країна на час вступу до СОТ. Відбувається це через неадекватність умов міжнародної торгівлі СОТ та умов конкурентоспроможності країн у геоекономіці.
СОТ нав’язує слаборозвиненим країнам, і Україні зокрема, умови чесної конкуренції вільного ринку або «ринкового фундаменталізму» (термін Дж. Сороса) ХVІІІ століття. Тим часом як ТНК діють не за правилами чесної конкуренції, а за правилами монополістичної конкуренції між фірмами та політичної конкуренції між країнами.
У цьому головний зміст подвійної моралі Заходу, про яку весь час пише академік Ю. М. Пахомов : «Захід живе за одними правилами, а периферії нав’язує зовсім інші правила». Колишній віце-президент Світового банку, відомий учений США Дж. Стігліц сказав стосовно «порад» фанатиків монетаризму МВФ: «Якби цим порадам слідували, то не вдалося б досягнути в США значного економічного зростання».
Узагалі, як показано у книзі автора «Макроекономіка перехідного періоду. Український контекст» (1999 р.), розвинені країни за базову економічну політику беруть українську інноваційну політику М. Тугана-Барановського, яка веде завжди до зростання наукоємного виробництва, а периферії, і Україні зокрема, нав’язують монетаристську політику Фрідмена, що стабілізує грошову одиницю, але завжди веде до рецесії (падіння) будь-якого виробництва.
Потім правила СОТ відстоюють лише однакові умови справедливої торгівлі, але вони не враховують різних умов виробництва, серед яких, за рівних інших умов, істотне значення мають і природно-кліматичні умови, патріотизм і турбота про власний народ з боку урядів і лідерів країн. Правила СОТ не враховують подвійної моралі Заходу, яка виявляється ще і в тому, що розвинені країни вочевидь чи неявно, прямо чи опосередковано стосовно своїх фірм проводять політику протекціонізму, а стосовно периферії — політику лібералізації і відкритості. Досить зазначити демпінгові процеси щодо продажу українського металу, надумані штучні обмеження продажу українського зерна на ринку країн ЄС тощо.
Або під приводом захисту інтелектуальних технологій і боротьби з піратством зупинити руками українських чиновників, а то й уряду, виробництво в Україні лазерних компакт-дисків, технологію виробництва яких розробила вперше у світі (70-ті роки ХХ століття) і подарувала безплатно її світові саме Україна.
Ліберальна урядова позиція щодо вступу до СОТ, викладена на парламентських слуханнях у виступі Міністра економіки В. Хорошковського, засвідчила, що уряд чомусь не враховує вищенаведених положень геоекономіки і, отже, недостатньо захищає національні інтереси України.
Умови СОТ та МВФ дуже часто змушують президентів і уряди країн периферії (і України в тому числі) нехтувати відомими студентам теоремами щодо геоекономіки, зокрема, першою теоремою Паретто: «За обмежених ресурсів на земній кулі, якщо якась країна збагачується, то лише за рахунок збідніння інших», теоремою автора про лібералізацію: «Якщо на земній кулі будь-яка країна, а особливо мала, перебуває у кризі, а в цей час її уряд чи президент проводять політику лібералізації чи вона передчасно вступає до СОТ, то своє наукоємне виробництво ця країна не відродить і не розвине навіть теоретично» (див. у книзі «Стратегія розвитку суспільства. Україна і світ», Павловський М. А., 2002 р.).
Потрібно визнати, західні фахівці чесно вказують на те, що реалізація угод СОТ і в короткотерміновій, і в довгочасній перспективах вигідна, в першу чергу, розвиненим країнам чи країнам, лідери яких здатні приймати політичні рішення самостійно і спиратися на рекомендації науки (Китай та ін.). Наведемо деякі цифрові дані із книги «Глобалізація і безпека розвитку» (ред. Білорус О. Г., 2001р.)
Візьмемо для порівняння такі три групи товарів: 1 — сільськогосподарські товари; 2 — текстиль; 3 — товари обробної промисловості і порівняємо, що виграють за рік (у млрд. дол. США) від умов СОТ країни ЄС і країни Центральної та Східної Європи в короткотерміновій та довгочасній (цифри в дужках) перспективах.
Як видно із цієї таблиці, розвинені країни, зокрема країни ЄС, виграють, а слаборозвинені країни, зокрема, Центральної та Східної Європи, майже повністю програють. У цілому перевага країн ЄС у разі виконання умов СОТ у довгочасній перспективі буде в 42,5 разу більшою, ніж для країн Центральної та Східної Європи, а в короткостроковій — порівняння неможливе, бо країни Центральної та Східної Європи матимуть лише втрати.
Для України негайний вступ до СОТ у 2004 році матиме ще важчі наслідки, бо вона найбідніша серед країн Центральної та Східної Європи.
Якби, наприклад, Україна сьогодні вступила до СОТ, то, як показано в роботі В. С. Шуміхіна (2002 р.), вона втратила б одразу 1070—1100 млн. дол. США, зокрема:
- у деревообробній промисловості 60—70 млн. дол.;
- в автомобільній промисловості 260—280 млн. дол.;
- у машинобудуванні 500 млн. дол.;
- у суднобудівній промисловості 250 млн. дол., і водночас могла б отримати (чи не отримати) додатково 150—180 млн. дол. США за рахунок відміни демпінгових обмежень на експорт металу.
Правда, при цьому імпорт металу зросте, за розрахунками Мінекономіки, на 16%, тобто не менш ніж на 200 млн. дол. США.
До цього потрібно додати, що Україна вже ніколи не змогла б відродити свої високі технології.
Найнебезпечніше те, що Україна не змогла б витіснити зі свого ринку навіть ті імпортні товари, які вона може і повинна виробляти сама, і розвинути свій внутрішній ринок.
Сьогодні в Україні через нерозвиненість внутрішнього ринку, через бідність населення частка експорту у ВВП становить 50%, тим часом як у країнах ЄС — 15—20%, Росії — 23%, Китаї — 17%, Польщі — 26%.
Як засвідчили парламентські слухання, найбільше постраждає сільське господарство. За розрахунками голови Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин ВР І. Томича зразу після запланованого вступу до СОТ у 2004 році кількість безробітних на селі може зрости ще на 750 тисяч селянських родин — а це близько 2 млн. осіб.
З урахуванням інших галузей за тих утаємничених умов, які на переговорному процесі прийняли за дев’ять років уряди України, до нинішньої 10-мільйонної армії безробітних (з урахуванням прихованого безробіття) додасться ще три—чотири мільйони осіб.
Найбільше постраждає цукрова галузь, бо вже підписано урядом угоду про квоту імпорту у 260 тис. тонн із зростанням до 350 тис. тонн зі ставкою мита 2%, отож враховуючи, що світова ціна в два рази нижча нашої, це призведе до закриття близько 20 цукрових заводів, скорочення посівів буряків майже на 100 тис. га, на вулицю викинуть більш як 100 тис. працівників.
Тепер, коли таку угоду вже підписано, застосовувати урядові захисні заходи щодо свого ринку, які передбачають навіть умови СОТ, вже неможливо.
Тільки ця угода про квоти імпорту цукру призведе до втрат 300—400 млн. грн. у бюджеті України.
Тим часом у країнах ЄС ввізне мито на імпорт цукру — 500 дол. США за тонну, у США — 390, а у Фінляндії — більш як 1000 дол. США. Отже, ЄС, США, Фінляндія захищають свої національні інтереси, а українські уряди, м’яко кажучи, не захищають, а точніше — зраджують!
До проблем із цукром СОТ додасть ще проблем із молочними продуктами, картоплею, овочами і фруктами.
Учені-економісти, які виступали на цих парламентських слуханнях, скаржилися, що вони не можуть брати участь в оцінці переваг і втрат від вступу до СОТ через непрозорість і нікому не потрібну конфіденційність переговорного процесу.
Так на парламентських слуханнях ніхто і не зміг зрозуміти, що спонукало українську сторону приєднатися до 16 із 19 існуючих секторальних угод та ініціатив, які охоплюють широку гаму промислової продукції і за якими ця продукція поставлятиметься на український ринок з «нульовими» ставками, бо зобов’язання за цими ініціативами беруться суто на добровільній основі. Із 144 членів СОТ дуже невелика кількість країн приєдналася до цієї угоди, зате Україна, ще не вступивши до СОТ, вже випередила багатьох. Нехай після цього урядовці покажуть народним депутатам, промисловцям і народу, де тут національні інтереси України.
Уряд чомусь не реагує навіть на зауваження Президента України, який на конференції з питань інноваційного розвитку (2003 р.) звернув увагу на те, що уряд недостатньо вивчає і аналізує загрози, які несе із собою вступ до СОТ, а весь час говорить здебільшого про переваги, які мають на світовому ринку розвинені країни. Але Україна сьогодні є слаборозвиненою країною, правда, із неабияким науково-технічним потенціалом, який не витребуваний і не потрібний кримінальним олігархам, що виросли і зміцніли на посередницьких операціях та торгівлі і до того ж зрослись із владою.
У виступі Першого віце-прем’єра України М. Азарова наголошувалось, що вступ до СОТ допоможе вирішити проблему бідності, бо сьогодні 13 млн. осіб в Україні мають денний дохід менше 1 дол. США. Але це непереконливо, бо де взяти кошти в разі згортання виробництва, під час різкого зростання і так найбільшого в Європі безробіття в Україні.
А світова статистика свідчить, якщо на земній кулі в 60-ті роки ХХ століття відношення багатства країн «золотого мільярда» (центру) до багатства найбідніших країн із такою самою кількістю населення становило 40:1, то через 40 років політики глобалізації і вступу до СОТ 144 країн це співвідношення склало 90:1.
Непереконливим є також аргумент прихильників негайного вступу до СОТ стосовно того, що на ринку України стане більше якісних імпортних товарів, що задовольнить будь-які смаки споживача.
Але проблема полягає в тому, що споживачем може бути лише той, у кого є гроші, хто може купувати ці якісні товари, а в Україні 82% населення перебуває за межею бідності, то які з них споживачі.
Тому цей аргумент на користь олігархів, тих 20 сімей-кланів, що володіють 80% багатства України, але не її широких верств населення.
До речі, представники цих сімей-кланів можуть і сьогодні купувати ці товари за кордоном. Чому заради них має страждати весь народ України?
За таких умов нічим невиправданої ліберальної політики уряду щодо вступу до СОТ потрібно чекати нової хвилі еміграції з України. До тих 7 млн. осіб, що сьогодні покинули Україну, може приєднатися ще 5—6 мільйонів.
Таким чином, поспішний, необгрунтований вступ до СОТ з такими ліберальними непатріотичними урядами України може призвести до того, що значна частина українського народу буде витіснена за межі України, і тоді безглуздо навіть говорити про суверенну, незалежну Україну, бо від неї як держави може залишитись лише місце на карті і згадки істориків.
То чи потрібно це українському народові?
Може, простіше було б поміняти владу і стратегію розвитку?
Наведене вище переконливо показує, що швидше за нинішніх умов Україна вступить до СОТ, то пізніше вступить до ЄС, а може й ніколи не зможе досягнути європейських критеріїв розвитку і, отже, ніколи не зможе вступити до ЄС, а навічно залишиться на периферії світового господарства як сировинний та інтелектуальний придаток Заходу.
Як вступити до СОТ, подолати бідність і стати розвиненою країною?
Потрібно, враховуючи подвійну мораль Заходу, спиратися не на рекомендації їхніх експертів-консультантів, а безпосередньо на досвід розвинених країн і ті правила та економічні закони, за якими вони живуть самі.
По-перше, для розвинених країн пріоритет національних інтересів вище глобалізації. Глобалізація, СОТ і т. ін. — для них механізм реалізації їхніх національних інтересів. Як влучно сказав Президент США Буш (старший) — «Національні інтереси США в усьому світі». Це означає, що протекціонізм (захист свого ринку і підтримка свого виробника) вище лібералізації (відкритості свого ринку і непідтримки свого виробника).
По-друге, основою багатства розвинених країн, добробуту їх народу є не сировинні галузі, а технологічне лідерство в наукоємних галузях. Світовий досвід свідчить, що країна, яка експортує сировину і інтелект, а завозить на свій ринок товари розвинених країн, має зарплату у 20—40 разів меншу, ніж у розвинених країнах. (Порівняйте 30 дол. США зарплати вчителя в нас і 1000—2000 дол. — в них.) При цьому базовою економічною політикою в них є не монетаристська (як у нас), а наша, українська інноваційна теорія Михайла Тугана-Барановського.
По-третє, для виходу економіки із кризи, забезпечення її стійкості і умов розвитку за досвідом розвинених країн потрібно змінити банківську систему таким чином, щоб основна частина кредитних ресурсів (не менше 80%, а сьогодні менше 5%) направлялась у виробництво із відсотковими ставками не більше 10—12% (норма 5—6%), бо коли відсоткові ставки більше 20% (як тепер), то жодне виробництво розвиватися не може. Основне джерело інвестицій — власні капітали і заощадження власного населення (у нас капітали втекли за кордон — 40 млрд. дол. і 12 млрд. дол. США на руках у населення).
По-четверте. Конкурентна спроможність виробництва в розвинених країнах досягається не його подрібненням (як у нас), не ставкою лише на малий та середній бізнес, а на концентрацію виробництва в наукоємних галузях (електроніка, автомобілебудування, інформаційні технології, космічна та авіаційна галузі, зброя тощо), за державної підтримки завоювання ринків шляхом монополістичної конкуренції між країнами та цивілізаціями за нав’язування периферії світового господарства (а ми перебуваємо там) умов досконалої конкуренції вільного ринку, тотальної приватизації і невтручання держави в економіку.
По-п’яте, потрібен розвинутий і захищений внутрішній ринок. У трьох розвинених країнах світу: США, Японії та Німеччині на внутрішньому ринку 90—92% власних товарів і відповідно 10—8% — імпортних, а в нас навпаки: 80% — імпортних і 20% — своїх. Тепер зрозуміло, кому буде вигідна лібералізація (відкритість ринку).
По-шосте, висока зарплата та купівельна спроможність населення.
Мінімальна зарплата — тисячі доларів, а в нас —десятки доларів. Із такою їх зарплатою, звісно, можна бути споживачем зі смаком і підтримувати феномен споживацтва.
Як врахувати досвід розвинених країн і досягти їх параметрів?
Найголовніше — використати, витребувати той науково-технічний потенціал, що є в країні. Для цього доведеться змінити цінності в суспільстві — основною цінністю має стати людина кваліфікованої праці: вчений, інженер, економіст, учитель, лікар, кваліфікований робітник у промисловості і сільському господарстві.
Основою реалізації цих цінностей є власне наукоємне виробництво. Основним феноменом для нас має бути на етапі розвитку не споживацтво (як у розвиненій країні чи «банановій республіці»), а власне наукоємне, конкурентоспроможне виробництво і добросовісна праця. Малий і середній бізнес, сфера послуг за цих умов мають обслуговувати здебільшого власні товари і капітали.
Для цього потрібно враховувати передусім досвід Китаю. За роки реформ Китай створив 15 промислових галузей (а ми 8 знищили) і 300 млн. робочих місць кваліфікованої праці (а ми 10 млн. втратили із 23). За наших стабільних падінь виробництва (в окремі роки до 25%) Китай мав постійний приріст 8—12% на рік.
Щоб показати, які потрібні темпи розвитку, наведемо номограму зростання ВВП залежно від терміну (роки — горизонтальна вісь) і відносного темпу приросту (Х) на рік у відсотках — вертикальна вісь. Ці криві показують, за скільки років за заданого темпу приросту (Х) на рік можна збільшити наш ВВП абсолютний чи на душу населення у 2, 4, 8, 10, 20 і 40 разів. Останнє збільшення ВВП у 40 разів дає можливість досягти європейського рівня ВВП на душу населення і, отже, європейського рівня зарплати (у 40 разів більший, ніж у нас сьогодні).
Нижня крива показує, яким має бути постійний приріст виробництва у рік, щоб за заданий термін подвоїти рівень ВВП. Так, за 50 років подвоєння ВВП досягається за приросту на рік 1,3%, за 30 —
2,3 %, за 20 — 3,5%, 10 — 7,1% за 5 — 15% і т. д.
Зірочкою на цій кривій позначено досягнення Китаю. Якщо із цієї точки провести горизонтальну пряму до перетину із кривою — (40 разів) європейський рівень, то бачимо, що Китай досягне європейського рівня років за 45—47, якщо збереже рівень приросту на рік Х=(7—7,5%).
Україні, щоб досягти за 10 років рівня ВВП 90-х років (збільшити сьогоднішній у 4 рази), потрібно протягом цього періоду мати приріст ВВП на рік 15% і, щоб цей темп зберегти, — ще 16 років, отоді ми досягли б європейського рівня.
Якщо мати постійний приріст 5% на рік, то за 14,5 року досягнемо подвоєння ВВП, за 27 — у 4 рази більший (90-ті роки), за 40 років — у 8 разів, за 50 років — у 12 разів, а у 40 разів — десь за 70—80 років.
Цей процес росту можна значно прискорити, якщо ставку зробити на наукоємні галузі. Якщо сьогодні енергоємні галузі (енергетика, металургія, сільське господарство) становлять майже 75% до ВВП, а наукоємні — 25%, і якщо реалізувати таку стратегію розвитку, коли в енергоємних галузях забезпечується приріст 5% на рік, а в наукоємних — 40% на рік, то за 7 років ми мали б приріст ВВП у 4 рази більший і такі зміни у структурі ВВП: енергоємні галузі становили б 25%, а наукоємні — 75%. Це дало б можливість збільшити життєвий рівень у 10—12 разів.
Висновок
Оскільки глобалізація все-таки процес неминучий, формуючи сьогодні політику уряду щодо вступу України до СОТ, необхідно насамперед зрозуміти, що не можна поспішати, закривши очі на загрози, що саме створення умов для ефективної реструктуризації національної економіки і зміцнення її конкурентоспроможності; зміна монетаристської економічної політики на інноваційну; надання до часу вступу до СОТ переваги протекціонізму (а не діяльність, спрямована на вирішення суто технічних питань легалізації членства України в СОТ, чим лише, на жаль, сьогодні займається уряд) і мають становити головний зміст державної стратегії, і мають визначати процес подолання цього шляху і ступінь готовності України до перебування в СОТ.
Без усвідомлення цих загроз національним інтересам урядом і Президентом України, які несе глобалізація, без відповідної стратегії уряду щодо умов вступу України до СОТ потрібно буде забути про прогресивний розвиток і припинити навіть будь-які розмови про зростання добробуту населення і вирішення соціальних проблем.
Головною умовою реалізації переваг глобалізації є визнання урядом пріоритету національних інтересів вище глобалізації (вступ до СОТ, ЄС тощо), мало того, підпорядкування умов глобалізації національним інтересам України.
Ті уряди і президенти України, які цього не усвідомлюють, не гідні довіри і підтримки українського народу, бо свідомо чи несвідомо вони зраджують національним інтересам України.
Михайло ПАВЛОВСЬКИЙ, народний депутат України, д. т. н., д. е. н., професор.
