Будь-яка газетна кампанія переслідує чітко виражену мету — такі вже закони жанру. Публікуючи матеріали під рубрикою «Фасади і задвірки», наша редакція хоче домогтися, щоб столична влада навела елементарний порядок у сучасній забудові Києва. Чи не час накопичені проблеми розглянути, а правила будівельної гри в столиці, зрештою, суворо визначити на спеціальному сесійному засіданні Київради? Адже недаремно нашу ініціативу, нагадаємо, цілком і повністю підтримав київський міський голова О. Омельченко.
В своєму листі до редакції («ГУ» № 7 від 15.01.03) Олександр Олександрович, зокрема, підкреслив: «Київська міська рада і міська державна адміністрація головне своє завдання бачать у тому, щоб кожен об’єкт будівництва чи реконструкції максимально враховував потреби киян і не шкодив інтересам міської громади»...
Рокірування в довгий бік
Реакція киян на відкриття рубрики така бурхлива, що для публікації усіх скарг, які надійшли до редакції, не вистачить жодних газетних площ. Однак хоч які різні факти будівельного вандалізму, що їх наводять наші читачі, їхні листи об’єднує одна істотна прикмета: мешканцям столиці не відомий і не зрозумілий механізм ухвалення рішень, що його, цей вандалізм, породжує.
Щоб з’ясувати це, редакція офіційно звернулася до голови комісії Київради з містобудування та землекористування Миколи Легези з проханням дати відповідне інтерв’ю.
«Шановний Миколо Андрійовичу!
Згідно з попередньою домовленістю (телефоном. — І. Н.) передаємо вам інформацію про ваше майбутнє інтерв’ю «Голосові України».
Тема розмови — стан справ у будівництві й реконструкції головним чином житлового фонду столиці, які здебільшого викликають нарікання киян. Що стосується конкретних прикладів (Микола Андрійович настійно просив їх зазначити в офіційному до нього зверненні з тим, щоб підготуватися до зустрічі з журналістом. — І. Н.), то йтиметься про розпочате будівництво двох 120-метрових будинків-веж із підземними паркінгами у дворі кварталу на перехресті вулиць Саксаганського, 37-д та Горького, 34-б (рішення Київради № 208/185); багатоповерхового будинку на вулиці Жилянській, 30/32 на території, що належить дитсадку № 129, про виділення ТОВ «Парус» 0,11 га на території скверу по вулиці Прорізній уздовж будинків №№ 3—5 для будівництва підземного паркінгу і підприємства громадського харчування (розпорядження Київського міського голови № 212 від 31.07.02); про незаконний продаж підвалу в будинку № 4 по вулиці Городецького (пам’ятник архітектури); про самовільне будівництво «шпаківень» — засклення балконів у історичному центрі Києва.
Саме на цих прикладах хотілося б пояснити міській громаді столиці механізми ухвалення відповідних рішень».
У відповідь на це звернення М. Легеза люб’язно погодився мене прийняти. Але інтерв’ю не вийшло! Ввійшовши призначеного дня і часу до кабінету Миколи Андрійовича, я, зізнаюся, розгубився. Крім нього, тут було сім—вісім солідних на вигляд чоловіків, озброєних товстелезними папками, розкладеними на Т-подібному столі для засідань.
Колеги мене зрозуміють, а необізнаним поясню: інтерв’ю — жанр доволі специфічний. Я би сказав — якоюсь мірою інтимний. Він передбачає довірливу розмову сам на сам. При цьому ступінь відвертості значною мірою залежить від здатності журналіста «розколоти» співрозмовника на відвертість. Але якої відвертості чи довірливості можна очікувати від розмови з натовпом чоловіків?
Серед присутніх були представники величезних, як, приміром, «Познякижитлобуд», підрядних організацій, начальник управління планування забудови стольного міста від головного архітектурного відомства Г. Євстаф’єв, помічник-референт землевпорядника Голосіївського району пана Леонова — сам Віктор Іванович, треба гадати, був зайнятий черговим відведенням земельної ділянки під новобудову.
Одне слово, за столом господаря кабінету зібралися люди, які безпосередньо причетні до столичного містобудування. Мабуть, тому й окремо, і хором звучали палкі слова про благородну місію будівельників, які за дуже складних умов дефіциту фінансових коштів розв’язують житлову проблему в столиці. Лейтмотивом для палких промов був мільйон — стільки квадратних метрів житла було збудовано в Києві торік. Значне, треба сказати, досягнення. Але ж не про цей відрадний і давно вже озвучений у пресі факт хотілося поговорити з М. Легезою...
Повзучі новобудови
Загалом усі баталії між рядовими киянами і інвесторами-забудовниками зводяться до нерозв’язної на перший погляд дилеми: чого в столичному містобудівному бумі більше? Розумного будування чи безоглядного руйнування?
От і в конкретних конфліктних адресах, які в офіційному проханні на інтерв’ю було названо М. Легезі за його наполягання, непримиренність сторін виявляється повною мірою. Принаймні учасники зустрічі у правильності своєї позиції про необхідність зведення тих-таки 120-метрових будинків-веж усередині кварталу на перехресті вулиць Саксаганського і Горького чи в дворі будинку 30/32 по Жилянській аж ніяк не сумнівалися, розмахуючи розкладеними на столах товстелезними папками. У них переважно були дозвільні документи, отримані в усіх передбачених законодавством інстанціях. Щоправда, хтось із будівельних мужів прохопився, що санітарний нагляд майже 20 разів то дозволяв, то забороняв будову. Ну просто-таки всі соки випив. Можна лишень здогадуватися, за яких обставин і чому санлікарі були такі непослідовні у своїх висновках стосовно проекту відведення землі...
Але головний аргумент правоти забудовників звучав, якби це м’якше висловитися, цілком казуїстично: хто відшкодує втрати інвесторів? У тому сенсі, що квартири в майбутніх будинках-вежах уже давно продано. В азарті агресивного захисту власних позицій забудовники вже й не помічають абсурдності ситуації, що склалася в столичному містобудуванні. А вона полягає в тому, що часто-густо житлові будинки продають (поквартирно), зводять і заселяють ще до отримання потрібного ордера на відведення землі!
Виправдання таким фактам чиновники і бізнесмени-будівельники бачать у складнощах наявної дозвільної системи. Її, як вони вважають, потрібно спростити. Як? Та не погоджувати з пожежниками, екологами, санлікарями тощо конкретні проекти, якщо їхні підписи вже стоять під генеральним планом забудови міста...
Монолог песиміста
— Житлові тридцятиповерхові вежі з підземними паркінгами всередині центральних київських кварталів? Та це ж свідома диверсія! Міна сповільненої дії! Під них риють велетенські котловани від шести до п’ятнадцяти метрів, що, звичайно ж, не може не змінити режим руху підгрунтових вод, зменшує стійкість самих грунтів. Тому будинки, забудови кінця позаминулого — початку минулого століть, фасади яких прикрашають вулиці Пушкінську, Велику Васильківську, Горького, Саксаганського, Володимирську та й увесь історичний центр, уже нині під загрозою руйнування. Їх будували не на монолітних фундаментах, а на розширеній цегельній кладці, яка тріскається за найнезначніших коливань грунту. А на це тільки й чекають комерсанти від будівельного бізнесу. Їхній найулюбленіший сценарій, який для Києва за останні десять років став уже традиційним, — доведення історичних споруд до аварійного стану, відселення мешканців, і — ласий шматок центру міста в кишені!
У семи няньок...
Тямущі аналітики підрахували: містобудування в Україні нині регламентують 52 закони, 5 кодексів, 65 постанов Верховної Ради, указів і розпоряджень Президента, декретів, постанов і розпоряджень Кабміну, майже 40 відомчих нормативних актів. І за всього цього самобудівництво в столиці процвітає! Якщо без відведення землі будуються і здаються в експлуатацію цілісні житлові комплекси, що вже казати про горезвісні «шпаківні», мансарди, прибудови та інші архітектурно-будівельні відсебеньки?
До честі депутатської комісії з містобудування та землекористування, сам М. Легеза розгулу самобудування в столиці, в принципі, не заперечує. Мало того, прохопився, незважаючи на багатолюдність нашої зустрічі, що й сам мало не постраждав від цього розгулу. З посиланням «не для преси» (хай вибачить мені Микола Андрійович, але слово — не горобець, тому я особисто не завжди такі посилання визнаю) розповів досить правдиву, як для нашого життя, байку про прокурорський на нього «наїзд». Після того, як інспектори комісії поцікавилися однією з новобудов на престижних для проживання сильних світу цього Липках. До слова, новобудовою, яка не пройшла затвердження хоча й у дірявому, та все-таки чистилищі Київради, на засіданнях якої легалізують відведення землі, дозволи на будівництво будинків і споруд в історичному центрі, рішення з відбудови знищених колись храмів тощо.
І все-таки занепокоєність столичної громадськості новобудовами в історичному центрі столиці і сам М. Легеза, і решта учасників офіційної розмови оцінили не інакше, як колективний егоїзм.
А що в ньому поганого? Якби проявили його кияни наполегливіше — і, впевнений, чудовий колись фонтан у сквері біля Золотих Воріт не спаплюжили б металеві конструкції торгово-питного закладу. Не обвалився б будинок з чудовим колись фасадом на Ярославовому Валу. Не знівечило б природний ландшафт майдану Незалежності височезне, широчезне і довжелезне скляне віяло, яке невідомо що символізує... Прикладів — сотні. Та й колективний егоїзм, зрештою, саме й виражає інтереси міської громади!
Мало того. Законодавство країни зобов’язує владу всіх рівнів враховувати громадську думку. Як? І це не питання. Ухвалений ще 1998 року Закон України «Про планування і забудову територій» зобов’язав місцеву владу розробити правила забудови кожного міського кварталу. З обов’язковим урахуванням інтересів людей, що в ньому мешкають. Правила, єдині і для забудовників-інвесторів, і для самих громадян.
Але в столиці таких правил немає і поки що не передбачається. Принаймні розпорядження міського голови О. Омельченка подати до 01.03. 2003 року до комісії Київради свої пропозиції зі складання таких правил усім структурам, які мають безпосередній стосунок до містобудування і землекористування, ніким не виконано. Тому й процвітає в столиці архітектурно-будівельна анархія. А інвестори-забудовники пишаються мільйоном зведених квартирних метрів житла, підкреслюючи за кожної нагоди зростаючу якість будівельно-монтажних робіт.
