Борис і його дружина, яка стала для нього музою й... очима

Вона, Пана, ще довгенько після знайомства з Борисом не могла повірити, що цьому міцно викроєному й аж занадто серйозному юнакові, курсантові полкової школи зв’язківців, лише шістнадцять. Для неї, сміхотливої пустунки, він здавався гранітною скелею, за якою можна сховатися й перебути будь-які негаразди. Інколи її навіть лякала його дорослість, його прагнення скоріш довчитися й податись на війну. Вона хотіла повніше зрозуміти його — і все розпитувала, розпитувала. Бувало, мимохідь підсміювалася: «Ну, який же ти Зайцев, скоріш — ведмідь!»

Він не ображався: справді, на зайця мало схожий. Як і більшість чоловіків із сільця Зайцеве, що притулилося в тайзі на крутому березі Ангари. Та інакше й не могло бути — довкілля не милувало слабких тілом і душею. А він ще й народився на лоні суворої природи. Мати згрібала сіно далеко од домівки, коли відчула наближення пологів. Метнулася до річки, до човна — та там і породила своє третє за ліком дитя...

Оскільки за ним, Борисом, пішли в родині одне за одним іще четверо, то дорослішав він швидко. Спершу наглядав за меншими, потім допомагав батькові сіно косити, бакени на річці ставити й ремонтувати, вогні на них запалювати. Ще й пісні на всю тайгу горланив!

Як дійшла до Зайцевого звістка про війну, Борис — до військкомату. А там: «Шістнадцяти нема? Погуляй, ще навоюєшся...» Не на того напали, настирливий! Мусили послати до полкової школи зв’язківців, у Красноярськ. Вийшло — не тільки на навчання, а й на зустріч з його долею, з Паною.

Дніпро був згодом, а спочатку — Підмосков’я, де пройшов Борис Зайцев бойове хрещення. Зв’язок — нерв армії. От і біжи, солдат Зайцев, щоб той нерв, перерваний кулею чи гусеницею, відновити щоскоріш. Вдень і вночі, під обстрілом, поповзом чи уплав.

Зачепилася на зайнятому гітлерівцями березі Дніпра жменька сміливців, б’ється відчайдушно. Та не відає, чи буде підкріплення. І коли? Нема відповіді, бо нема зв’язку. «Я його прокладу!» — Борис до командира.

Той глянув на осяяну сонцем ріку:

— Хіба що вночі. Зараз човна вмить розстріляють.

— А я без човна!

І Борис поплив. З важезною котушкою за плечима. Його помітили. Почали стріляти. Борис пірнав під воду, через десяток метрів знову виринав. Ось-ось — мертва зона, куди не сягали кулі. І тут у нього влучили. Але доплив. Зв’язок установив. І незабаром пішли на штурм основні сили. Он як згодилися запливи Ангарою! Подумав тоді ще: що швидше йтиму на захід, то скоріш повернуся на схід, до моєї Пани: у листах, теплих і ніжних, які розшукують його на фронтах, вона так про це мріє...

І він поспішав, небезпек не обходив. Свого першого бойового ордена — Червоної Зірки — як отримав? А ось як: під час боїв у Білорусії кілька бійців під командуванням Зайцева прокладали зв’язок і надибали гітлерівський штаб, що стояв на узліссі й готувався до прориву з оточення. Зайцев наважився діяти стрімголов. Розсіяв підопічних підковою, скомандував своїм басиною: «Вперед, батальйон, в атаку!» Вдарили з автоматів — гітлерівці, незважаючи на значну чисельну перевагу, здалися. Серед них — три генерали. Привели їх до командира дивізії, він одразу всіх зв’язківців — до нагороди.

«Обіпрись об моє плече»

Біда трапилась під Кенігсбергом. Під час наступу між штабом 5-ї Червонопрапорної армії та її частинами пропав зв’язок. Дев’ятнадцятирічний командир відділення 972-го батальйону зв’язку Борис Зайцев з солдатами пішов його відновлювати. Обережно йшли узбіччям замінованого шосе, і не помітив Борис, як зачепив схований у траві шнур протитанкової міни. Відчув лиш, як його підкинуло високо в повітря. А потім, три тижні — суцільна непритомність. Як опритомнів — не зрадів, а вперше, може, за всю війну злякався. Вразили темрява і відчуття відсутності ніг. «Що з ногами?» Жіночий голос (медсестра) відповів: «Довелося ампутувати...»

Він зціпив зуби од відчаю: як же тепер до Пани? Навіщо я їй такий? Відчай подужчав, як з очей зняли пов’язку: він нічого не бачив. Лікарі заспокоювали: не все втрачено. Возили з одного московського шпиталю до іншого, операція за операцією. І так — майже рік. Та все марно. Він став незрячим.

Нестерпні думки про Пану відганяв геть. А що залишалося? Порожнеча. Подумки ставив на шальки терезів: жити чи не жити? Нерідко переважало останнє. Не відав Борис, що в цей час його золотокоса Пана шле запити по всіх усюдах, розшукуючи його. Натрапила, нарешті, на слід та й дізналася, що з ним сталося, який він тепер. «Отож, поміркуй добряче, дівчино. Не чоловік же він тобі, не брат, не батько. Чи подужаєш такий клопіт?» Так казали лікарі, рідня, друзі. А вона твердила одне: «Я йому потрібна, а він мені. Каліка? Та ж я здорова. Обіпреться об моє плече!»

Першого листа від неї йому прочитали інші. І другого, і третього. Він не хотів відповідати. Брали сумнів та острах — аж до тієї миті, як припала вона до його грудей. Як прошепотіла крізь сльози: «Ми тепер завжди будемо вдвох. І неодмінно вистоїмо!»

Пана, вже через тиждень після приїзду Бориса до Красноярська, наполягла на одруженні. Для юнака, який лише вчився ходити на протезах і читати за системою Брайля, це стало несподіванкою. А вона сказала напівжартома: «Коли будеш законним чоловіком, більше матиму прав, щоб примусити тебе співати мені пісень, що їх до війни співав...» Мовби підсвідомо загадувала подальшу долю Борисову. Сам же він навіть не припускав, що колись не те що на сцені —вдома, для себе самого співатиме. Надто гнітило каліцтво. Втім, мусив думати: потрібен якийсь фах, не годиться у двадцять літ записуватися в інваліди-утриманці. Разом перебрали не одне ремесло, а зупинилися, як наполягала Пана, на музиці. І невдовзі Борис стає учнем Красноярського музичного училища за класом баяна. Ох, тяжкі ті перші уроки! Музичний хист у нього був, але ота клята міна й руки геть пошматувала. Не слухалися пальці та й годі.

Послухалися... Пани. Скільки місяців провела вона поруч, підтримуючи важкий баян, вселяючи в чоловікову душу віру в себе, примушуючи оті пальці таки бігати по потрібних клавішах. І Борис грав усе впевненіше. Дійшло й до першого концерту...

Та невдовзі доля зробила зигзаг. Почули якось педагоги, що учень на самоті підспівує мелодіям свого баяна: розлого, мовби відлуння ото понад рікою, бува, йде. Який голос! У стінах училища такого ще не чули. Баритон чи бас? Яка незвичність тембру, який діапазон! Коротше, Борис перейшов на відділення сольного співу. Так, це його стихія! У ній він почувається вільно, мов на березі рідної Ангари. Невимовно рада була і Пана.

Він міг би, мабуть, уже після училища стати добрим співаком. Але хотів працювати — щоб хоч трохи клопоту зняти з пліч Пани, адже у Зайцевих народився синок Вітюша. Та Пана міркувала інакше: «Тобі обов’язково треба вчитися далі — йди до консерваторії!»

Опирався, та мусив таки скоритися. Обрали далеку від Красноярська Одеську консерваторію. Адже в Одесі, крім авторитетної консерваторії, був іще й уславлений інститут Філатова, що повертав людям зір. А Пана ще вірила в можливе диво...

Так Борис Зайцев назвав одну зі своїх численних концертних програм, ставши солістом Одеської філармонії. Він, здавалося, й справді якимось внутрішнім зором бачив і навколишнє життя, і людей, для яких співав. Він не хотів, щоб вони йому співчували, щоб бодай подумки жаліли його. Навпаки, йому завжди хотілося самому підбадьорити інших — і робив це з таким ентузіазмом і самовіддачею, що куди там його молодим і здоровим колегам!

Хіба міг він, ставши професіональним співаком, одну з перших гастрольних поїздок влаштувати не до рідного Сибіру? Потім російські й українські народні пісні, старовинні романси, пісні воєнних часів, оперні арії у виконанні Зайцева слухали на БАМі, в Заполяр’ї, на Уралі й у портах Далекого Сходу. Він діставався до слухачів вертольотами, літаками, поїздами, бетеерами, на конях, навіть на оленячих нартах.

У філармонії й досі згадують, як домагався Борис Петрович, щоб його включили до концертної бригади, яка мала їхати до пекельного Афганістану. Начальство категорично заперечувало, та він обходив усі можливі інстанції: «Я там потрібен більше, ніж будь-хто. Адже знаю, що таке війна. І знаю, на що здатна навіть понівечена нею людина». І його таки взяли. Популярнішого артиста для воїнів-афганців тоді не було. Він молодечо, нібито й не відчуваючи болю, залазив на танк, щоб його всі бачили, чули. А у шпитальній палаті, де лежали безногі та сліпі юнаки, не тільки співав та розповідав про свої воєнні будні, приховуючи, втім, страшні каліцтва, а й не раз пускався в... танок. Коли переходив до іншої палати, а в цій дізнавалися, що перед ними виступав сліпий і безногий артист, навіть важкопоранені підводилися з ліжок, щоб іще раз поглянути на таку людину...

Не менше відмовляли його, вже немолодого, з геть підірваним здоров’ям, і від поїздки в чорнобильські райони, до ліквідаторів. Та він поїхав-таки і туди. Напевне, не тільки переконати інших, що людина може здолати багато чого, а й самому собі ще раз довести: таки став у пригоді довколишнім, не марними були Панині та його самого зусилля...

...Мені якось випало бачити Бориса Петровича не тільки на сцені — бадьорого, хвацького, певного себе, а за лаштунками, коли він буквально падав на першу-ліпшу лавицю і знесилено опускав плечі, руки, голову. І це тут, у стінах рідної філармонії. Можна лиш уявити, як стомлювали його далекі переїзди, багатогодинні виступи на «польових» концертних майданчиках. Та оплески вдячних слухачів знову і знову зводили його на ноги-протези, і він знову ставав таким самим незмінно бадьорим, заряджаючи своїм ентузіазмом публіку. Він ніколи не хизувався ні минулим своїм, ні собою, навіть уже будучи народним артистом України і Героєм Соцпраці. Проте на урочисті концерти виходив при повному параді: на його широких грудях ледь уміщувалися численні бойові та трудові відзнаки. І після концертів надовго обступали його юнаки та дівчата, однолітки й люди старші. Молодь розглядала не так уже й часто бачені Золоту Зірку, орден Леніна, однолітки розпитували, за що має ордени Вітчизняної війни обох ступенів, Червоної Зірки, де воював. Борис Петрович розповідав, забувши про час і втому. А осторонь терпляче чекала вона, його Пана. Вона не сміла поквапити його. Адже краще від будь-кого знала: він стоїть міцно на ногах, поки має отаке чуйне оточення.

...Борис Петрович Зайцев віддав сцені п’ять десятиліть свого життя. Він мав у репертуарі понад 1500 творів найрізноманітніших жанрів і напрямків (як тільки опанував те все, не бачачи ні нот, ні текстів?!), на його рахунку близько 6 тисяч концертів. Феномен, схожий, погодьтеся, на легенду. Та факт залишається фактом. Недарма ж Борис Петрович завжди стверджував, що людина може дуже багато. Тим паче, коли шлях їй осяває любов.

 

Одеса.