Щоб процвітав рідний край і держава

Таким по праву вважається Перечинський район. Він займає 0,6 тисячі квадратних кілометрів і межує з рівнинним Ужгородським, передгірним Свалявським та гірським Великоберезнянським. На рівнини, що вздовж річок Ужа і Тур’ї, припадає лише 20 відсотків території. Решта «володінь» — гори. Вкриті вони буком, грабом, осикою та березою. Ліс займає дві третини територій, тому ця галузь споконвіку провідна. Аграрна — тваринництво, картоплярство, садівництво, ягідництво та овочівництво.

Мальовничість природи вабить туристів і влітку, і взимку. До їхніх послуг — одинадцять туристично-рекреаційних закладів, два мотелі, відомі лікувально-оздоровчий та спортивно-оздоровчий комплекси «Полонина» й «Воєводине», бази відпочинку «Лумшори», «Шиповець». Добре розвинена транспортна інфраструктура — район зв’язаний з Ужгородом і Львовом залізницею та автотрасою. Величезні потенційні можливості для розвитку «зеленого» туризму.

— Були часи, коли люди мали роботу і проблем з їх працевлаштуванням не поставало, — ділиться Іван Качур. — Тепер ми — одні з найбільш «праценадлишкових» в області. Рівень офіційного безробіття сягає дванадцяти відсотків. Тяжко дається й наповнення бюджету. А найбільший головний біль — створення нових робочих місць.

— Найбільша надія на інвесторів. На сьогодні вдалося залучити 8 мільйонів 200 тисяч доларів. Основні проекти реалізуються на перечинських лісохімкомбінаті та лісокомбінаті. Ці два підприємства — головні наповнювачі бюджету. Та через непередбачуваність нашого законодавства під найбільше підприємство району зі сторічною історією — лісохімкомбінат — підкладено міну сповільненої дії. П’ять років тому підприємство, ставши акціонерним товариством, почало вставати з колін. Дніпропетровське науково-виробниче підприємство «Поліпром» придбало контрольний пакет акцій, вклало належні кошти в реанімацію традиційного виробництва деревного вугілля, смол і клею за найновітнішими технологіями. Високоякісна продукція завоювала місце під сонцем на ринках мало не всієї Європи.

Чудові перспективи мало виробництво етилацетату. Його застосовують як розчинник нітроцелюлози, лаків, фарб, зокрема й поліуретанових, а також для виробництва клеїв, гумово-технічних виробів, медичних препаратів, кіно- й фотоплівок — спектр його використання широкий. Перечинські лісохіміки в умовах суворої конкуренції із знаменитою фірмою «Brіtіsh Petroleum» та багатьма російськими виробниками довели свою життєздатність і почали експортувати цей єдиний в Україні продукт в Угорщину, Польщу, Югославію, Німеччину, Австрію, Бельгію, Італію в солідних обсягах — 1250 тонн щомісячно — і мали намір цю цифру вже нинішнього року довести до 2000 тонн. Та 24 жовтня 2002 року, за кілька тижнів до прийняття державного бюджету, Верховна Рада України ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законів України про оподаткування, виробництво та обіг підакцизних товарів».

— Правильно. З січня нинішнього року ставка акцизного збору на нього зросла майже в 17 разів, і акцизний збір у кілька разів перевищив фактичну ціну цього продукту. Абсурд? Собівартість тонни українського етилацетату одразу підскочила більш як на 1350 гривень, або на 254 долари, й тому він став неконкурентоспроможним... А це — пряма дорога до банкрутства, втрата сотень робочих місць і найбільшого джерела наповнення бюджету. До речі, не лише районного.

— Так. Знаючи непередбачуваність наших законів, жоден серйозний інвестор не хоче мати справу з непередбачуваним партнером... А нам доводиться, мов рибі, битися об цей абсурдний законодавчий лід у безнадії пробити його. Маючи задекларовані владні повноваження здебільшого лише теоретично, органи місцевої влади вплинути на ситуацію практично не можуть.

— Нарощує потужності Перечинський лісокомбінат. Залучивши півмільйона доларів інвестицій, лісокомбінат більш як сімдесят відсотків цих коштів спрямував у нові технології. Основною продукцією підприємства наразі є чорнові меблеві заготовки, але колектив готується до випуску справді конкурентних меблів. Нині тут трудиться більш як двісті працівників. І хоч зарплата ще не така, як хотілося б, бо становить триста двадцять гривень, для Верховини це не так уже й мало.

Ліси — одне з найбільших багатств району. Вони займають понад 65 тисяч гектарів. Запас деревини — в межах 12 мільйонів кубометрів, і цього достатньо, щоб задовольнити потреби деревообробних підприємств та населення не на одне десятиліття. Але треба дбати і про майбутнє. Тож Перечинський держлісгосп, річна розрахункова лісосіка якого становить 40 тисяч кубометрів деревини, щосезону засаджує у середньому 64 гектари молодих лісів, тобто дотримується золотого правила: зрубав дерево — посади два.

Щоб звести до мінімуму несанкціоноване вивезення деревини, півроку тому депутати районної ради своїм рішенням створили мобільні групи — своєрідний зелений патруль, який і вдень, і вночі контролює вивезення лісу за межі району. До нього ввійшли депутати, правоохоронці, екологи. І працюють вони на громадських засадах. Районний бюджет виділяє кошти тільки на транспортні потреби.

— Галузь ця справді перспективна. Однак «зелений» туризм тільки спинається на ноги. Пригадую, звернувся до мене сільський голова Тур’ї Бистрої Василь Шкріба. Молодий, енергійний, попросив: допоможи, посприяй. Село ж бо — справді райська місцина. А ти доведи власним прикладом, як голова, покажи селу, що справа варта заходу, раджу. Вийшло. Що таке, скажімо, для київської урбанізованої сім’ї похід до джерела з мінеральною водою, яку можна пити просто так? Або скуштувати меду з вулика. Чи попити свіжого молока. І все це з харчуванням та комфортними побутом коштує за добу 40—50 гривень для дорослого і 25 — для дитини. Тепер охочих приймати «зелених» туристів у районі дедалі більше. А це — наші додаткові робочі місця... Більшатиме їх — краще житимуть люди. Заради цього варто працювати.

 

Перечинський район

Закарпатської області.