Мелітополь — єдине в Запорізькому регіоні місто, яке отримує дотацію із обласного бюджету. Сума дотації торік становила понад два мільйони гривень — це майже половина всього обсягу дотацій територіям області. А Мелітополь — великий центр машинобудування, харчової та легкої промисловості. Але вся біда в тому, що потужності 45 підприємств міста, що представляють його промисловий комплекс, сьогодні завантажені лише на 20—30 відсотків. Більшість мелітопольських заводів з такими обсягами виробництва просто збиткові. Із збитками завершив минулий рік і колектив ВАТ «Мелітопольпродмаш». Підприємство заборгувало і з виплати заробітної плати, і в місцевий бюджет.
— Ми втрачаємо традиційні ринки збуту, де наша продукція вже добре зарекомендувала себе, — пояснив голова правління ВАТ «Мелітопольпродмаш» Ярослав ПИЖИНСЬКИЙ.
— Коментуючи підсумки саміту СНД, який нещодавно відбувся в Києві, Президент України казав про перспективи розвитку Співдружності, зокрема, про створення зони вільної торгівлі. Проте поки що просування нашої продукції на той самий російський ринок стає лише жорсткішим. Сусіди справді захищають свого вітчизняного виробника. Ми аж ніяк не в однакових умовах з російськими постачальниками аналогічної продукції. Цього року нам довелося докласти чимало зусиль, щоб лише частково відновити колишні обсяги продажу на російському ринку —сьогодні вже підписано низку контрактів на суму майже 500 тисяч доларів. Звичайно, цього недостатньо. Ринок Росії дуже великий. Тому ми маємо намір найближчим часом відкрити там свій філіал з тим, щоб взяти на себе всі процедури митного оформлення, налагодити сервісне обслуговування. Ми маємо підвести свою продукцію ближче до покупця й переконати його в тому, що вона, маючи близькі до західних аналогів технічні й споживацькі якості, значно дешевша, а отже, за співвідношенням ціна—якість вочевидь виграє.
Переконувати в цьому потенційних покупців його продукції «Мелітопольпродмашу» з року в рік важче. Та й не тільки йому, а практично кожному підприємству вітчизняного машинобудування. Продукція зарубіжних машинобудівників постійно оновлюється і вдосконалюється — впроваджуються нові технології, обладнання, яке дає змогу поліпшити не тільки дизайн виробів, а й їх якість. Чи можуть дозволити собі це сьогодні наші машинобудівники?
— Протягом останніх років ми не змогли ні парк верстатний поновити, ні впровадити те чи те нововведення, на яке звертають увагу наші замовники, — зазначив Ярослав Пижинський. — Немає обігових коштів... А система довгострокового кредитування під прийнятний відсоток у нас, як відомо, не працює. Саме довгострокового кредитування. Адже затрати на впровадження прогресивних розробок окупляться лише через 5—6 років. До того ж потрібна була б дослідницька база.
— Раніше на нашому підприємстві було спеціальне конструкторське бюро, яке розробляло технологічне обладнання для підприємств харчової промисловості всього колишнього Союзу, — продовжував Ярослав Іванович. — Майже півтисячі спеціалістів із цього КБ були зайняті реалізацією солідної програми з використанням зарубіжних ліцензій. Тоді ми, наприклад, створили «Славутичу» для розливання пива технологічну лінію продуктивністю 48 тисяч пляшок за годину. На жаль, свій досвід з виробництва аналогічного обладнання ми не змогли належним чином розвинути і просунути. Після приватизації пивзаводи та й усі великі підприємства нашої харчової промисловості стали власністю іноземних інвесторів. Природно, вони почали застосовувати імпортне обладнання. І цей ринок від нас потроху пішов.
Сьогодні колективу ВАТ «Мелітопольпродмаш» доведеться постійно доводити, що й він на щось здатний. Власне, такі закони ринкової економіки. Інших немає. Але чи завжди наші машинобудівники мають повну можливість виявити ті свої здібності?
— Нерідко ми програємо нашим конкурентам навіть через обмеження, які нам диктують, — поділився Я. Пижинський. — Ті самі італійці використовують усі форми реалізації своєї продукції. Здають її в лізинг, продають у кредит тощо. А в нас така законодавча база, що ми нічого такого дозволити собі не можемо, бо, наприклад, вся валютна виручка має повернутися з-за кордону протягом 90 днів. Тобто ми самі заганяємо себе в глухий кут, із якого дедалі менше й менше виходів. Я вже не кажу про те, як у тій самій Італії стимулюють експорт своєї продукції. А чи є у нас держпрограма або якась система, що сприяла б просуванню товарів українських підприємств за кордон? Наприклад, пільгове кредитування підприємств-експортерів... До речі, допомогу їм могли б надати і наші посольства. Одне слово, потрібно щось змінювати. Інакше ми не розширюватимемо, а втрачатимемо ринки збуту з усіма наслідками, що випливають звідси.
Для зменшення накладних витрат на основне виробництво нам уже довелося провести реструктуризацію — низку наших структурних підрозділів виділили в самостійні підприємства. Колись у нас трудилося 4,5 тисячі осіб, а сьогодні — лише 500. Проте і для них портфель замовлень сформували поки що лише на перший квартал. Відновлюємо старі зв’язки. Нещодавно підписали непоганий контракт у Прибалтиці, є замовлення, як я вже казав, із Росії, вперше ми вийшли на Африканський континент.
— А як наш, український ринок? — поцікавився я.
— Сьогодні ринок України, можна сказати, залишився незахищений, — поскаржився Ярослав Іванович. — Ми багато говоримо про внутрішній ринок, його розвиток, а на нього тим часом скидають усе те обладнання, що було у вжитку, яке демонтується у Польщі, Угорщині, Італії, Німеччині. Його ввозять практично без мита і збувають тут за цінами значно нижчими, ніж ми можемо запропонувати. Власне, та частина ринку, яку ми могли б успішно утримувати за собою, йде на колишнє обладнання іноземного виробництва. Наприклад, недавно в Німеччині близько 80 відсотків підприємств пивної галузі перейшли на нові технології. По суті, на цих підприємствах повністю замінили обладнання. Де воно? В Україні, частково — в Росії. Тобто все те європейське сміття йде до нас.
Чи не правда, знайома ситуація? Зовсім недавно те саме відбувалося й на нашому автомобільному ринку.
Український ринок харчової промисловості не менш привабливий. Галузь непогано розвивається. Потенціал у неї величезний. Адже необхідну базу для переробки сільгосппродукції ми так і не створили. Здавалося б, ось він — час «ч» для «Мелітопольпродмашу». Проте...
А бажаючих налагодити на території України спільне виробництво сучаснішого обладнання для нашої харчової промисловості щось не спостерігається. Та це й зрозуміло. Куди потім подіти те, що вже демонтували у себе? Утилізувати? Але це обладнання поки що має попит в Україні, і митниця там дає добро...
— Спільне виробництво готової продукції на своїй території необхідно стимулювати, — переконаний Я. Пижинський. — Ми ж не створили ніяких умов, щоб зацікавити в цьому потенційних партнерів. Для підвищення якості продукції, яку випускає нині наше підприємство, краще використовувати зарубіжну електроніку, їх нові системи управління і контролю. Та ось парадокс: мито на ввезення готового виробу в 15—20 разів нижче, ніж на ввезення комплектуючих для його виготовлення. Ніби спеціально все робиться для того, щоб виробляти в Україні готову продукцію, в якій мають потребу наші споживачі, було недоцільно.
Може, нам уже нічого не треба виробляти? Залишимося постачальниками сировини й покупцями виготовленої з неї за кордоном продукції. Нам все привезуть, усім забезпечать? Це дуже небезпечна тенденція. Якщо на наш ринок завозять імпортне обладнання, вітчизняного виробника його аналогів ізолюють, а той, хто закупив це обладнання, потрапляє в технічну залежність від його виробників.
— Справді, така тенденція є, — погодився Ярослав Іванович. — Не можна сказати, що наше обладнання не має попиту в Україні. Проте обсяги його продажу аж ніяк не відповідають потребам українського ринку харчової промисловості. Свого часу мені це підтвердили і в Міністерстві промполітики, де дозволили нашим конкурентам ввезти в Україну аналогічної продукції на 50 мільйонів доларів. А ми сьогодні забезпечені замовленнями всього лише на три мільйони гривень. Чи потрібні коментарі?
У жовтні минулого року в Мелітополі відбулося спільне засідання колегій Запорізької облдержадміністрації та Мінпромполітики, на якому йшлося саме про розвиток внутрішнього ринку й забезпечення стабільної роботи мелітопольських підприємств. Схоже, всі рішення, які тоді приймалися, так і залишилися рішеннями.
— На жаль, жодне з них поки що не виконане, —підтвердив керівник «Мелітопольпродмашу». — Очевидно, виконувати їх уряду Януковича.
Коли цей матеріал готувався до друку, стало відомо, що Прем’єр-міністр Віктор Янукович підтримав ініціативу Запорізької області щодо стимулювання розвитку внутрішнього ринку і дав доручення приступити до реалізації комплексної програми, яку облдержадміністрація розробила в Мелітополі спільно з Міністерством промполітики.
Запорізька область.
