Коли Микола Вербецький, тоді ще доволі молодий перший секретар Ренійського райкому партії, спорудив для своєї родини житловий будинок аж у Балті, що за півтисячі кілометрів від його місця роботи, обласне партійне начальство такого вчинку не зрозуміло:
— Це що, у районі, куди ми тебе направили, ти почуваєшся тимчасово?
— А хіба посади, які ми займаємо, навічно? — парирував Микола Лукич. — Балта — моя батьківщина. До того ж, відомо, це місто здавна відоме ремісництвом і торгівлею, в нім ніхто не пропаде...
— Готуєш для себе «запасний аеродром»?
— Хай буде й так...
І хоча оте житло й аж надто «вільні» розмірковування коштували Миколі Лукичу партійної кар’єри, чоловік, невдовзі підтвердилося, дивився в корінь: він-таки там згодився, де народився. До того ж справді мав рацію, коли говорив про чималі можливості свого рідного міста з огляду на реалізацію ділового хисту людини...
...Чи знаєте ви, де в Україні, що входила колись до Російської імперії, спорудили першу залізницю? Не напружуйте пам’ять, не гортайте сторінок довідників: між Балтою й Одесою, довжиною 207 верст. І було це в 1865 році. До того таку колію проклали лише між Петербургом і Павловськом та Петербургом і Москвою. А за ними раптом — якась там далека окраїна. Втім, царські чиновники розуміли, певно, що не «якась там».
Фортецю Балту (що турецькою означає «сокира») на правому березі річки Кодими турки та кримські татари заснували ще в першій половині XVІ століття. Як свій форпост у боротьбі проти Польщі. Біля фортеці виникла слобода, що почала розвиватися як ремісничий і торговельний центр, і куди невдовзі почали приїздити купці з різних частин багатонаціональної Османської імперії, з Саксонії, Прусії, інших країн. Приїжджали по пшеницю, худобу, хутро.
А польський магнат Юзеф Любомирський, у свою чергу, незабаром спорудив фортецю на високому лівому березі Кодими, щоб вона захищала його володіння від нападів турецьких і татарських загонів. Навколо неї теж розросталося містечко — Юзефгрод. Мешканцями обох поселень ставали українські, російські, білоруські та польські кріпаки-втікачі, розкольники, учасники Булавінського повстання, молдовани, євреї, люд інших національностей, приваблюваний тими пільгами, що їх надавали переселенцям турецькі та польські феодали, прагнучи якнайскоріш заселити загарбані землі. Саме тут фастівський полковник Семен Палій у 1693 році вщент розбив татарську орду, що йшла на Київ (в історії ця подія відома як «битва на Кодимі»).
За Ясським мирним договором між Росією і Туреччиною 1791 року територія між Південним Бугом і Дністром відійшла, відомо, до Російської імперії. Та коли слободу Балта, що була до того під турками, включили до Катеринославського намісництва, Юзефгрод залишався польським. Ненадовго, щоправда: коли в 1793 році Правобережна Україна возз’єдналася з Лівобережною, російський уряд викупив у князів Любомирських їхню слободу. А ще через чотири роки обидві слободи було об’єднано в одне місто — Балту, що стала повітовим центром Подільської губернії.
Відтоді й розпочалася бурхлива розбудова Балти, що невдовзі стає одним із найбільших торговельних і ремісничих центрів півдня України. Пояснюється це вигідним розташуванням міста на пожвавленому торговельному шляху між Поділлям, Волинню, Київщиною та чорноморськими портами, що саме почали тут розвиватися. У Балті влаштовують доволі масові міжнародні ярмарки, сюди стікаються великі партії зерна, які потім залізницею (ось чому й з’явилася вона тут одразу після навколостоличних колій) відправляли до портової Одеси й звідти, уже суднами, далі — на експорт. А оскільки залізницю від Балти незабаром продовжили аж до Єлисаветграда (нині Кіровоград), то і до балтських ярмарків, і до постачання зерна на експорт тяжіють, прилучаються поселення з величезної степової території України. Розвиваються промисловість, ремесла у самій Балті: наприкінці ХІХ століття тут діяли десятки різноманітних заводів та фабрик. Населення міста за якихось чверть століття подвоїлося й сягнуло 25 тисяч осіб — у південних степах небагато було тоді таких поселень. До того ж, Балта приймала чимало приїжджого ділового й торговельного люду. Тутешні готелі мали назви, погодьтеся, «з претензіями»: «Петербург», «Берлін», «Пасаж»...
Не обминули Балту й революційні та воєнні буревії. Її бруківками не раз проїздили тоді усілякі правителі й отамани — від царя Миколи ІІ до комбрига Григорія Котовського. А як настало відносне затишшя, Балта раптом перетворилася... на столицю. Новоутвореної Молдавської АРСР. Перебування в цьому незвичному статусі аж чотири роки неабияк посприяло економічному та соціально-культурному розвиткові міста: тут створюється низка нових виробництв, місто впорядковується — стають до ладу водопровід, медичні й освітні заклади, приміщення театру тощо...
...Такі ось віхи в історії міста над тихою Кодимою. У газетній публікації всі їх, зрозуміло, не перелічити. Насамкінець, однак, іще про одну: повернення до Балти Миколи Лукича Вербецького її мешканці теж вважають (не посміхайтеся скептично: один у полі, давно вже сказано, — не воїн) своєрідною віхою в літописі міста. Аргумент на підтвердження висувають доволі простий, проте вагомий: він надав другого дихання (а перше з початком так званих перебудовчих часів ледь не спинилося зовсім) низці традиційних балтських виробництв, забезпечив сотні й сотні людей добре оплачуваною роботою, відновив чимало соціальних благ, вагомо сприяє розбудові міста і, нарешті, успішно відроджує колись високий його імідж не тільки в Україні, а й за кордоном.
— Наша Балта ярмаркує на півсвіту, — вдоволено зазначив якось мер міста Всеволод Захаров.
Мав на увазі, безперечно, й широковідому «Ласуню» — Балтський молочноконсервний комбінат, чудову продукцію якого залюбки розкуповують у багатьох містах України, а симпатична корівка — емблема торгової марки — щовечора витанцьовує в рекламних роликах на екранах наших телевізорів. Та ще більше, «холдинг Вербецького», головне його підприємство — ТОВ «Балтська швейна фабрика». Якщо «Ласуню», хай і не під цією торговою маркою, знали й раніше завдяки продукції дитячого харчування, то фабрику, що шила військову форму, навіть прагнули особливо не афішувати — адже «стратегічний» об’єкт. Прийшли нові часи — специфічне держзамовлення скоротилося до мізеру, перебудуватися на нові вироби ніяк не вдавалося. До приходу на підприємство Вербецького.
То він і партнерів, які допомогли підняти з колін підприємство, модернізувати його цехи, знайшов, і ринки збуту. Одягом, пошитим балтськими майстринями, зацікавилися американська фірма «Харвер Бенорт», німецькі компанії «Саб» і «Ля ві». Свої фірмові магазини відкрили балтчани в Києві й Одесі... Щомісяця фабрика випускає понад 50 тисяч одиниць різноманітного одягу, високо поцінованого і вітчизняними, і зарубіжними шанувальниками моди. Є попит — є й перспектива: Вербецький і його команда замислюють відкрити виробничі філії в декількох сусідніх містах. Де не тільки шитимуть сучасний одяг, а й створять працівникам найсучасніші умови для роботи, побуту, відпочинку.
На фабриці тепер як? Ну, те, що солідна зарплата виплачується працівникам своєчасно і в повних обсягах, — само собою. А ще ж швачок, інженерно-технічний персонал, при їхній двозмінній роботі, на фабрику й по домівках безкоштовно розвозять комфортабельним транспортом, на підприємстві вони смакують, знову ж таки безкоштовно, обіди й вечері. Виникла в когось потреба перевірити стан здоров’я, підлікуватися — до послуг власна поліклініка, де теж не треба платити жодної копійки. Йдеш у відпустку — ось тобі дешева путівка до власного будинку відпочинку. Багато пільг, до речі, мають і ветерани-пенсіонери, яких налічується понад 400 осіб.
— Такий соціалізм нам тривалий час обіцяли, —напівжартома сказав один із ветеранів, якого зустрів у фабричній поліклініці. — А Лукич узяв, та й побудував його для нас...
Сам Вербецький, утім, повсякчас дбаючи про соціальну захищеність людей, добре розуміє, що господарює в жорстких ринкових умовах. З метою забезпечення постійної фінансово-економічної та конкурентної спроможності свою діяльність не обмежив лише згаданою фабрикою, а створив своєрідний багатопрофільний холдинг. До нього увійшли будівельна компанія, ремонтно-транспортне підприємство, торговельна фірма «Балтаінтерсервіс», екологічна організація «Рідний край», сільськогосподарські підприємства «Ухожани» та «Волове». У кожного з них — свої завдання, а мета в усіх одна — діяти на благо Балти, району, області, країни. Доводять, скажімо, до пуття кинуті в Балті «довгобуди», здали сотню з лишком квартир, будинок урочистих подій, взяли активну участь у спорудженні сучасного телерадіопередавального центру, ще низки об’єктів, що прикрасили місто. Багатомільйонні відрахування йдуть до місцевих та державних бюджетів, адже холдинг дедалі нарощує виробничі та фінансові потужності...
Одне слово, Балта, маючи, як і багато інших невеликих міст, безліч проблем, все ж не виживає, а — живе. Бо зуміла, з допомогою отаких людей, як Микола Вербецький, повернути собі давню славу міста, що успішно працює та ярмаркує.
Балта
Одеської області.
