12 квітня, у день трагічної загибелі Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака, обізветься в лісі й полине над хуторами, байраками тривожний дзвін Мотронинського Свято-Троїцького монастиря. До легендарного урочища з’їдуться люди з усієї України. Щоб вклонитися святим могилам. Щоб схилити голови перед пам’яттю козаків Богдана Хмельницького, гайдамаків Максима Залізняка, повстанців Василя Чучупака. І відчути себе українцями.
Про національну свідомість і наступне дійство на Чигиринщині — розмова з президентом історичного клубу «Холодний Яр», письменником Романом Ковалем.
— Пане Романе, ви — пристрасний публіцист. Ваше слово про героїзм і трагедію отаманів Гайдамацького краю слухала по Національному радіо вся Україна. Ви — історик за духом, за покликом серця. А за фахом —лікар. За народженням — донеччанин. Який ваш шлях до усвідомлення себе українцем?
— На цей шлях поставили мене батьки — Микола Федотович Коваль і Надія Василівна Курило. В нашій родині українська мова завжди була державною. І я вдячний батькам, що вони позбавили мене альтернативи, яким шляхом іти. Тому український шлях для мене природний, хоч і виріс я на горлівському, а пізніше київському асфальтах. Безперечно, шкодую, що не пізнав щастя ходити босоніж стежками в якомусь із холодноярських, подільських чи полтавських сіл. Другим важливим фактом того, що я не зійшов із батьками накресленої дороги, стало відчуття національної несправедливості, яка чиниться до українського народу на його землі. Образи на національному грунті скріпили мене, зробили впертим і непоступливим. Власне, з дитинства відчув на собі наслідки поразки Визвольних змагань 1917 — 1920-х років, а потім у 1940 — 1950-х. До речі, я народився в рік загибелі Степана Бандери, отже, так сталося — він пішов, а я прийшов. Прийшов, щоб продовжити справу його життя та інших борців за українську державу, побратимів — іншими вже знаряддями.
— Отже, ваша життєва лінія була наперед визначена?
— Без сумніву. Мій дідусь Сильвестр Степанович Барик у 1933-му був висланий в «севєрниє області» нібито за зв’язок з Українською військовою організацією. А насправді за те, що скрізь і всюди розмовляв рідною мовою, зокрема в Інституті народної освіти, де викладав німецьку та українську мови. Всупереч тому, що українізація вже була закрита і «запечатана», здавалося б, назавжди. Вважаю, що дідусю Сильвестру ще поталанило... Бо другий мій дідусь, із села Гореничі, що на Київщині, Федот Коваль, у тому самому страшному 1933-му помер від голоду... Перепрошую у тих, хто любить лише адаптовану правду, але з м’яса мого дідуся були зроблені пиріжки і ковбаси, які продавали на Святошинському базарі... Тому мій шлях борця за українську національну державу, яка захистила б наш народ від повторення таких жахів, цілком природний. Мене дивує, як інші, що вийшли з родин репресованих (а їх мільйони), можуть нині байдуже спостерігати, як гине Батьківщина...
Якщо конкретніше, то вектор мого життя остаточно сформулювала щаслива зустріч із романом Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр». Фактично я, дописуючи історію Холодноярської епопеї 1918 — 1920 років, продовжив його справу. Точніше, ми з ним продовжили традицію ліричного висвітлення визвольних змагань українського народу, започатковану Тарасом Шевченком своїми «Гайдамаками»... Даруйте за певну нескромність, але це справді так... Ліричне висвітлення визвольних змагань — це твердий шлях виховання нових поколінь мужніх і мовчазних...
— Пане Романе, мені боляче, що чимало моїх земляків, уродженців Гайдамацького краю, не цікавляться історією боротьби своїх прадідів. Вони не приводять дітей до святих місць. А деякі вчителі-історики вважають незламних отаманів та козаків, на прапорах яких пломеніло «Воля України або смерть», «бандами».
— А чого дивуватися? Адже історія останні десятиліття писалась тими, хто вішав героїв. Мета такої історіографії — виправдати насильство над поневоленими народами, освятити захоплення нових територій, оспівати героїзм окупанта — щоб викохати і, врешті, спричинити нову імперську хвилю. Немає потреби доводити, чому всіх, хто захищав Батьківщину, імперські історики нарекли зрадниками, «відступниками», «бандитами». Як квінтесенція такого роду історичних узагальнень звучить визначення — «банда самостійників». Ці імперські міфи і сьогодні гальмують побудову української держави, не дають українцеві дихнути так, як хочеться, — вільно, глибоко. І щоб поруч ніхто не вимірював, наскільки глибоко і вільно ти дихаєш.
— Сьогодні ми звертаємося до життєствердного Тарасового «глагола». Зокрема, намагаємося осягнути і осмислити його пророче, написане після відвідин Холодного Яру:
Бо в день радості
над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру,
— Що ви думаєте, читаючи ці рядки?
— А я не читаю їх, вони щоранку лунають у моєму серці...
— Пане Романе, восьмий рік поспіль з вашої ініціативи зберуться у Холодному Яру всі, кому небайдужі минуле і майбутнє українського народу. Як відбуватимуться події цієї весни?
— Ми завжди збираємося на Чигиринщині, у Мельниках, на могилі Василя Чучупака 12 квітня о 12-й годині. Тут же поряд, за 20 метрів — братська могила холодноярських козаків. Вітаємося і з ними... Панахиду традиційно відправляє отець Василь із Чигирина. Затим всі рушаємо на місце останнього бою Головного отамана Холодного Яру, на хутір Кресельці. Біля величного пам’ятника борцям за волю України проводимо мітинг-реквієм. Потім — екскурсія Холодним Яром, відвідини Мотронинського монастиря та його печер, поїздка до тисячолітнього дуба Залізняка, поминальна вечеря на берегах Гайдамацького ставка, в якому гайдамаки святили свою зброю... Взагалі, скажу тим, хто не був ще на святій землі Холодного Яру: саме тут відчуваєш, що у тебе є фібри душі. Здивування тих, хто вперше мав щастя потрапити сюди, безмежне. Широко розплющені очі й глибоке дихання тут звичне явище. І не дивно, адже саме в Холодному Яру, десь у стародавніх підземеллях, на моє містичне переконання, душі героїв минулих століть охороняють живе серце української нації. Його звучання чує кожна небайдужа українська душа, яка прилітає навесні до Холодного Яру.
Сходьмося і злітаймося цього квітня, коли Холодний Яр дихне на нас, може, і прохолодно, але по-товариськи, по-змовницьки. Адже він знає, чого ми сюди зійшлися. Холодний Яр чекає гарячих серцем і сповнених гідності українців.
— Отже, до зустрічі на святій землі.
Черкаси — Київ.
