Якщо не вдаватись у розлогі теорії, то головне покликання мови — творити із біологічної людину розумну, себто громадянина, котрий не плаває у вакуумі, а ходить по землі певної держави.
Отже, всіх, хто живе і діє в Україні суверенній, має об’єднувати в суспільство українська мова, котру всього-на-всього треба знати.
Саме з таких простих і природних, як повітря, засад і виходили депутати, які майже чотирнадцять років тому на десятій сесії Верховної Ради ще УРСР утверджували державність української мови.
Як тодішній доповідач з цього питання я закликав обранців: «Запевняю: ви вчините акт, котрий навіки залишиться в пам’яті українського народу. Ви здобудете ще глибшу шанобу своїх дітей і онуків за те, що прилучите їх до української мови — одної з найспівучиших не лише в слов’янстві, а й в усьому світі».
Закон прийняли одноголосно. Настрій тоді був урочно піднесений. Чого не відчуваю сьогодні, через майже чотирнадцять літ, на дванадцятому році незалежності. Оскільки простір функціонування, себто життєдіяльності рідного слова, хоч як парадоксально, помітно звужується.
Зазвичай у нас передусім грішать на тиск північного сусіди. Пробачте, а де ж наша держава, котра підохочує започаткування великотиражних російськомовних видань, а водночас і пальцем не поворухне, коли згасають чи ледве животіють українські? Перш аніж звинувачувати ледве чи не весь російський народ — до чого вже докотилися деякі вельми кричущі патріоти, — варто подивитись на своїх малоросів, що «записалися» у великороси і впродовж десятиліть не спроможні вивчити рідну мову. Саме вони найголосніше волають про «українізацію».
Я звертаюся до питомих росіян: та зупиніть, нарешті, цих самозванців, котрі, виступаючи від вашого імені, своєю бездарністю компрометують і принижують російську націю! А нам, українцям, варто застерегти загрозу з іншого боку.
Звичайно, всі мови світу запозичують одна в одної певні терміни для зручності. Скажімо, англійська в її американському варіанті за рік приручає 200 — 300 слів (в основному наукові терміни). А от незалежна Україна за кілька років вже встигла «прихопити» з англійської кілька тисяч слів! То вже не взаємозбагачення, а пряме витіснення корінних українських слів американізмами. Чи не «допозичаємося ми до того, що наша рідна мова повторить долю креольської?
Найпоказовіша ознака провінціалізму — неперебірливе перевдягнення в чуже, котре часто пасує так, як корові сідло. Прислухайтеся: «лізинг», «факторинг», «франчайзінг», «факс», «ксерокс», «принтер», «картридж», «вінчестер» (виявляється, це не зброя, а лише «програма забезпечення»), «стемплер», «пенітенціарна» (прости, Господи) система. А один чоловік почув по телевізії: «...як інформував нас нью-мейкер Президента».
Жоден завойовник так тріумфально не окуповував наш духовний простір! Причому без найменшого спротиву. Та й хто чинитиме опір? Преса? Але це вже не преса, а «медіа» і переймається вона «брифінгами», «рейтингами» та «промоушингами». Може, телевізія? Але ж там тільки й чути про нові «спреї», «памперси» та «дуплекси». То, може, пробачте, мистці та мисткині? Так вони вже й мистецтво проміняли на «арт», і тепер у них — «арт-ринок», «арт-фестивалі» чи «арт-менеджери», самі ж тільки те й роблять, що утверджують власний «бренд». А всім же оцим «міні-супер-маркетам», «бастерам», «блок-бастерам» і вище названим покручам в українській мові є свої, нормальні відповідники.
Це вже, шановні, не смішно. Я вкотре звертаюся з вимогою створити Комітет захисту української мови від навали безграмотної іноземщини, доки ще не пізно! Одне слово, потрібно вести зважену державну політику. Але як її планувати, скажімо, стосовно розвитку мов нацменшин, коли ми з паспортів зняли графу «національність»? На якій тепер підставі визначити, де національна більшина, а де — меншина? А може, для того й зняли родову ознаку, щоб нас остаточно збити з пантелику? І щоб ніхто не здогадався, хто у нас меншина, хто — більшина. І хто нами править.