У трудовому законодавстві Швеції є так звані м’які квоти. Вони передбачають обов’язкову участь у конкурсі на заміщення керівних посад (і в приватній фірмі, і в держструктурі) чоловіків і жінок. В Україні запозичувати цей досвід ніхто не квапиться. Мало того, майже 28 відсотків наших жінок і 27 відсотків чоловіків вважають, що жінки — не такі здібні начальники.

Статус чоловіка в уявленні українців традиційно вищий, ніж статус жінки. Такого висновку дійшли автори проекту «Формування гендерного паритету в контексті сучасних соціально-економічних перетворень», здійсненого співробітниками Українського інституту соціологічних досліджень (УІСД) за підтримки Канадського агентства міжнародного розвитку, посольства цієї країни і Канадсько-українського гендерного фонду. Соціологи опитали понад дві тисячі респондентів у різних регіонах України. Лише 26 відсотків чоловіків і 38 відсотків жінок заявили, що статус обох статей у нашій країні однаковий.

За словами керівника центру гендерних досліджень УІСД Юлії Галустян, дискримінація жінок найяскравіше виявляється у сфері зайнятості. Їх не так охоче беруть на роботу, а якщо хтось вирішив податися у велику політику чи великий бізнес, хай приготується витримувати криві погляди і фривольні жарти у стилі «мав рацію дідусь Фрейд».

У нашій Верховній Раді лише 24 представниці прекрасної половини людства. До того ж жодна з них не пройшла у складі жіночої партії. Тож виходить, що без підтримки «менш прекрасної» половини і чотиривідсотковий бар’єр не до снаги...

Про запровадження в парламенті квот для жінок (на зразок деяких європейських країн) поки що не йдеться. Для початку треба постаратися реалізувати простіші правила, які вже давно записані в українських законах. А вони, крім іншого, забороняють дискримінацію жінок в оплаті праці. Формально.

Як свідчать соцопитування, наші співвітчизниці за одну й ту саму роботу отримують набагато менше за їхніх колег-чоловіків. До того ж, незважаючи на загальний вищий рівень освіти, жінки в Україні обіймають менш престижні посади і частіше погоджуються виконувати низькооплачувану роботу.

Натомість вони отримали низку винятково «жіночих» привілеїв, пов’язаних з народженням і вихованням дитини. Приміром, КЗпП забороняє відправляти у відрядження маму, що має дітей віком від 3 до 14 років, без її згоди. Про тата нічого такого не сказано, хоча він також начебто бере участь у виховному процесі. Примирити обох батьків узявся роботодавець, який мовчки ігнорує цю статтю. Отже, із багатьох способів встановлення гендерного паритету ми обираємо найменш цивілізований.

Тоді як у Євросоюзі говорять про «актуалізацію гендера», в Україні лише розробляють перший присвячений цій темі документ — проект стратегічних напрямів державної політики в цій сфері. З нього наш чиновник нарешті дізнається, що ховається за словом «гендер» і яка мета гендерної політики. А це вже великий прогрес...