Сергій Гордієнко, який проніс прапор «Голосу України» від Львова до Балаклави, збирається в пішу навколоземну подорож
Ім’я Сергія Гордієнка нашим читачам має бути відоме. Позаторік за інформаційної підтримки і допомоги на місцях власних кореспондентів «Голосу України» він здійснив піший похід через усю Вкраїну зі Львова через Закарпаття, Івано-Франківську, Хмельницьку, Чернівецьку, Вінницьку, Одеську, Миколаївську та Херсонську області у Крим. За три місяці подолав тоді 1600 кілометрів.
А я познайомився з Сергієм Івановичем раніше. Тоді він ще готувався у свою першу мандрівку на Північний полюс. Тож знаю, що цей чоловік навіть за мірками найдивакуватіших людей винятковий та унікальний. В Україні він єдиний, хто професіонально займається екстремальним туризмом і вивчає можливості людини виживати в безнадійних обставинах. Справа в тім, що всі свої піші походи Сергій здійснює сам-один і не користується «вишуканими» засобами існування та надмірними запасами продуктів і коштів. І ось таким чином здолав уже понад 20 тисяч кілометрів. А сьогодні збирається в піший навколоземний перехід усіма материками планети, який відбере в нього не менше двох років. У дорогу вирушить навесні.
Інша річ, що не всі таке хобі, таку пристрасть, тим паче таку професію, розуміють. Отоді, коли Сергій збирався на полюс, як не старалися ми, кілька дніпропетровських журналістів, допомогти йому знайти спонсорів, це не вдалося. Але Гордієнко домігся свого сам. Порозумівся з російськими полярниками і вирушив-таки на маківку земної кулі. І перший прапор України, який замайорів на полюсі, встановив Сергій. Правда, дістався туди не сам, а в групі. Зате назад став на лижі і повернувся один — усупереч небажанню відпускати сміливця тих, хто організовував експедицію за його участю. Мусив дати письмовий «заповіт», що в разі чого «нікого в його смерті не звинувачувати». І провалився під кригу, ледве виборсався. Уже відчував навіть, як тіло залишав дух. Та зібрався з силою і волею, здужав марення та хворобу, звернувся до Бога — і підвівся на ноги. Не повірите, але через неповний рік Сергій сам ще раз подолав Льодовитий океан — від полюсу до Канади...
То хто ж він такий, цей Гордієнко? Чому вподобав таке небезпечне захоплення? І як узагалі сталося, що зайнявся ризикованими мандрами?
Стверджує, що з дитинства мріяв про них. Про дорогу, яка ніколи не кінчатиметься. А пізніше Сергій — тепер глибоко віруюча людина —збагнув, що випробовувати себе ризикованими походами — це йому Богом призначено. Одним велено сидіти вдома на гарячій печі, а ось йому блукати світами. То хотів усього цього чи ні, теперечки до пуття і не знає — сталося так, як і повинно було статися. Від долі не втекти. Правда, інших, каже, перефразовуючи Сковороду, ловить світ, а мене йому зловити не вдається.
— Та я й не тікаю від нього. Просто якось один раз зважився і зробив перший крок, а тепер уже не можу зупинитися...
За освітою Сергій Іванович історик. Хоч викладати предмет у школі чи вузі не довелося і не збирався. Бо історія — це не лише підручники. Це і архіви та старожитності, і розкопки древніх цивілізацій, і сучасні пам’ятники та свідки минувшини, яких так багато по всіх усюдах і кутках. Отож від самого початку історія його привабила, не сумнівається, можливістю обстежувати незвідані чи бодай маловивчені місця планети в інтересах науки. Однак як це втілити на практиці, у віці випускника університету зміркувати не зміг. Завадив, каже, потяг до гострих відчуттів. І пішов працювати в карний розшук. Тільки на десятому році роботи в міліції уподобав туризм. Ще отой звичайний, коли люди групами збираються і вирушають у походи далекими маршрутами по романтику та пахощі настояних на незайманих травах ранків. На лоно природи, в гори чи ліси, на дикі річки та перевали, варять там юшку та співають пісні. Але швидко цей звичайний туризм Гордієнка перестав задовольняти. Так він і став нарешті спеціалістом з екстремального та техніки виживання одинака, чим займається й дотепер. Спортсменів-дослідників такого класу в Європі набереться не більше десяти.
На рахунку 45-річного Сергія Івановича подорожі чи не всією Північчю Радянського Союзу і Сибіром та аж Приморським краєм. А Північному полюсу передували мандри Антарктидою. Має три постійних «місця роботи»: представництво Товариства географів та регіональних відділень ЮНЕСКО, Центр програм вивчення стану пам’яток історії і культури, що працює під егідою ООН, та Міжнародна служба техніки медико-психологічного виживання в умовах екстремального туризму, з якою тісно співпрацюють і фахівці з надзвичайних ситуацій та катастроф. Отож коло інтересів історика й мандрівника-екстремала велике. Для себе, для душі захопився і філософським осмисленням того, наскільки вичерпні можливості людського організму та людської сили волі.
Остання моя зустріч з Гордієнком відбулася відразу після того, як він завершив піший похід «з варягів у греки» — з Мурманська в Севастополь. Причому, не найкоротшою прямою, а за маршрутом, який «накрутив» мало не 6 тисяч кілометрів. Знадобилося три місяці, щоб їх подолати. І цього разу не з рюкзаком за плечима, а з візком на велосипедних колесах. На якому транспортував розбірний каркасний намет, гумовий човен і гумове взуття та найнеобхідніший захисний одяг.
За підсумками мандрівки зараз пише звіт для ЮНЕСКО про стан обстежених ним пам’яток історії, культури та архітектури і виявлені цікаві місця для археологів. Паралельно працює над дисертацією чи монографією про аспекти та власні спостереження з виживання людського організму в надзвичайних обставинах і критичних ситуаціях. Ця його праця вже сьогодні за оцінками міжнародних експертів по значимості числиться 24-ю поміж 1600 подібних, над якими працюють колеги Гордієнка у всьому світі.
Отож Сергій Іванович зайнятий по горло, та знайшов час зустрітися з кореспондентом «Голосу України», прапор якого він проніс від Львова до Балаклави. Та перше, що мене цікавило зараз, — пригоди, які траплялися з відчайдушним мандрівником у походах. Їх, звичайно, вистачало. Утікав від вовків. Спочатку від зграї, потім від вожака — зумів його вибити з сил, після чого хижак охляв і відстав. З бурим ведмедем тим паче розійшлися мирно. Коли не брати до уваги того, що сяку-таку провізію ведмідь усе ж відібрав. І дуже розгнівався, що солодощів у торбі не знайшлося. Зустрічався ще Гордієнко з тюремним утікачем: нічого, порозумілися й поладили, навіть разом розпалили вогнище та пообідали — і розійшлися кожен своєю дорогою.
Складніше з самопочуттям. Коли ти не більше трьох місяців у самотньому поході — зовсім не страшно. Головне — не давати собі поблажки: рухатися, не сидіти на місці, добувати й готувати харч. І ні в якому разі приречено не погоджуватися, що все, кінець. На одну мить погодишся, змиришся - дійсно буде кінець. Це найстрашніше: скласти руки і віддатися на милість випадку. Будь що буде — такий принцип для самотніх походів не годиться. Неприйнятний і небезпечний. Лише одного разу переживав Гордієнко хандру, якщо не «деградацію особистого єства», однак вчасно схаменувся, а урок запам’ятав назавжди, як «Отче наш». Потім перевертався у човні, коли на озері шторм піднімав чотириметрові хвилі, і залишався у воді, поки шторм не стих — і нічого, як з Гордієнка, посміхається, вода. Долав і палаючі безкраї торфовища. Здавалося, ніколи не вибереться з них, задихнеться чи очманіє, але вибрався майже неушкодженим...
Чим харчується Сергій у своїх мандрах? Виявляється, ліси, поля й степи повні наїдків та здобичі. І не потрібна рушниця, щоб себе пристойно прогодувати. Рибальський же гачок при собі має завжди. З припасів хіба що питну воду, сухарі та сало у вигляді шкварок. Решта — ягоди і фрукти, корінці і вершки. І, звичайно, риба. Потрапляючи до населених пунктів, дозволяє собі доступні «делікатеси». Але в обмежених дозах.
— І ніколи не виникало бажання облишити, припинити похід та мерщій повернутися додому, в чисту постіль і затишок, на кухню, де пахне борщем? — умисне запитую, нагадуючи, що в Дніпропетровську на Сергія завше з нетерпінням чекають чотири жінки — мама, дружина і дві доньки.
Щоб обривати похід і вертатися — такого хотіння, запевняє, не було ніколи. А далі раптом признається: це найтяжче випробування — згадувати про сім’ю і рідних, про матір і дітей. Бо як тільки згадаєш — муки нестерпні, і не туди, куди треба, поведуть думки та настрій. Не думаю я ніколи, підводить риску Гордієнко, і про фініш своїх походів. Бо й такі думки дуже заважають.
— Просто не зупиняюся, — каже, — поки дорога не кінчається. А якщо колись не повернуся додому, значить, така доля.
Дніпропетровськ.
